Російська регіональна влада сприяла організації і проведенню Третього археологічного з’їзду в Києві 1874 р., яким опікувалися діячі Київської старої громади. Зі спрямуванням культурного процесу в імперське річище була підтримана ідея спорудження пам’ятника Богдану Хмельницькому у Києві. Однак українофілів дедалі частіше не задовольняла відведена їм роль форпосту анти-польської політики російського уряду. Частина з них вважала, що землі краю, конфісковані в польських поміщиків, розкрадаються «жадібним» чиновництвом. На їх переконання, земельний фонд, що його створювала російська влада, забираючи маєтки в учасників польських повстань, мав би стати громадським для заснування народних шкіл та лікарень для українців, які на власних плечах винесли руську ідею і перетворив на ніщо польську «витівку».
Однак що влаштовувало українофілів, то це проселянська політика російської влади. Починаючи з часів генерал-губернатора Д. Бібікова, який, не знаходячи спільної мови з правобережною шляхтою, відмовився від традиційно співпраці й почав проти неї «дружити» з місцевим руським одноконфесійним селянством. Аби мати в його антипансько-польських настроях додаткові важелі для утримування правобережного панства в покорі й страху. Для цього проведена була інвентарна реформа 1847 р., де вперше в історії Російської імперії держава ставала на бік селянина. З цією ж метою вже після другого польського повстання аграрна реформа 1861 р. на Правобережній Україні проводилася з урахуванням селянських інтересів. Зацікавлені були українофіли і в можливості проводити пошуки історичних матеріалів, зокрема актових книг, за допомогою яких доводилося, що правобережний край не належить полякам, а споконвіку перебував у складі Російської держави.
Для реалізації цих політичних акцій російська влада потребувала підтримки й допомоги місцевої інтелектуальної еліти, яка ініціювала створення Тимчасової комісії для розгляду давніх актів і:а увійшла до неї, співпрацюючи з владою. Нагадаймо, що її членами свого часу були і Тарас Шевченко, і Пантелеймон Куліш, не кажучи вже про Володимира Антоновича, який упродовж кількох років спрямовував її діяльність. Більше того, під час польських маніфестацій київський генерал-губернатор І. Васильчиков Дозволив відкриття недільних шкіл і використовував українофілів для послаблення польського впливу серед широкого загалу. Пізніше М. Драгоманов напише у своїй автобіографії, що вони обурювалися претензіями поляків на Правобережну Україну й готові були зійтися з царським урядом для боротьби з ними. Російська влада пильно стежила за діяльністю українофілів. Тільки-но Січневе польське повстання 1863 р. було придушено, влада заборонила П. С. Морачевському (інспектору Ніжинського ліцею кн. Безбородька) здійснювати переклад Євангелія українською мовою. Цікавим було пояснення заборони — спираючись на осібність мови, українські інтелектуали почнуть вимагати автономії Малоросії. Тож Валуєвський циркуляр 1863 р. чітко вказав українофілам, що влада не є настільки наївною, щоб дозволити творити окрему мову, а розцінювала їхню діяльність у цьому напрямку як прояв державного сепаратизму.
Кредит довіри російської влади до українофілів був високим, за умови, що закріплення їх на посадах у державних установах, особливо селянських, зміцнюватиме російську владу на Правобережжі. Та й самі вони охоче йшли на службу мировими посередниками (серед них О. Русов, Н. Ковалевський, М. Зібер, П. Косач), які вважали, що своїм контролем за відчуженням землі у польського пана та наділенням селян землею в результаті реформи 1861 р. сприятимуть зміцненню селянського господарства та добробуту. Тож українофіли, орієнтуючись на селянство як носія традиційної етнічної української культури виступали до певного часу в єдності з Російською державою. Саме цим можна пояснити довготривале перебування українофілів в імперській орбіті, яке тяглося з кінця 1850-х рр. практично до кінця XIX ст. Змусити російську владу рахуватися з ними шляхом легальної культурно-освітньої діяльності, не дозволити загнати ще слабкий український рух у підпілля — ось якими критеріями керувалися українофіли, проводячи гнучку політику між імперськими інтересами Російської держави і власними потребами. Обставини вимагали від його учасників максимальної коректності, обережності, аби не дати приводу владі зарахувати їх до народницьких «партій», які, взявши на озброєння радикальні методи боротьби, прагнули залякати вищих державних сановників і самого Олександра II. Цим вони не тільки шкодили реформам, що їх успішно провадив уряд, а й кидали тінь на будь-які інші громадські організації, що легально діяли.
Багато українофілів, які робили наукову кар’єру, переймалися й благополуччям своїх сімей, оскільки більшість із них не мали земельних маєтків й обіймання наукових чи державних посад було єдиним джерелом достатку для них та їхніх родин. Це питання надзвичайно турбувало, наприклад, батька багатодітної родини О. Кістяківського, професора права Київського університету. Привабливим був і приклад багатьох діячів з України, які перейшли на службу в центральні установи імперії та зробили блискучу кар’єру саме через свою діяльність на ниві великих реформ. Серед таких діячів заслуговує уваги Сергій Іванович Зарудний (1821—1887), виходець зі збіднілої української шляхти, якому з великими труднощами через брак коштів вдалося закінчити Харківський університет. Мрія служити в Пулковській обсерваторії привела його до Петербурга, де він зміг влаштуватися до Міністерства юстиції. На заклик уряду включився в розробку судової реформи, вивчив західну літературу з права, познайомився під час поїздок у Європу з судовою практикою. Здобуті знання дозволили йому відстоювати необхідність широкої судової реформи на основі незнаних у Росії принципів гласності, повного відокремлення судової влади від законодавчої та виконавчої, запровадження мирової юстиції га самостійність присяжної адвокатури.
Аби надати цим роздумам конкретики, варто звернутися хоча б до кількох діячів українського національного руху. І найперше — до В. Антоновича, знакової постаті XIX ст., якому довелося захищати свої погляди та українські національні переконання як перед державою, у якої він перебував на службі (в недалекому майбутньому професор та декан історико-філологічного факультету університету св. Володимира у Києві, дійсний статський радник), так і перед шляхетським станом, до якого належав за походженням. Спершу він був викликаний для пояснення своєї поведінки на суд шляхти. Ішлося про роз’яснення, чому він, молодий польський шляхтич, удався до пізнавальних екскурсій у народ з невеликою групою студентів. Шляхта підозрювала його в тому, що він підбурював селян проти панів. Бердичівський повітовий предводитель дворянства, до зібрання якого належала згідно запису в дворянській книзі родина Антоновича Боніфатія, влаштував йому своєрідний допит. Дворянське зібрання з 60 або й більше осіб звинувачувало його, вихідця зі шляхетської корпорації, у пропаганді атеїзму, антипатріотизму, комунізму й ненависті до панів. Відкидаючи незаслужені обвинувачення, В. Антонович ініціативу розмови перебрав на себе і пояснив шановному панству, що «край через більшість населення не є корінно-польською провінцією», що в цьому краї більшість становлять українці, тому ця народність повинна визнаватися головнішою. Таке пояснення ще більше збурило товариство, яке було переконане, що, хоча в теорії таке можливе, але насправді визнання українців головною народністю призведе до зникнення польської. Суперечку тоді вирішив голова проурядової групи Тадеуш Бобровський, найосвіченіший із присутніх (єдиний на все Правобережжя мав ступінь магістра, до того ж службовець канцелярії київського генерал-губернатора). Дещо філософствуючи, зауважив, що, мовляв, молоді люди займаються студіюванням теоретично-філософських праць і мають право на помилку.
Дещо пізніше В. Антонович у програмних статтях «Моя сповідь», у якій він відрікався від польського руху, та «Про українофілів і українофільство» пояснив уже російській владі, що діяльність українофілів не шкодить державі. На слідчій комісії, створеній при генерал-губернаторській канцелярії, вказував, що він та його гурток доводять осібність малоруського племені від польської національності. Після нагінок на українську справу В. Антонович демонстрував іншу модель поведінки: він був максимально коректним і нічим не висловлював своїх переконань. У ситуації 1890-х років впливав на регіональну політику генерал-губернаторів, зокрема вів розмови про місцеву історію з київським генерал-губернатором М. Драгомировим, якого запрошував до себе «на галушки» та влаштував начальником його канцелярії історика, політично неблагонадійного Н. Молчановського.
У часи врядування М. Драгомирова (1898—1903) українофільство перебувало на найвищій вершині. Генерал-губернатор, виходець з України, українофіл за переконаннями, чиновник із незалежними судженнями, військовий авторитет якого перемагав у будь-якій справі, зумів взяти український рух під персональну опіку. Український театр практично не обмежувався в репертуарі, пройшли урочисті панахиди у Софіївському соборі з ушанування пам’яті Тараса Шевченка. Більше того, генерал-губернатор схильний був відновити діяльність забороненого відділення Географічного товариства. А українські пісні, з якими крокували солдати на марші та тренуваннях, уже нікого в Києві не дивували. Цим терміном перебування (хай і коротким) М. Драгомирова на посаді генерал-губернатора українофіли вдало скористалися, знайомлячи широкий загал з українськими ідеями через театр та друковане слово.
До колоритних діячів українофільського спрямування слід зарахувати й Івана Яковича Рудченка, вихідця з дрібного лівобережного дворянства, який через брак коштів не закінчив гімназії та пішов служити в Гадяцьке повітове казначейство, а згодом до казенної палати. Вільний від служби час проводив у збиранні, записуванні й аналізуванні українського фольклору. Підготував до видання «Народные южнорусские сказки» та «Чумацкие народне песни». Згодом служив у канцелярії київського генерал-губернатора М. І. Черткова (1881—1885) і намагався, використовуючи службову близькість до найвищого чиновника краю, щоб довести, що Емський указ 1876 р. шкідливий не лише для українства, а найперше — для російської влади, оскільки через нього вона втрачає авторитет. Він підготував текст урядового звернення про можливість скасування обмежень Емського указу щодо української мови, знаного як «меморандум Черткова-Рудченка». Згідно з доповідною запискою І. Я. Рудченка «Виновато ли малорусское слово (по поводу 1876 г., воспрещавшего печатание по-малорусски книг)», генерал-губернатор М. І. Чертков переконав уряд дещо обмежити чинність Емського указу щодо заборони друкувати літературу українською мовою. Не в останню чергу така його позиція посприяла тому, що генерал-губернатор перебрав на себе право дозволяти постановку малоросійських п’єс і вистав.
Сам І. Я. Рудченко напише в автобіографії: «Время мое было поглощено служебною деятельностью, неразрывно связанною с судьбами того народа, которому я отдавал все свои полезные труды в юные годы в иной области — этнографии... Здесь оканчиваются мои неофициальные труды по этнографии и начинаются официальные». В останній фразі йдеться про те, що йому на посаді чиновника з особливих доручень при генерал-губернаторові довелося готувати для головного начальника краю записки-дослідження про особливості місцевого землеволодіння, основні аргументи яких отримали законодавче оформлення. Назва основних із них свідчить про сутність аграрної проблеми краю: «О земледелии в Юго-Западном крае», «О сельских и местечковых чиншевиках», «О вольных людях», «О размежевании в связи с упразднением сервитутов в Юго-Западном крае», «О праве пастбищного сервитута», «О коштном межевании в Юго-Западном крае», «Об иностранной колонизации» тощо. В одній із таких доповідних записок російській владі пропонувалося нарешті зрозуміти, що настав час звернути увагу на місцеве населення — спільника боротьби уряду з польськими впливами. І. Рудченка підтримував чиновник із селянських справ Б. Григоренко, який захищав історичне право «вільних людей» на володіння землею, їхня громадська позиція, українофільські настрої щодо проведення аграрної реформи в інтересах селян — носіїв та хранителів національної традиційної культури, а також пропозиції переглянути антиукраїнський Емський указ істотно вплинули на позицію генерал-губернаторської влади. Службова кар’єра І. Рудченка на цьому не закінчилася. Його праці з економічних проблем та законодавчі пропозиції, які базувалися на практичних рекомендаціях, зокрема щодо правової та економічної доцільності наділення через викуп землею особливої соціальної групи Правобережжя — чиншовиків[3], потрапили до поля зору М. Бунге, киянина, якого через глибокі знання західних економічних концепцій уряд запросив до столиці готувати ґрунт для фінансових реформ. Обіймаючи посаду міністра фінансів з 1880 р., а незабаром і міністра фінансів, він потребував таких вдумливих фахівців, як І. Рудченко, і призначив його членом ради Міністерства фінансів. У його особі маємо тип українофіла, який відбувся не лише як збирач фольклору та усної народної творчості, а й державника, який прагнув використати свої можливості для поліпшення соціального становища сільських жителів Правобережної України.
