Цілком імовірно, що ті ж корисні копалини були бажаним здобутком і для інших племен, які рухалися із заходу. Хоча вони були не настільки численні, проте (і це чи не головне) вже встигли пристосуватися до вирощування злаків на лесових ґрунтах. Трипільці, мабуть, такі поля просто б забракували. Спочатку Західний Буг перетнули носії культури Малиця, за ними через кілька сотень років пішли племена волино-люблінської (або ж люблінсько-волинської) мальованої кераміки. Уже відомо декілька десятків їхніх поселень, а також поховання. Нещодавно був знайдений навіть цілий могильник неподалік від Острога.
Тіні «аріїв»
Ця сторінка стародавньої історії нашого краю почала відкривати свої таємниці лише у другій половині XIX ст., а багато що стало більш-менш відомим (і зрозумілим) років десь через сто по тому. Варто згадати, що починалося все, як і належить, зі справжніх легенд, які були живі ще в часи новобудовних археологічних експедицій коштом нині забутого радянського Мінводгоспу (Міністерства водного господарства) — того самого, який колись збирався повертати на південь річки Сибіру. Проте сьогодні вже й сам Мінводгосп — майже така сама легенда.
У степах України й не тільки там і досі можна побачити тисячі насипів над давніми могилами — кургани. Деякі з них мають власну назву — із додатковим словом «могила» — Чорна могила, Товста могила, Гостра могила і так далі. З оповідей місцевих жителів випливає, що саме тут похований (поховані) козак, полковник, які загинули в жорстокому бою з ворогами (татарами, турками, поляками, москалями — список залежить від місцевості). Про те, що бій був запеклим, свідчить червона земля під курганом-могилою — так вона була просочена кров’ю, чи то своєю, чи то ворожою. Героя ховало військо, шапками насипаючи могилу. (Це, зокрема, відображено у фільмі «Богдан Хмельницький».)
Історія поетична, але до виникнення могил-курганів здебільшого вона жодного стосунку не має. Від тих часів, що цікаво, збереглися інші легенди — і не в Україні. Однак є в них, і старих і нових, одна деталь, яка все ж таки стосується реальної історії — те, що в багатьох випадках під найбільшими (і не тільки) давніми могилами знайшли вічний спочинок саме воїни. Тільки билися вони не шаблями, не стріляли з мушкетів та пістолів. Сокира, зроблена з каменю або відлита з бронзи, була їх головною зброєю. Сокира та булава (теж зроблена з каменю) були в ті часи символами не лише воїна, але й влади.
А от червона земля не має стосунку до пролитої крові: давні люди, ховаючи небіжчиків, щедро посипали кістяки мінеральною фарбою, яка збереглася і через сорок-п’ятдесят століть. Саме таким є вік більшості найдавніших поховань під степовими курганами.
Коли трипільська цивілізація занепала, а нащадки її творців перетворилися на звичайних хліборобів і пастухів, які жили невеликими громадами, настав час розквіту громад, які замешкували у степах. Звичне для них середовище — відкриті простори з гарною соковитою травою — просунулися далеко на північ, ледь не до околиць сучасної Київщини. Так, майже п’ятдесят століть тому край був на довгі віки поділений між громадами, частина яких вела осілий спосіб життя, інші були змушені весь час мандрувати. Відносини між ними залежали від багатьох обставин і могли бути то приязними, то ворожими, включно до війни, головною метою якої була боротьба за виживання.
Люди зі степів
Щодо їх походження зламано чимало списів у наукових дискусіях, але, швидше за все, якась частина отих «курганних культур» сформувалася на нашій землі від нащадків останніх трипільців, нащадків давніх мешканців Степу, а також прибульців з інших, як східних, так і західних земель.
Зміна клімату на зламі IV—III тис. до н. е. призвела до розширення степу на сотні кілометрів на північ. Для краю ця подія обернулася одночасно й катастрофою (зникла трипільська цивілізація), і благом, фантастичним подарунком долі — саме в той період здебільшого й сформувалися знамениті українські чорноземи. Втім, у ті давні часи для хліборобів скорочення лісостепової смуги означало крах усього життєвого устрою.
Як говорить давня приказка, «сіно до корови саме не ходить». Отже, корів, коней та іншу живність треба «доправити» до кормів та води. Технологію переміщення тварин до трави в різні пори року мешканці степів почали опановувати ще в часи занепаду Трипілля. Тоді ж встановилися перші маршрути й розпорядок сезонних перекочівель. Шляхи кочування були прив’язані до води — адже худобу треба було не лише годувати, а й напувати по декілька разів на день. Відповідно, ідеальною для кочування могла вважатися місцевість, де є трава, річки або хоча б якісь джерела. Аби тієї трави вистачило, часом доводилося йти досить далеко від місця проживання. Тож вигідно мати житло, яке можна переносити. Місця тимчасового перебування археологи називають стоянками. На них знаходять переважно сміття (битий посуд, кістки тварин) і сліди похідних багать.
Але цілорічно кочувати неможливо. На зиму краще облаштуватися більш ґрунтовно. Необхідно не тільки тепліше й міцніше житло, ніж курінь, але і якесь укриття для худоби, що захищало б не стільки від морозу, як од вітру. Такі місця називають уже поселеннями, хоча точніше було б іменувати їх зимівниками. Давні зимівники могли мати не тільки будівлю на кам’яному фундаменті, а й кам’яні стіни-огорожі, які захищали худобу від вітру та її господарів від нападів надміру войовничих сусідів. Такий зимівник було розкопано в районі Запоріжжя в 50-ті роки XX ст. Будови з кам’яним фундаментом мали глинобитні стіни й, імовірно, вкритий дерном дах. Така покрівля чудово тримає тепло, але може й протекти. Слід відзначити, що мешканці вже існуючого в ті часи невеличкого й нині відомого міста під назвою Троя жили в будинках подібної конструкції. Щоправда, стіна, що оточувала їхнє місто, була набагато масивнішою.
Для частини мешканців степової смуги життя перетворилося на довічну подорож із перервами на зимівлю. Це вимагало двох речей: створення транспортних засобів та транспортабельних предметів побуту. Колесо, можливо, було відоме вже трипільцям, але справжній розквіт колісного транспорту настав за доби так званих «курганних культур». У похованнях ямної та катакомбної культур на кінець XX ст. було знайдено приблизно однакову кількість візків — 56 і 50 відповідно. На той час, імовірно, це був один із найбільших «автопарків» Європи. Більше давніх возів знайдено хіба що у Прикубанні, де їх нарахували аж 118.
До нашого часу дійшли не лише колеса, але й фрагменти давніх возів. Це дає можливість оцінити їхню надійність та досконалість. Приміром, вже в ті часи люди знали розвал коліс (відоме автомобілістам технічне рішення, що підвищує ефективність роботи транспортного засобу в завантаженому стані). Результати технічної експертизи, проведеної свого часу на Запорізькому автозаводі для решток одного такого візка, знайденого в степовій частині Криму, стали несподіванкою для сучасних автомобілебудівників: майстри бронзової доби сорок п’ять століть тому встановили найоптимальніший розвал коліс! Деякі конструкції свідчать про винахід гальма. З огляду на використання якості «приводу» пари волів, є підстави вважати, що ті гальма використовували на крутих спусках. Масивні, досить просторі чотириколісні вироби давніх майстрів могли бути не лише транспортним засобом, а й житлом на колесах. Поряд із двохосьовими конструкціями були створені й одноосьові візки типу гарби.
Дерев’яний та шкіряний посуд став атрибутом господарства на час мандрівок. Але й без горщиків обійтися не могли. Технологія їх виготовлення була примітивна: ліплення із глиняних джгутів руками, випалювання в багатті, часто без зайвих прикрас. Приготування їжі на багатті повернуло до життя (принаймні, у племен ямної культури) уже призабуті з епохи неоліту горщики з округлим дном. Таку посудину не поставиш на стіл, зате примостити серед вугілля в тимчасовому вогнищі значно зручніше, ніж плоскодонний горщик. Як не дивно, але було збережено таке на перший погляд не типове для кочівників ремесло, як ткацтво. У ямників і катакомбників знайдено не лише прясельця, а й сліди та залишки тканин (у похованнях). Із тканини шили й одяг, і тару для зберігання припасів. У Криму розкопали поховання «катакомбника», якому турботливі родичі поклали справжній мішок, наповнений зернами пшениці. Багато речей виготовляли зі шкіри. Іноді їхні залишки непогано зберігаються у глибоких катакомбах. На території Донецької області в підкурганному похованні знайдено прямокутний шкіряний килимок, укритий декором у вигляді нанесених червоною фарбою кіл, частина з яких оточена чорними зубцями. У центрі — червоне коло, вписане в багатопроменеву чорну зірку. Не інакше, як річ належала місцевому магу.
Якщо гончарне виробництво на початку бронзової доби занепало, то металургія отримала новий поштовх. На заміну виробам із м’якої міді прийшли бронзові. На території Донецької області приблизно вже в III тис. до н. е. починається розробка рудних родовищ, а також інтенсивний розвиток металургії. Свідчення цього знайдені в похованнях катакомбної культури. Місцевий її варіант, до речі, один із найдавніших у цій спільності, дістав назву «донецької катакомбної культури»[1]. Технологія добування міді, основи сплаву, не змінювалася століттями. Добуту руду дробили, відбирали шматки найкращі, найзеленіші й закладали до ями, перемежовуючи з шарами деревного вугілля. Потім закладку підпалювали й нагнітали повітря міхами, щоб підняти температуру плавлення. Так добували метал у вигляді невеликих аморфних зливків. Вихід металу з місцевих руд був невеликим (до 4—5%), але часу давнім металургам вистачало. Поблизу добували й інші компоненти для виготовлення бронзи. Потім метал надходив до ливарників. Знайдено значну кількість обладнання, необхідного для цього ремесла. Тиглі, ллячки для розплавленого металу й навіть ливарні форми виготовляли з глини. Багато відливок така форма витримати не могла, зате її легко було виліпити. Для виготовлення складних виробів на зразок провушних сокир були потрібні вже складані форми з кількох частин.
Майстри, котрі працювали з металом, були в суспільстві людьми шанованими, судячи з багатства їхніх поховань. Навіть у потойбічному світі вони мали в своєму розпорядженні всі знаряддя ремесла: керамічні сопла для міхів, ллячки й ливарні форми. Знайдено подібні поховання на території від Криворіжжя на заході, до прикордонних районів Луганської області на сході. В одному з поховань були знайдені глиняні форми для виготовлення зливків бронзи. Коли визначили вагу зливків, які можна було б отримати в цих формах, виявилося, що вона в цілому відповідає стандартам, прийнятим у ту епоху в далекій Месопотамії.
Степовим племенам були відомі вироби із золота й срібла. Найпоширеніші знахідки — масивні спіралі для заплетеного в коси волосся. Такі коси в ті часи мали носити чоловіки-воїни. Матеріал для спіралей добирався відповідно до положення в суспільстві — це могли бути золото, срібло, бронза й навіть дерево.
