Озброєння, тактика бою та походи кіммерійців
Кіммерійці та їхні сусіди вдосконалили кінську збрую. Модернізована вуздечка із металевими псаліями та удилами дозволяла набагато краще управляти конем. Кіммерійці, можливо, стали родоначальниками нового роду військ — кінноти, точніше кінних стрільців. За однією з версій слово «кіммерійці» може бути перекладене, як «кінний загін». Надійне керування конем надало вершнику перевагу як над пішими воїнами, так і колісницями — основним ударним засобом того часу. Однак для реалізації такої переваги необхідна відповідна зброя. На озброєння було прийнято довгий, понад метр, залізний меч та лук зі стрілами, оснащеними металевими вістрями. Легкі, маневрені вершники обсипали ворога хмарами стріл. Бронзові литі наконечники без проблем пробивали шкіряні або повстяні обладунки.
Кіммерійські кіннотники могли з відстані в 100—150 м тримати під прицільним обстрілом ворожу піхоту й колісниці. Швидко пересуваючись верхи, вони були невловимі для супротивників. До того ж вразити вершника, який рухається, значно складніше, ніж щільне піхотне шикування. У кіммерійських похованнях знаходять набори колісничної упряжі. Однак колісниці могли бути використані не у бою, а в поховальному ритуалі.
Коли смертоносні стріли робили свою справу й ряди супротивника були достатньо проріджені, виснажені обстрілом, наставав момент атаки: довгий меч давав змогу успішно рубати пішого супротивника з коня. Мали вершники на озброєнні також списи й сокири. Крім меча, вершник був озброєний кинджалом. Так сформувалася класична пара клинків, подібна до набору лицарської зброї Середньовіччя.
Азійські пригоди кіммерійців
У VIII ст. до н. е. обставини склалися таким чином, що частина кімерійців вирішила перебратися у Малу Азію. Могутню наддержаву Ассирію лихоманило від заколотів підданих від меж Єгипту до Еламу. Ослаблена ассірійськими навалами країна Урарту перетворилася у відносно доступну (і ласу) здобич для войовничих сусідів. Водночас зросла потреба у найманцях, адже регулярна армія несла втрати в нескінченних війнах і походах.
Спочатку в другій половині VIII ст. до н. е. якась частина кіммерійців, скоріше за все, із числа мешканців Передкавказзя, облаштувалася за горами, по сусідству з царством Урарту. Переселенці успішно опанували територію, займаючись, вірогідно, переважно скотарством і торгівлею з багатим півднем. Тут знайдено кілька поховань кочовиків із відповідним інвентарем. Цю область на північно-східній околиці сучасної Туреччини останні дві із лишком тисячі років іменують Каппадокією. У сусідів цей край 2700 років тому на час отримав назву «країна Гамір» (Gamir[ra]).
Відомо, що саме до цієї країни 714 р. до н. е. здійснив похід урартський цар Руса I. Про цей похід нам відомо завдяки найдокладнішим зведенням ассірійської агентури. Її повідомлення, а також доповіді, складені для правителя Ассірії шефом розвідки (а цей пост займав не хто-небудь, а сам спадкоємець престолу, майбутній цар Сіннахеріб), були знайдені археологами серед руїн царського палацу.
Наведемо фрагменти деяких донесень: «…Коли цар урартський пішов на країну Гамір, усе військо його було побито, сам він, його намісники з військом були відкинуті»; «…троє із воєначальників зі своїми загонами вбиті, сам же він [цар] біг і вступив у власну землю…». У повідомленнях агента на ім’я Ашуррісуа йдеться про те, що військова поразка спричинила смуту в країні Урарту: «…Манеї повстали у поселеннях урартського царя… взяли здобич і піднялися у гори». Один із урартських тартанів (воєначальників) по тому підняв повстання проти власного царя. Поразками урартів скористалися в Ассирії.
На 714—709 р. до н. е. припадає грандіозний похід царя Саргона ІІ на північ, у тому числі до країни Урарту. По тому років тридцять про кимерійців у місцевих документах ані згадки. З’являються вони лише у 679 р. до н. е., коли на чолі з царем Теушпою спробували перевірити на міцність ассірійські кордони. Набіг був невдалим, цар кіммерійців наклав головою. Кіммерійці у 675—676 р. до н. е. виступили як союзники Фригійського царства, що спробувало відстояти свою незалежність у боротьбі з Ассирією. У ті ж роки загони Гаміра з’явилися і на сході, у Мідії, знов-таки поблизу імперських кордонів.
Саме у цей момент на місцевій історичній арені з’явилися скіфи. Перед тим вони вже встигли побувати у Причорномор’ї та Передкавказзі, на батьківщині кіммерійців. Цей епізод — битва між царями, які вирішили загинути на батьківщині, перебили один одного і були десь коло Тіраса-Дністра поховані, та наступна втеча простого люду в Азію — описаний у Геродота. Як наслідок, країна Гамір була переповнена біженцями з історичної батьківщини, які були готові дати своїм ворогам ще не один бій. І вони дали його скіфам, спустошивши при цьому прикордонні з Ассирією райони, у тому числі частину Мідії.
Коли скіфи, захопивши здобич (або отримавши плату за допомогу від ассирійців), пішли геть, мешканці країни Гамір повернулися до своїх повсякденних занять, головними серед яких, судячи зі східних хронік, були набіги та війни. Після 660 р. до н. е. майже три десятиліття вони атакують переважно міста в Іонії та Лідійське царство, а також тривожать кордони Ассирії. Збереглися перекази, що кіммерійці дощенту зруйнували тільки-но засновану колонію еллінів на березі Чорного моря — Синопу. Зрозуміло, що елліни надовго запам’ятали це й навіть через століття ставилися до кімерійців з набагато меншою симпатією, ніж до їхніх ворогів-скіфів.
Країна кіммерійців стала суверенним царством, зі своєю династією — цареві Дугдаме (Лігдамису) успадкував його син, Сандакшатру. 644 р. кимерійцям вдалося навіть захопити столицю Лідії — місто Сарди, загинув лідійський цар Гігес. Оскільки такі дії кіммерійців були на руку Ассирії, на якийсь час старі вороги навіть стали союзниками, щоправда, ненадовго.
Останні згадки про кіммерійців у Азії належать до часів, коли проти них, вірогідно, за підтримки скіфських загонів, виступив лідійський цар Алліат. Це сталося вже після того, як 612—609 рр. до н. е. скіфи приклали руку до розгрому Ассирії, Імовірно, саме тоді плем’я кіммерійських сігуннів, описане Геродотом, назавжди полишило межі Азії й повернулося до Європи. Так скінчилися походи та кіммерійців.
Геродот повідомляв, що сигінни «… одягаються, як мідійці» і їздять на колісницях. У сказанні про аргонавтів місце, де проживають сігінни, зветься «рівнина Лауріон». Одягалися сігінни подібно до мідійців тому, що перебралися, за їхніми словами, у центр Європи з Мідії. Геродот не міг пояснити, як цей народ опинився за Дунаєм. Однак якщо згадати про країну Гамір на півночі Анатолії та участь кіммерійців у східній історії, нескладно припустити, що вони втекли з Азії наприкінці VII або ж на початку VI ст. до н. е., коли той край став ареною кровопролитних воєн на руїнах Ассирійської імперії, що занепала.
Озброєння, військова справа та походи скіфів
Зброю розглядають як одну з «візитівок» скіфської культури. Одначе, як і сьогодні, у ті часи вдалі зразки озброєння досить швидко поширювалися серед різних народів, і самі скіфи не були винятком, беручи найкращу у зброярів країн, із військом яких вони мали справу — від Китаю та Ассирії до еллінських міст та фракійських царств. Так само чинили й сусіди скіфів.
Набір предметів озброєння не змінився з кіммерійських часів. Вершник мав спис, дротики, довгий та/або короткий меч (траплялися також і однолезові мечі, популярні у жінок-воїнів), набір доповнювали кинджал і бойова сокира.
Особливе значення для скіфських воїнів мав лук. За легендою, царем скіфів став син Геракла, який зумів натягнути тятиву на лук героя. Складаний лук був хоча й невеликий, але достатньо потужний, аби вести обстріл на віддаль 100 й більше метрів (офіційний рекорд, зафіксований еллінами, — близько 520 м). Стріли споряджали бронзовими вістрями, які були спочатку з двома, а пізніше з трьома або чотирма лопатями. Дволопатеві були розраховані на враження супротивника у повстяних обладунках, багатолопатеві призначалися для металевої броні. У разі потрапляння в тіло витягти стрілу разом із вістрям було дуже складно. Сама стріла мала від одного до чотирьох шипів і кріпилася до древка (очеретяного або з дерева) за допомогою перехідника, виготовленого з дерева. Отож просто висмикнути стрілу, не залишивши у рані мідне вістря (джерело інфекції, та й оксид міді є отруйним) було нереально, такі поранені вимагали досить складного лікування.
Скіфські дротики виготовляли з довгою втулкою, що збільшувало вагу метальної зброї. Це полегшувало враження супротивника у залізному або шкіряному обладунку. При влучанні у щит перерубати древко, аби позбутися дротика, було надто складно, і щит після кількох подібних влучань уже неможливо було використовувати за призначенням. Так супротивника позбавляли важливої (а часто єдиної) складової захисного обладунку. Подібним чином діяли і знамениті списи-піллуми римських легіонерів.
Зі скіфської епохи ми можемо починати історію захищеною бронею кінноти у нашому краї. Знайдено чимало кам’яних статуй воїнів тієї епохи. На камені часом із документальною точністю відтворені деталі спорядження, зброя. На знаменитому золотому гребні, виявленому у кургані Солоха, верхня частина тіла вершника покрита лускатими обладунками, показано опліччя. Можна розгледіти, що металеві платівки прикріплено до шкіряної основи, а краї акуратно окантовані. Спина додатково прикрита щитом, а на голові — шолом, що вийшов із еллінської майстерні. Розкопки показали, що подібне спорядження було поширене не лише серед скіфів, а й також у їхніх північних сусідів, у Лісостепу.
Металева складова усіх частин обладунку, щита й шолома воїна, чиє поховання розкопане на Черкащині, нараховувала майже півтора десятка видів пластин різних розмірів. Усього їх налічувалося 3300 загальною вагою 13,5 кг. У кожній з пластин майстри вручну пробили від трьох по п’яти й більше отворів. Підраховано: щоб виготовити та нашити це залізо на шкіряну основу, майстру знадобилося б працювати майже сім місяців. На виготовлення іншого спорядження та зброї — від шиття чобіт і штанів до меча та піхов до нього пішло б іще 42 дні. На весь комплект та зброю пішло б понад вісім з половиною місяців — і це не враховуючи спорядження коня. Зрозуміло, що над виготовленням зброї та спорядження працювало кілька груп людей, але і їм би знадобилося від 17 до 22 днів, аби підготувати такого воїна до бою.
При повній «бойовій викладці» вагою до 25—30 кг (у тому числі вага шолома — 2,2 кг, повної набірної броні — 17,5 кг) воїн лишався досить рухливим і цілком міг воювати не тільки верхи, а й пішим. Захисний обладунок забезпечував захист життєво важливих частин тіла від ударів мечем, списом і влучання стріл. Щит, закріплений за допомогою спеціальної застібки ззаду та керований ременями, надягнутими на руки, надійно прикривав не лише спину, а й верхню частину тіла з боків. Для боротьби з такими броньованими супротивниками використовували бойові сокири на довгому держаку.
