Щодо оригінальності його викладу ми можемо для ілюстрації навести спосіб опису. У центрі круглої карти світу Аноніма (до нас не дійшла, але за нею він робить свій опис) лежить Равенна (його рідне північноіталійське місто), а світ, як годинник, поділений на відцентрові сегменти: 24 години (12 годин ночі та 12 дня). «Ніч», відповідно, — північ, «день» — південь. Схід розташовувався нагорі, захід — унизу. Опис виконується за порядком годин зліва направо. У 6-й годині ночі розміщена «країна скіфів, звідки вийшов рід склавинів»; у 7-й годині ночі — країна сарматів, «з якої вийшов рід карпів» (дакійське плем’я, від якого походить назва «Карпати»). У 8-й годині — «країна роксоланів». Позаду неї, далеко в океані, розташований великий острів — стародавня Скіфія, «звідки вийшли готи, дани й гепіди». Тут, щоправда, автор переплутав «Скіфію» і «Скандзу» (Скандинавію), яка за античності вважалася островом. Країну амазонок Анонім розміщує за Азовським морем у Передкавказзі. Уперше в Західній Європі автор згадує хозарів. Перераховуються вже застарілі через руйнацію, але звичні для давніх периплів порти Чорного моря. Поруч із країною амазонок лежить країна роксоланів, свариків і савроматів; протікає через цю країну річка Вістула (Вісла), яка впадає в Океан. Позаду цієї країни знаходиться острів Скандза (тут уже дійсно Скандинавія).
Попри можливу плутанину, яка утворилася у «Космографії» Аноніма, можна припускати, що сама візуальна структура його карти (кругла форма, східна орієнтація, поділ на години, ідентичні «розі вітрів») стануть у пригоді для запозичення багатьом середньовічним картографам. Тільки-от «центром землі» на них уже буде не Равенна, а святе місто Єрусалим, оскільки в Біблії, в книзі пророка Єзекіїля, 5:5 написано: «Так говорить Господь Бог: це Єрусалим! Я поставив його серед народів, і навколо нього — землі».
Середньовічні карти світу (mappae mundi) багато в чому наслідували античні чи пізньоантичні зразки, передовсім Аноніма, але збереглося їх значно більше, ніж давніших: це і простенькі схеми з кількома географічними назвами, намальовані в рукописних книжках, і дійсно монументальні, настінні — як-от Ебсторфська карта, на якій близько 1600 написів-повідомлень (легенд). «Картографічна потреба» західнохристиянського середньовіччя полягала в наочному, дидактичному зображенні християнського бачення цілого світу, і це була цілком практична ідеологічна потреба. Спочатку це були загальноорієнтовні схеми, що ілюстрували будову християнського світу, але з якогось моменту розквіт західноєвропейської цивілізації та її експансія (зокрема, Хрестові походи XI—XIII ст.) вимагали усвідомлення свого місця на землі. Європа залишалася, як і раніше, лише однією з трьох сторін світу; Азія і Африка перебували у володінні невірних мусульман. Втім, Європа мала свою місію, і її уявним духовним осередком, центром земного диска, став Єрусалим, розташований в Азії. Певний час ним володіло християнське рицарство, потім він був втрачений, але відчуття «місії» вимагало, аби саме він, а не Рим (чи тим паче Париж або інше місто) перебував у середині світу як його уявна вісь.
З точки зору найпростішої «схеми», реальні форми континентів, гір, річок, морів та країн не мали суттєвого значення. На «схемах» земне коло дуже вдало поділялося на чверті (Європа знизу ліворуч, Африка знизу праворуч, дві верхні чверті — Азія), розділені Середземним і Чорним морями з Танаїсом-Доном та Нілом. Утрачений цілісний середземноморський античний світ Mare Nostrum (римського «Нашого моря») залишив європейцям-християнам лише чверть, але на мапі він виглядав як масштабна програма на майбутнє. «Схема» вбачається одразу в тій назві, яку в дослідників дістала більшість mappae mundi: карти типу «Т-О». Якщо ми впишемо «Т» в «О», то одразу побачимо середньовічну карту світу, де сторони світу вписані в земне коло, а на перехресті паличок літери «Т» розташований Єрусалим. Тим більше, що «Т» є однією з форм християнського хреста.
«Ідеологічність», сакральність середньовічних карт засвідчена постійним згадуванням кожним з їхніх авторів небаченої річки Танаїс (Дон). Дон був важливим структурним елементом карти світу, позначаючи кордон європейської чверті та Азії. Кумедно, що єдиними із західних європейців, хто бачив Дон на власні очі, були хіба що генуезці та пізанці в середині XV ст. Причому вони «картами світу» не користувалися, оскільки в них були зручні навігаційні мапи-портолани («карта світу» до портоланів входила, проте лише «для годиться»). На останніх Дон був лише одним із сотень орієнтирів басейну Чорного моря. Про самі ж портолани йтиметься нижче.
Докладніші «карти світу» показували нюанси, з XII—XIII ст. чимраз більше наближаючись до географічних реалій у «відомому світі», але зрозуміло, що «схема» була надто досконалою, аби псувати її надмірним наближенням до реальності. Відчутно, що правдиві обшири Азії чи Африки порушили б очевидну і наочну гармонію божественного задуму земного життя — як вона уявлялася середньовічним ченцям. Тому ці автори не могли собі уявити такий «шляховик», як Певтінгерова карта, та й не надто прагнули цього (хоча мальовані «шляховики» таки створювалися). Тим більше, що хоч якась подібна до римської комунікаційна інфраструктура з’явиться лише за Нового часу, але навіть тоді вона буде примітивнішою і поділеною на величезну кількість держав і державок кількома фікціями декларованих спадкоємців Римської імперії — на відміну від часів справжньої великої античної імперії.
Звісно, що середньовічні карти не обмежувалися лише картами типу «Т-О». Вони не завжди були круглими — наприклад, коли прямокутна сторінка рукопису підказувала зробити її квадратною. Тим більше, якщо в Біблії існує згадка про «чотири кути землі» (Об’явлення, 7:1). Також поширеними були карти, де земний диск розділявся чотирма затоками зовнішнього океану: Каспійським морем (тоді вважалося, що воно є затокою зовнішнього Океану), Перською затокою, Червоним і Середземним морями.
Але в будь-якому разі метою середньовічних карт аж ніяк не була орієнтація на місцевості: вони були вікном у світ, даючи про нього найзагальнішу візуальну та текстову інформацію.
Що ж вони оповідали про терени східної Європи? Остання, як і раніше, залишалася на краю Ойкумени та була джерелом небезпеки. Наслідуючи Біблію, християнське середньовіччя пов’язувало за простою асоціацією з «кінцями світу» (периферією карти) особливо неприємні речі. А північ і північний схід (той самий «Аквілон») були вкрай загрозливими. Там мешкали апокаліптичні біблійні народи Гог і Магог, заперті Олександром Македонським за Каспійськими горами. Ці народи чекали кінця світу, аби принести смерть і загибель. «Схід» у сенсі приховування майбутніх небезпек був не гіршим за інші частини світу, але актуальні тоді угорці, русь-варяги та монголи, які повертали до західної та південної Європи зі сходу, аж ніяк не сприяли позитивному іміджу цього регіону.
Що ж до окреслення «українського простору», то побачимо ми його (звісно без підпису «Україна») на тих картах, автори яких додали трохи подробиць до схеми «Т-О». Оскільки їм закортіло урізноманітнити поперечину «Т», то зліва вона в них починає розділятися на Танаїс і Данубій (Дунай), а з протилежного боку їм для рівноваги відповідає Ніл, який поділяється на рукави.
Північну «варязьку візію» нам демонструє Ісландська карта середини XIII ст. Вона цілковито «писана», без графічних позначок, символів і малюнків, просто відтворює «схему». Цікава вона, зокрема, тими характеристиками частин світу, які (окрім чотирьох сторін світу та сезонів року) є для нас незвичними: дванадцять вітрів, віки (дитинство, юність, старість, немічність), якості (тепло, спека, волога, холод), елементи тіла (кров, вода, дух, плоть). Крім того, на ній позначено лише три міста в Європі: Рим, Константинополь і Київ (Кіо), наявна така країна, як Русь (Rusia), кочівники (Eronei). Очевидно, що для міцної історичної пам’яті ісландців, відображеної у циклі усних і лише набагато пізніше записаних саг, найпівденніший форпост скандинавського світу — Київ (якщо не брати їхніх «онучатих племінників» норманів у Сицилії) — ще в XIII ст. міцно укріпився серед найважливіших географічних пунктів.
Звісно, не можна оминути й найбільші (не книжкові, а настінні), найінформативніші та найрозкішніші з художньої точки зору карти — Ебсторфську (XIII ст., 3,5 на 3,5 м) та Герефордську. Пізніша Герефордська карта (1290-ті, 1,5 на 1,3 м) була створена в Англії, а найдокладніша такого типу — Ебсторфська — у Нижній Саксонії; але обидві вони походять усе-таки від певного англійського оригіналу. Проте нас передовсім цікавить, що ж із наших земель потрапило на найбільш вражаючі середньовічні карти.
Ебсторфська карта була створена в XIII ст. і знищена під час бомбардування Ганновера нащадками авторів Герефордської карти 1943 р.; для дослідників збереглися кольорові прорисовки та ретушовані фоторепродукції. Це найбільш інформативна середньовічна карта (бл. 1600 легенд), що містить відомості не лише про загальну географію світу, а й про мінерали, рослини, тварини, античну та християнську міфологію; крім того, вельми багатою є уява автора щодо різних монстрів, яких він розташовує переважно в Африці. Увесь світ карти є тілом Христовим, оскільки на горішньому її краї — його голова, з боків — руки, знизу — ноги.
Наші краї на цій карті — під десницею Христовою, але найдокладніше змальовані північноруські терени, органічно близькі до економічних та політичних інтересів північної Німеччини. Тут наша географія збагачується низкою міст і назвою країни «Русь». І попри плутанину з їхнім взаємним розташуванням, ці міста як торговельні та церковні осередки посідають належне місце в низці провідних географічних пунктів. Щоправда, «погана репутація» нашого регіону теж простежується: серед малюнків, що прикрашають карту, бачимо в нас великовуху людину, грифона, що нападає на скіфа, двох людей, що поїдають кінцівки третьої... Вказуючи в легенді античних скіфів, аланів, даків, сарматів, гетів, калліпідів, карта не називає сучасних її авторові народів, проте згадує такі пункти, як Новгород (Novgardus), Київ (Kiwen), Полоцьк (Plosceke), Смоленськ (Smalentike), держава Русь (Rucia regio).
