Кульмінація бою розтяглася більш ніж на чотири години, протягом яких табір коронних військ було розірвано козаками й татарами в декількох місцях. Жовніри на чолі зі своїми гетьманами й командирами вчинили відчайдушний спротив. Сам великий коронний гетьман рубався як простий вояк, отримав три шабельних удари в голову й лише завдяки міцному шолому залишився живим. Не менш гідно поводився й польний гетьман Калиновський, котрому вдалось згуртувати навколо себе 600 драгунів і 200 угорських піхотинців, які майже всі загинули, але не відступили. Калиновський отримав поранення козацькою кулею в лікоть та татарською шаблею — у голову.
Утім така гідна поваги відчайдушність полководців не порятувала армію. Близько третьої години дня 16 травня 1648 р. коронна армія Речі Посполитої припинила своє існування. У полон потрапили відразу два коронних гетьмани — великий коронний Миколай Потоцький та польний Мартин Калиновський.
Відразу після трагічної для Речі Посполитої корсунської розв'язки, згідно з повідомленням сучасника, відбулася зустріч Богдана Хмельницького з полоненим Миколаєм Потоцьким. На ній коронний гетьман, нібито киваючи в бік татарських союзників козацтва, саркастично запитав свого переможця: «Хлопе, чим же заплатиш такому зацному рицерству орд татарських?» Відповідь Хмельницького була лаконічною і мало втішною для співрозмовника: «Тобою... й іншими з тобою».
«Рідко хто в тій крові у той час рук своїх не умочил».
Криваві жнива літа 1648-го
Блискучі перемоги, здобуті повсталими під Жовтими Водами та Корсунем, гучним відлунням прокотилися по всій Україні. Найперше бажання, яке виникло в Хмельницького після них, було продовжити переможний похід. Тим паче що в другій половині травня до козацького зверхника примчав гонець з Криму з повідомленням про виступ у похід хана Іслама Ґерая III на чолі Орди. Та й сама повстанська армія зростала буквально щодень, і до Білої Церкви в 20-х числах травня Хмельницький прибув уже на чолі тридцятитисячного війська.
Утім гучні перемоги мали й свій зворотний бік. Вони не лише відкривали нові горизонти, але й породжували нові проблеми. Передусім значної уваги потребували взаємини з Кримським Юртом. Великий коронний канцлер Єжи Оссолінський оперативно відреагував на появу в обозі повсталих козаків союзників з Криму та почав ще з березня 1648 р. вживати заходів, аби розірвати козацько-татарську воєнну співпрацю. Польська дипломатія тиснула на Порту через двір французького короля та впливового кардинала Джуліо Мазаріні, по тому залучила до справи васала турецького султана молдавського господаря Василя Лупу. І врешті-решт це принесло позитивний результат: великий візир Ахмед-паша викликав до двору ханського капі кагіасі (постійного представника васально залежного правителя при султанському уряді) й доручив негайно вирушати до Іслама Ґерая III з наказом припинити надавати допомогу козакам. Аби остаточно знеохотити кримську старшину до продовження воєнної співпраці з козаками, Порта заборонила купувати в кримців живий товар, а саме продаж ясиру головним чином і формував матеріальне зацікавлення татар у поході.
Отож, коли 23 травня під Білою Церквою врешті відбулась зустріч Богдана Хмельницького з Ісламом Ґераєм III, козацькому гетьманові хоч і виявили всі характерні ознаки «монарших почестей», проте його ентузіазм щодо продовження походу адекватної реакції не отримав.
Тим часом в Україні з весни 1648 р. спостерігається масове покозачення простолюду, а за цим козаки-неофіти беруть активну участь в погромах шляхетських маєтностей. Під впливом тривожних повідомлень шляхта почала масово покидати навіть міста південно-східної Волині, а звідти паніка перекинулась на обивателів Подільського й Руського воєводств. У Львові, наприклад, населення перебувало «у страху і трепеті вдень і вночі», а в'їзд до міста задля безпеки містян здійснювався лише через одну в'їзну браму. Улітку винищення панів, урядників, орендарів, погроми панських садиб і замків, привласнення майна тощо набуває масового характеру і, за спостереженням Адама Киселя, перетворюється на «жахливу селянську війну». Козацький літописець Самовидець, оповідаючи про літо 1648-го, з жалем констатував: «Рідко хто в тій крові у той час рук своїх не умочил і того грабленія тих добр не чинил. І на тот час туга велика людем всякого стану значним була і наругання от посполитих людей».
Передусім жертвами цієї війни стають римо-католицькі ченці і священики. Згідно зі свідченнями тогочасних джерел, траплялись випадки, коли повсталі селяни й міщани відпускали живими шляхтичів, але вбивали представників римо-католицького духівництва. Великого розголосу на коронних землях Речі Посполитої набули звістки про напади повстанців на єзуїтську колегію в Переяславі наприкінці весни — початку літа 1648 р., вбивство членів католицького ордену домініканців у Чорнобилі восени того ж року. Налякані репресіями з боку повсталих, члени католицьких орденів масово покидали терени Подніпров'я, Волині й навіть Поділля, шукаючи захисту за мурами Львова й Замостя.
Не менше ненависті вилилось і на голови членів єврейських громад, яких було чимало в українських містах і в шляхетських маєтностях. Звичайно, найбільше єврейського населення в Україні проживало в щільно заселених західних і центральних регіонах, і саме там найгострішим було напруження поміж ними та місцевим українським населенням. Адже в містах євреї були прямими конкурентами українських міщан, котрі займалися ремеслами й торгівлею, а в шляхетських маєтностях саме вони переважно представляли інтереси шляхтичів, виконуючи функції управителів маєтностей чи орендарів. Тобто уособлювали собою той нестерпний соціальний гніт, що в місцевого православного населення набував антагоністичного релігійного й національного присмаку.
У козацьких степах ще на зламі XVII ст. єврейського населення було не так багато, як у більш освоєних західних регіонах. Але вже по мірі просування шляхетського фільваркового господарства на Подніпров'я чисельність євреїв тут суттєво збільшується, і саме на свої плечі вони покладають ношу утвердження шляхетського господарювання ціною витіснення звідси козацького способу життя. Хоча, звичайно, найбільш тісними й переважно конфліктними все ж були стосунки євреїв із селянами, а особливо тими, що були задіяними в шляхетському фільварковому господарстві.
Самі євреї усвідомлювали ненормальність ситуації, що склалась на той час в Україні, і співчували тяжкому становищу безправного українського селянства. Зокрема, відомий єврейський хроніст Натан Гановер, оцінюючи становище селян-християн в Україні, відзначав, що в державі християнського володаря, замість того аби бути їхніми служниками, євреї панували над ними: місцеві селяни стали «такі нещасні та мізерні, що всі верстви людей, навіть наймізерніші серед них [євреї], стали їхніми панами».
Доволі цікавим у цьому контексті є й нотатки, що їх зробив прибулий з Апеннінського півострова Ієронім Піноцці, котрий у Польщі служив особистим секретарем короля, отож був добре обізнаний із устроєм держави, що стала в такий спосіб для нього рідною. «Жиди в Україні, — писав Піноцці, — є з давніх часів таким чином і таким правом, як по інших містах коронних, але вони великодушні й дуже ділові. Поводилися перед тим скромно, доки самі пани були старостами, в Україні перебували. Дозволили їм поширитися 30 років тому, коли староства почала давати дітям у пелюшках, коли управління ними потрапило до рук панських слуг, які почали прислуховуватися до жидів, а ті запропонували збирати великі прибутки з місць, де не було ніяких, офіруючи оренди по 20 тисяч золотих, аби тільки пан видав заборону, щоб ніхто горілки не варив і не шинкував, а лиш вони самі. Що з великим гнітом для козаків діялося, особливо коли на жидівську вимогу підстарости посилали рубати котли й горілчані кварти, де такі знаходили».
Ось таким чином євреї потрапляють у самий епіцентр козацького конфлікту з владою Речі Посполитої й стають для найбільш пригнобленої селянської частини населення таким собі наочним уособленням соціального гноблення. Отож і немає нічого дивного в тому, що, коли конфлікт визрів і вибухнув небаченою раніше соціальною деструкцією, саме на голови єврейської громади він впав із найбільш руйнівною силою.
Дослідники звернули увагу й на той факт, що нерідко шляхта й коронне командування намагалось відкупитися від повстанців коштом євреїв, видаючи їх в руки повстанців, які, бажаючи соціального реваншу, або знищували їх, або перехрещували, або розплачувалися ними з союзним татарським військом. Мотиви такої поведінки шляхти чи коронного командування крилися в тому, що серед польської еліти було чимало таких, котрі покладали вину за вибух козацького повстання саме на євреїв, які у своїй гонитві за швидким збагаченням накладали невиправдано тяжкі побори й податки на місцевий люд.
Чи не єдино можливим способом порятунку для євреїв був перехід з іудаїзму на християнство. Про масове хрещення євреїв оповідав у червні 1648 р. московський посланець, котрий, мандруючи повсталою Україною, був свідком того, як «жиди де многие крестятца и пристают к их же воску. А лях де хотя и похочет креститца, и их не принимают, а всех побивают». Козацький літописець також зазначав, що «многіє на тот час з жидов, боячися смерти, християнскую віру приняли». Щоправда, він же додавав: «...але зась знову; час угледівши, до Полщи поутікавши, жидами позоставали, аж рідко которій додержал віри християнской». Утім, як спостерегли дослідники козацького реєстру 1649 р., у ньому міститься більше двадцяти прізвищ, які походили від терміну «перехрист» і відповідно позначали людину, що перейшла на православ'я з ісламу чи іудаїзму. Отож, повторна зміна віросповідання чекала не на всіх «перехристів».
В особливому становищі перебували й вірні тієї частини православної церкви, які з часів Берестейської унії 1596 р. перебували у з'єднанні з Ватиканом. З одного боку, вимога Війська Запорозького про знесення церковної унії вже 1649 р. стане на переговорах з представниками Речі Посполитої однією з головних передумов замирення сторін. З іншого — тогочасні документи не фіксують проявів особливої люті повстанців по відношенню до своїх братів, які поєднались з римо-католиками. Вочевидь, в уявній ієрархії тогочасних ворогів повсталого люду уніати займали далеко не пріоритетне місце, і коли й згадували про них, так це в контексті повернення православним відібраних раніше на користь уніатів культових споруд.
Яким же було ставлення самого Богдана Хмельницького та козацької старшини до таких проявів свавілля й насильства з боку повсталого люду? Даючи відповідь на це запитання, насамперед варто зауважити, що повсталі селяни й міська голота своєю активністю об'єктивно допомагали козацтву в його боротьбі зі шляхтою, виступали, поруч з татарами, дієвими союзниками в цій війні. З іншого ж боку, слід пам'ятати, що мова йде про середину XVII ст., тобто часи, коли визначальними для ідентифікації індивіда були його соціальні характеристики. Старовинне козацтво наполегливо боролося за те, аби влада визнала його станом лицарським, військовим, а отже й привілейованим. І зрозуміло, поведінка простолюду, що не вписувалась у модель лицарської поведінки, викликала в козацької старшини неприйняття та відразу. Не кажучи вже про те, що жертвами погромів інколи ставали й православні монастирі, і старшинські маєтності.
