Встановлення самостійної ханської влади в Криму пов’язане з ім’ям Хаджи Девлет Герая (бл. 1397—1466 рр.), засновника династії Гераїв. Він був сином Гіас-ад-Діна (брата Давлет-Берди), і, відповідно, онуком Таш-Тимура, який правив у Криму у середині 1390-х рр. У сходознавстві загальноприйнятою є точка зору, що в одинадцятому поколінні Хаджи Герай був нащадком Джучі-хана. Легенда про прихід Хаджи Герая до влади, повторювана численними турецькими і татарськими істориками, свідчить про гоніння і злигодні, яких він зазнав після смерті батька. Змушений залишити Крим, він багато років жив у Литві.

До 1430-х рр. Хаджи Герай став головним суперником Кичі-Мухаммада в Криму. У цьому його підтримали місцеві впливові роди Ширинів та Баринів, як давно боролися за самостійність півострова, не бажаючи втрачати у боротьбі за примарний золотоординський спадок місцеві ресурси, права і привілеї. Оскільки Хаджи Герай жив при дворі литовського князя Вітовта, це давало можливість розраховувати також на підтримку Великого князівства Литовського. І справді, до самої смерті хан мав незмінну підтримку з боку правителів Литви і Польщі. «Князь великий Жигимонт (йдеться про Великого литовського князя Сігізмунда), — записано у московському літописі, — дав йому людей до... орди перекопської, на царство послав». Перші згадки про діяльність Хаджи Герая у Криму припадають на 1433 р., коли його, імовірно, згадано в генуезьких джерелах як союзника мангупського князя держави Феодоро Алексія, котрий повстав проти генуезців[1].

1433 р. грецька община генуезької фортеці Чембало (на території сучасної Балаклави) повстала і вигнала латинян. За цим повстанням стояв князь Алексій, який намагався таким чином здобути вихід до моря. Час для виступу проти генуезців було обрано дуже вдало — 1433 р. Генуя зазнала біля берегів Сардинії поразки у війні з Арагонією, її флот був розгромлений, а фінанси виснажені. Далекий Крим міг стати за таких умов покинутим напризволяще. До того ж кримські греки заручилися підтримкою новоприбулого хана Хаджи Герая, який мав виступити на їхньому боці у війні з латинами.

Утім, навіть перебуваючи у вкрай скрутному становищі, генуезці не могли залишити стратегічно важливі торговельні колонії в Криму, насамперед Кафу, без підтримки. У липні 1433 р. Кафа закликала на допомогу ескадру з Константинопольської Пери на чолі з Бартоломео ді Леванто, однак феодоритам вдалося утримати Чембало. Тоді Сенат Генуї і банк св. Георгія прийняли рішення про невідкладну допомогу кримським колоніям. Банк узяв на себе усі військові витрати, а сенат відіслав у березні 1434 р. з Генуї ескадру з 20 галер з 6 тисячами відбірних вояків під командуванням адмірала Карла Ломелліно. Вже на початку липня рішучий похід італійців завершився переконливою перемогою. За свідченням падуанського хроніста Андреа Гатарі («Щоденник Базельського Собору»), 4 червня 1434 р. Чембало було взяте і «віддане солдатам на грабунок». У листі Карла Ломелліно з Кафи до Генуї його племіннику Маттео Ломелліно від 9 червня 1434 р. (був отриманий у Генуї 7 вересня 1434 р.) наведено перелік перемог генуезців: «над Чембало, над Каламітою, над Брозоні (Brozoni), над усією Готією (tota Gotia)». Князь Феодоро Алексій був повністю розгромлений, після чого, за задумом генуезців, мала настати черга його союзника — Хаджи Герая.

Вирішальна битва відбулася 22 червня 1434 р. біля селища Карагоз (Кастадзон). Про її вкрай невтішні для італійців наслідки повідомив у своєму листі від 20 липня 1434 р., адресованому вже згаданому Маттео Ломелліно, Нікола де Порта з Пери. Поблизу Солхата, писав він, татари «захопили з наших більше 2000, і понад це захопили вози зі зброєю». У битві загинув і сам Карло Ломелліно.

Розгром генуезців був колосальним, і, ймовірно, цілком справедливим є припущення дослідників про те, що на підставі такої блискучої перемоги Хаджи Герай міг вимагати від Кафи визнання за ним статусу єдиного законного хана Криму. Однак невдовзі удача зрадила переможцеві — вже восени Хаджи Герай був змушений покинути Крим і шукати прихистку при дворі литовського князя Сігізмунда. Кримом в цей час оволодів Сеїд-Ахмед хан, відомості про якого в джерелах уривчасті. Так, польський історик і географ Мацей Мєховський (Мацей Карпіго (1457—1523 рр.)), вважав його сином Тохтамиша, а «Коротка історія кримських ханів» повідомляє, що своїми успіхами Сеїд-Ахмед завдячував підтримці Хайадара-мурзи, очільника племену кунгратів. Саме останній немов би добився проголошення Сеїд-Ахмеда кримським ханом замість змушеного рятуватися втечею Хаджи Герая.

У будь-якому разу, і Сеїд-Ахмеда, і Хаджи Герая сучасні дослідники справедливо характеризують як «кримських сепаратистів», які намагалися закріпитися на півострові з прилеглими територіями і відокремитися від «великої» загальнозолотоординської політики. У хаосі військово-політичних подій доби розпаду Золотої Орди Крим справді був ласим шматком — він поєднував у собі усі переваги степової гавані — відносну ізоляцію від небезпечного неспокійного степу з економічними вигодами міжнародної торгівлі, шляхи якої перетиналися на півострові. Навіть відірваний від степів Золотої Орди, півострів залишався тісно інтегрованим у середземноморську торгівлю; спроможну задовольнити усі потреби місцевого населення. Ізоляціоністська позиція ханів цілком збігалася з настроями місцевої татарської еліти, яка не бажала розплачуватися власними ресурсами і життями за примарні для неї цілі тих ханів, що бажали утвердити свою владу в Сараї. Завжди відособлений Крим фактично вже став на той час окремою державою, і йому бракувало лише авторитетного хана, який би, за словами Олекси Гайворонського, «повів би країну самостійним шляхом геть від тих лих, що продовжували стрясати ординську наддержаву».

Боротьба Улуг-Мухаммада з Кичі-Мухаммадом за владу у Золотій Орді мало обходила татарську знать Криму. 1438 р. це протистояння скінчилося утворенням Казанського ханату, владу у якому здобув Улу-Мухаммад. Дешт-і-Кипчак зберіг за собою Кичі-Мухаммад. Крим же виявився, зрештою, втраченим для обох ханів. Утім, певний час Кичі-Мухаммад зміг все ж утриматися на півострові — приблизно з 1437—1438 рр. (ймовірний час вигнання з Криму попереднього місцевого хана Сеїд-Ахмеда) до 1443 р. Принаймні ель-Айні повідомляє, що у 847 р. гіджри (1443—1444 рр.) «володарем Криму і Дешта був Мухеммад-хан». За час перебування у Криму Кичі-Мухаммад, можливо, встиг змінити столичне місто з Солхата на Бахчи-Сарай. Турецький історик XVII ст. Мунаджим-баши писав, що тим, хто «вперше обрав столицю Криму, був Мухаммед-султан, син Тимур-султана... (він) добудував Бахчи-Сарай».

Однак закріпитися на півострові Кичі-Мухаммадові не вдалося, оскільки місцева знать його не підтримала. Однією з причин цього, ймовірно, стала його опора на прибульців — рід князів Мансурових, родоночальникові якого Дивеї (онуку Єдигея) Кичі-Мухаммад пожалував на півострові 32 села. Ймовірно, ці володіння були відібрані у представників місцевих знатних родів, які були явно не задоволені втратою свого майна. Зрештою найбільш знатні місцеві татарські роди — Ширіни, Аргини, Барини та інші — почали шукати нового, більш прийнятного для себе сюзерена. Вибір зрештою зупинився на Хаджи Гераї, якого добре знали в Криму завдяки походженню з роду джучидських намісників Тимуридів. Ймовірно, не останню роль у виборі його кандидатури могла відіграти і яскрава перемога над генуезцями у 1434 р.

Мацей Стрийковський писав у своїй хроніці: «1443 р. татари перекопські, Баринські та Ширінські (Bokrinowscy і Syrinowscy) прислали до Казиміра, великого князя литовського, ярлик з проханням дати їм на царство Хаджи Герая (Aczkiereja), який на той час мешкав у Литві... Казимір у призначений день у Вільні, у підготовленому замку, звів з литовськими панами того Хаджи Герая на царство татарське і послав його в Перекопську орду з маршалом Радзівілом, який рішуче посадив його там». З незначними відмінностями описує ці події Хроніка Биховця, помилково датуючи їх 1445 р. Кримські «князі і оглани, і всі мурзи Ширінів і Баринів, від усієї Перекопської Орди» просили Казиміра Ягайловича дати їм правителем Хаджи Герая, і тоді, виконуючи це прохання, князь великий Казимір «тоего царя Ази Герая з люди чествовавша и одаровавша, и во великой его почестности до орды Перекопские на царство посла, и послал з нем садеча его на царство, маршалка Радивила, и Радивил отправши его в почетности аз до столпа его до Перекопа, и там его Радивил именем великого князя Казимира посадил на царство Перекопском». Безпосередню участь Радзівілла в інтронізації Хаджи Герая дослідники обґрунтовано піддають сумніву, однак власне факт участі у цій події Казиміра IV (1440—1492 рр.), так само як і дружні стосунки кримського хана з литовським князем, цілком очевидні.

Наведену Мацеєм Стрийковським дату — 1443 р. — підтверджує той факт, що вже того року Хаджи Герай карбує у Кирк-єрі свою монету з титулом «Султан верховний», хоча цілком можливо, що він прийшов до влади в Криму дещо раніше — вже у березні — на початку квітня 1442 р. Місце випуску монети, ймовірно, свідчить також про те, що важливу роль у затвердженні нового хана відіграли Яшлавські беки, які саме й володіли регіоном між Кирк-єр (Чуфут-Кале) і річкою Альма. Ймовірно, саме цей рід виступив головним у спільній коаліції знатних кримських кланів, що об’єднала також Ширінів, Баринів й Аргинів. Так у Криму розпочався новий етап історії — виникла незалежна від Золотої Орди держава — Кримський ханат.

Оскільки Хаджи Герай був проголошений Кримським ханом за безпосередньої участі Казиміра, він дотримувався дружньої щодо Великого князівства Литовського політики. Як зазначає Хроніка Биховця, «и все те года за господство Казимира и за живота того царя Ази Герая упокой был межа княжеством Литовским и Ордой Перекопской». Укріпленню кримсько-литовського союзу на той час сприяла наявність спільного ворога — орди Саїд-Ахмеда, яка кочувала на Поділлі неподалік від польсько-литовського кордону. Для Хаджи Герая Саїд-Ахмед був чи не найбільш небезпечним суперником, який прагнув оволодіти Кримським ханатом. Для Литви і Польщі він був постійною військовою загрозою, оскільки його орда стабільно спустошувала їхні прикордонні землі. Чи були грабіжницькі походи Саїд-Ахмеда помстою Казиміру за те, що він підтримав Хаджи Герая у боротьбі за оволодіння Кримом, чи все пояснюється простим прагненням здобичі — невідомо. У будь-якому разі джерела повідомляють, що, вже починаючи з 1438 р., татари з орди Саїд-Ахмеда здійснювали набіги на Львів, Олешшя, Більськ, Гродно.

Розгромити орду Саїд-Ахмеда (руські літописи називали його прибічників «татарове Сеид-Ахметевы») Хаджи Гераю вдалося лише 1452 р. Чимало з прибічників Сеїд-Ахмеда перейшли на бік переможця, а самому йому вдалося врятуватися втечею. 1455 р. він навіть спромігся повернутися у свою орду і організувати похід на Русь, однак був розгромлений військами великого князя під Коломною на Оці. Переможений Саїд-Ахмед втік до Литви і був, за наказом Казиміра, ув’язнений у фортеці Ковно. Варто зазначити, що важливу роль в остаточному розгромі Саїд-Ахмеда відіграли київські князі Олельковичі, здійснивши раптовий напад на його орду.