"руська земля" у вузькому значеннi

В цьому районі лісостепової зони сконцентрована і слов’янська топоніміка з коренем "рос": назва річки Рось та її притоків: Роська, Роставиця, Роток, Рокита, Гороховатка, Росава і т.д. Із сказаного робиться цілком закономірний висновок, що ця вузька Русь означає первинне ядро майбутньої Русі (Русі в широкому значенні слова); що первинне цей термін був іменем тільки середньодніпровських слов’ян, а потім, в міру консолідації східнослов’янських племен і утворення Київської держави, поширився на всю територію останньої.

Яка ж частина східних слов’ян утворювала первинну Русь, і до якого часу слід відносити її виникнення та існування?... Перш за все на думку приходить, очевидно, ототожнення з нею полян, а разом з ними — антів (пор. літописний вираз "поляне, яже нині зовомая Русь"). Однак це припущення викликає певні труднощі, які мають досить гострий характер. По-перше, якщо ставити знак рівності між антами (полянами) і Руссю, виникає додаткова проблема, звідки взялася подвійність імен і чому нове ім’я (Русь), яке хоч і було чужим за походженням, укорінилося в слов’янському середовищі, витиснувши старе (поляни). По-друге, як помітив П. М. Третьяков, в ранніх джерелах імена "Русь" і "анти" виступають зовсім в різному значенні (і в різний час), що не допускає можливості віднесення обох термінів до одного суспільного явища. Діяльність антів була зв’язана із Західним Причорномор’ям (Дунай, Балкани); діяльність росів-русів — з Північно-Східним (Дон, Приазов’я, Крим, де їх знають всі джерела). Ранньосередньовічні автори (навіть європейські — Гвідо Равенський, Баварський Анонім) вміщають їх на схід від Дніпра — між уличами і хозарами. Помічено, що візантійські автори ніколи не називали антів скіфами, як це дуже часто мало місце щодо росів-русів, а разом з тим і щодо деяких інших народів східно-причорноморського походження (алани, причорноморські готи, гунни тощо). По-третє (і це основне) значна, може навіть більша, частина полянських (антських) земель, як вони визначені вище, опинилася за межами літописної Русі у вузькому значенні слова (Галич, Володимир-Волинський та ін.) Отже, в межах Русі залишається тільки частина полянських земель — Наддніпрянщина.

Тепер є можливість глянути на цю проблему з трохи іншого боку. Антами візантійські письменники називали полян, але поляни безпосередньо зв’язані з Руссю. Їх роль у створенні Русі була визначальною; можна твердити, що саме вони стали тим ядром, навколо якого здійснювалася консолідація Русі. Літописець пише: "А словенський язык й русский одно єсть, от варяг бо прозвашася Русью, а первоє беша словене; аще й поляне звахуся, но словеньскаа речь бе" Але ці слова не можна розуміти як свідчення повної тотожності Русі і полян. Різною є хронологія, не збігається територія. Точніше, територія первинної Русі займала лише частину полянських (антських) земель, їх східну периферію. Центр Полянського союзу знаходився десь на заході, можливо, ним була Волинь, яку дослідники давно проголосили ядром східнослов’янського об’єднання VI ст... натомість центр Русі перемістився у Наддніпрянщину; там в середині тисячоліття (на рубежі VI і VII ст.) виникла нова столиця — Київ, якому судилася видатна роль у дальшій історії східних слов’ян. Але засновником Києва, за літописними даними, виступає саме полянський князь, хоч і прийшлий.

Одним словом, Русь — це поляни, але поляни не дорівнюють Русі. Русь — нове історичне явище, що прийшло на заміну Полянському (Антському) союзу, коли той розпався, або, якщо завгодно, — новий Полянський союз, що утворився на руїнах першого в інших територіальних границях. Це — новий етап у процесі генезису і Русі, як етнічного явища, і давньоруської держави, тому вважаємо доцільним називати його — на відміну від Полянського (Антського) союзу — Полянським (ранньоруським) князівством, Які ж умови викликали цей метаморфоз? Гадаємо, питання вирисовується цілком ясно: йдеться про ту ситуацію, що створилася внаслідок тривалих аварослов’янських війн і розпаду Антського політичного об’єднання. В 568 р. авари утвердилися в Паннонії і розпочали експансію, спрямовану проти сусідніх народів (в тому числі і слов’ян — склавінів та антів). Склавіни (принаймні частина їх) після майже двадцятирічної боротьби змушені були визнати владу аварського кагана; анти продовжували боротьбу ще на початку VII ст. (остання згадка — 602 р.), після чого назва їх назавжди зникає з сторінок джерел). Оскільки ім’я імператора Іраклія згадується в літопису у зв’язку з боротьбою східних слов’ян проти каганату, можна думати, що боротьба ця тривала до часів правління названого імператора, тобто, до 40-х років VII ст.

Слов’яно-аварські війни дуже тяжко відбилися на становищі антів-полян... Загальновідоме літописне оповідання про знущання аварів над дулібами... Одним словом, події ці призвели до істотних змін в становищі південно-західної частини східнослов’янських племен.

Зникнення імені антів з творів візантійських авторів на початку VII ст. — явище дуже симптоматичне. Звичайно, зникнути або піти кудись цілий народ, що налічував кілька мільйонів чоловік, не міг. Справа полягає в іншому: візантійці писали тільки про ті племена, що мали певний вплив на справи візантійської зовнішньої політики. Слов’яни цікавили їх, коли вони були фактором у цій політиці — чи то загрожували північним кордонам імперії, чи то виступали потенціальною силою, яку візантійська адміністрація намагалася використати в своїх інтересах. На початку VII ст. анти перестали бути таким фактором; вони втратили значення однієї з найбільших політичних сил Східної Європи. Це значить, що антське (полянське) об’єднання фактично розпалося; саме цим, очевидно, пояснюється і те, що в другій половині І тис. н.е. на арені, як самостійні історичні явища, з’являються уличі, тиверці, волиняни, дуліби, хорвати, бужани.

Але, само собою зрозуміло, ті процеси, що протікали в надрах східнослов’янського суспільства і обумовлювали виникнення великих об’єднань типу Антського союзу племен, не зникли і не припинили свого розвитку. Історичний процес йшов своїм шляхом і в зміненій політичній обстановці... Все це не могло не обумовити появи нових центрів східного слов’янства, навколо яких і міг здійснюватися дальший процес консолідації давньоруських племен. Таким центром і стає Середня Наддніпрянщина — найвіддаленіший від Карпат район, що менше постраждав від спустошливих аварських набігів. Нове об’єднання, що починає виникати в VII ст., і дістало назву Русі" 711.

На сьогодні дана теорія має прихильників і критиків 712. Втім, це знаходиться за межами рамок нашого дослідження. Для нас, на разі, важливо, що з глибокої давнини саме ця місцевість, яку ми умовно можемо локалізувати, як Центральну Україну, виступає в тексті під давньою українською самоназвою Русі, а пізніше — Рóксоланії, Рóсії — з наголосом на першому складі 713. Вперше докладно описав русів, відмітив їх відмінність від інших слов’ян Костянтин Багрянородний 714. В його тексті описано полюддя київських князів та дружини (рóсів), їхній торговий шлях до Греції. Дослідниками вірно відмічалося, що під рóсами, згідно його опису, Костянтин Багрянородний розуміє передусім норманів 715. Це, на нашу думку, закономірно — адже писалося в часі безроздільного панування в Києві норманської династії та переважно норманської дружини. Проте, ніде в його тексті не сказано, що в Києві мешкали і "слов’яни" — ними названі тільки навколишні народи. Таким чином, назва росів-русів відноситься до всіх жителів Київської землі — і слов’ян, і варягів, і аж ніяк не свідчить про те, що етнонім "русь" стосувався тільки етнічних норманів. Власне, до Русі за Костянтином Багряднородним відносяться Київська, Чернігівська і Переяславська землі 716. Проте, уже в його творах знаходимо і етнонім "зовнішня Рóсія" (πάντων τών Ρώς) — майбутня "Великороссія" — тобто всі неруські складові Київської Русі. Цей грецький поділ Русі на "Малу" — внутрішню та "Велику" зберігся до наших днів, і набув нині прямо протилежного значення, хоча його першооснова була позитивною швидше для русинів-українців, ніж для московітів.

Н. Костомаров відзначав, що в початковій частині "Повісті" "два рази уживається вираз "Руська земля" і обидва рази в різних значеннях, у великому і тіснім. У першому розумінні під "Руською землею треба розуміти всю суму народів, з’єднаних під загальним ім’ям Русі" (откуда есть пошла руская земля"), в другому ж "руская земля" ("кто въ Кіе†нача первЂе княжити и откуда руская земля стала есть") — це власне земля київська, за якою засвоїлася ця назва" 717

Самоназва "Рóссія" є, на разі, утворенням більш пізнім, причому — грецького походження. Згідно студій В. Васильєвського, назва народу з застосуванням кореня "Рос" ("Ρως") замість "рус" вперше застосована в пам’ятці першої половини IX ст. "Житії Григорія Омистридського" 718. Цей корінь асоціювався з князем Рошем, згаданим у біблійній книзі пророка Ієзекиїля 719 (докладніше про це див. Додаток 7). На разі, як ми вже говорили вище, вже в тексті Костянтина Багрянородного знаходимо цей корінь уже в трьох варіантах, зокрема і ближчих до коментованих: "Ρως;", "Ρωσϊα", "ρωσϊστϊ" (по-рóсійськи). Саме в його творах, на думку більшості дослідників вперше з’являється грецький термін "Рóсія". Друга літера "с" зустрічається в грецьких текстах не раніше XIV ст. 720, а в південнослов’янських — з 1387 р. В XV ст. прийшла вона і в церковне життя Московії 721. З грецьких же джерел ця назва переходить і до арабських письмен. В Європі, натомість затвердилися переважно етноніми Rûzâra, Ruzzi, Rugi, Ru(s)ci, Ru(s)zi, Ruteni 722, тобто похідні від кореня "рус", причому асоціювали цей корінь із сучасною центральною Україною 723. Визначний сучасний російський дослідник західного слов’янства О. Мильников, аналізуючи сприйняття єдності слов’янства в західноєвропейській історіографії, зібрав надзвичайну підбірку описів слов’янських народів та земель у різноманітних західноєвропейських виданнях. Всі вони надзвичайно цікаві в плані висвітлення історії та географії топоніму "Русь" та похідних від нього на європейських теренах. Так, уже в першій частині "Космографії" Пікколоміні, що побачила світ 1486 року знаходиться розділ під назвою "Про рутенів". Тут сказано: "Рутени, яких Страбон знав під ім’ям росанів (rosanos), сусідять з Литвою: народ варварський" 724. Коментуючи це повідомлення, О. Мильников пише: "Не торкаючись поки причин такої оцінки, звернімо увагу на виявлені нами на полях праці Пікколоміні із зібрання бібліотеки Упсальського університету позначки читача, що відносяться, швидше за все, до кінця XV чи першої половини XVI в. Проти повідомлення про те, що Страбон знав рутенів під ім’ям "россани", зроблені від руки три виносні глосси: Руссія (Russia), Рутени (Rutheny), Россані (Rossani). Можливо, автор позначок хотів усвідомити для себе еволюцію в напрямку етнополітичної диференціації слов’янської спільності" 725. На думку О. Мильникова, називаючи рутенів варварами Пікколоміні "у першу чергу мав на увазі віросповідну відмінність східних слов’ян від католицьких поляків і литовців, що сусідили з ними..." 726