Вій-ник

Велет роззирнувся довкола і постарався підрахувати кількість тут присутніх людей. На око, дуже приблизно, але виходило сотні дві людей ?. І це ж певно тільки мала частина того, на що можна розраховувати. Хлопчик повернувся і побачив, що за їхнім возом тягнеться ціла низка із охочих відвідати ярмарок. Десь, поміж інших, промелькнуло лице діда Судомира, певно старий також вирішив "вийти в люди".

Балі приїхали на ярмарок для того, аби купляти, а не продавати товар, тому попрямували одразу на стоянку. Розторопний хлопчина, на рік старший за Велета, допоміг знайти вільне місце, та запропонував за певну плату, доглянути за конем. Андрій від пропозиції відмовився. У нього в Озерному були дальні родичі, і вони були готові прихистити їх на декілька днів у себе вдома. Козак гадав, що в них також знайдуться місця ще для двох постояльців.

— Зустрінемось тут наприкінці ярмарку, — запропонував в чоловік.

— Гаразд, — кивнула Оленка.

Діти забрали свої сумки та поплелися до центрального кола. Віт казав, що біля сцени мають крутитися організатори торговища. Перепитавши перехожих, вони з'ясували точне місце знаходження потрібної цілі. По праву сторону від сцени, за першим же прилавком сидів пузатий, червонощокий та пишновусий дядько — тесть Озерного старости.

— Доброго дня, — користуючись перевагою у віці над братом, Олена взяла перемовини на себе. — Це ви займаєтесь розподілом місць в перших двох колах?

Товстун кинув на них швидкий погляд, та не знайшовши нічого цікавого, знову відволікся на лускання соняшникового насіння.

— Вам чого, — буркнув він, побачивши, що діти все ще стоять навпроти.

— Нам потрібне місце в першому колі.

— Ха, а не замолоді ви для самостійної торгівлі?

— Вам то яке діло? — нахмурилась дівчина.

— І то правда, — раптово повеселів пузань. — Місце за прилавком у першому колі, буде коштувати вам двох денаріїв за торговий день.

— Золотник? — обурено фиркнула Оленка. — Ти певно здурів, чоловіче!

— Нема грошей, то йдіть своєю дорогою, не турбуйте зайнятих людей! — гаркнув чоловік.

Оленка надулась, та аж почервоніла від гніву. Велет уже було готувався прикрити вуха, але старша сестричка на його подив, змогла приборкати свій характер та не вибухнула гнівною тирадою. Вона зміряла пузаня нищівним поглядом та, знявши із поясу гаманець, дістала із нього монети і кинула їх братові.

— Велет, будь люб'язний заплати панові гроші за сьогодні.

Хлопчик впіймав монетки та на секунду розкрив долоню. Весела посмішка промайнула на його обличчі. Кивнувши сестрі, він зробив крок до прилавку, та простягнув долоню до жадібного організатора. Очі товстуна розширились ще в ту мить, коли він побачив срібну монету, що заблестіла на сонці. Він квапливо підставив долоню, і Велет миттю розкрив свою. Та замість металевого передзвону, та срібного блиску денаріїв, чоловік почув хиже шипіння та блиск антрацитово-темної луски. Малесенька змія впала на руку товстуна, та стрімко обвила її. Трикутна голова хитнулась із сторони в сторону та завмерла на місці, із страшної пащеки на мить показався довгий роздвоєний язик.

— Ааааа! — закричав пузань, та різко нахилившись назад упав із лавки на землю. — Змія!, Змія! Рятуйте, змія!

— Про що ти, чоловіче? — над прилавком показалась самовдоволена мордочка молодої дівчини. -Ти що перепив вчора? Яка ще змія?

Тесть місцевого старости моргнув та перевів погляд на свою руку. Страшної чорної змійки не було й сліду, натомість на своєму животі, він побачив двійко срібних кругляшів. Знову кинувши погляд на дивну дівчину, він узрів, як та на якусь мить провела язиком по червоним губам. Він був готовий поклястися, що в неї був довгий роздвоєний язик.

— Відьма, — прошептав він. — Т-ти відьма...

— Ох, що за люди пішли, — показно зітхнула Оленка, та дістала з-за пазухи масивний амулет у вигляді шестикінечної зірки. — Знахарку від відьми не можуть відрізнити.

— В-ворожбитова зірка? — запинаючись промовив чоловік слабким голосом. Певно хвилини дві знадобилось пузаню, аби заспокоїтись та до кінця пройнятися ситуацією. — Так ти... знахарка?

— Як бачиш, — посміхнулась дівчина.

— То чого одразу не могла сказати? — піднявшись з землі, та ховаючи очі, пробурчав той.

— Так скільки там за день коштує прилавок в першому колі?

— Сорок п'ять грошей, — неохоче зізнався той.

— Значить два денарія за чотири дня? Гаразд, де наше місце?

— Прилавок під номером одинадцять, — відповів той, та дістав звідкись велику книгу. Швидко записавши мінімальні необхідні відомості про Оленку, він попросив її розписатися. На цьому вони і розпрощалися. Діти вже не бачили як пузань спішно хреститься та шепче якусь молитву, сьогодні ввечері він певно нап'ється та буде всім розказувати про клятих ворожбитів та їхні темні мороки.

Слідом за цим не надто приємним чоловіком, діти направились шукати іншу обов'язкову ціль. Військовий кантаржій, чи то просто кантаржій — чин, що займався збором мита з купців, стежив за точністю мір і ваги, і також слідкував, аби торговці не надто завищували ціни на свої товари. Чиновник знайшовся буквально через десять кроків, і відстоявши коротку чергу, вони повторили майже аналогічну процедуру реєстрації. Різниця була лиш в тому, що кантаржій виявився більш прискіпливім чоловіком.

— Це твоя зірка? — запитав він киваючи на амулет. Певно засумнівався, з огляду на молодий вік дівчини.

— Мого учителя, ми з братом тут з його доручення та дозволу.

— Твій брат також в нього вчиться? Як тебе звати хлопче?

— Так, вчусь. А звати мене Велетом.

— Значить Олена та Велет Драк, — промовив той, записуючи до своєї книги. — А ваш вчитель?

— Віт..., — промовила Оленка і раптом збагнула, що не знає прізвища свого вчителя.

— О, справді? — чоловік відірвався від книги, — Значить старий не жартував, коли казав що взяв собі учнів. Гаразд, з вас грош податку.

Олена кивнула та дістала дрібну мідну монетку. Даючи настанови, старець казав їм, що ворожбити майже не сплачують ніяких мит. Чисто символічні суми, та обов'язкові реєстрації. Певно заради останніх з них і брали ці мінімальні гроші.

Коли із всіма формальностями було покінчено, діти відправились шукати своє торгово місце. Кожний із прилавків мав свій номер. Одинадцятий розташовувався якраз навпроти сцени. Їхнє місце нічим не відрізнялося від сусідських. Такий же дерев'яний будиночок без передньої стіни, зі столом та лавкою всередині. Нічого незвичайного. Оленка, скинувши з плеча сумку, дістала з неї велику, власноруч вишиту хустку. Розстелили її на столі, а вже зверху неї почала викладати нехитрі товари.

Що міг продавати старий знахар і що він довірив своїм учням? В першу чергу то були різноманітні лікувальні трави. Дрібну частину із них він збирав у навколишніх лісах самостійно, але більшість йому продавали декілька сільських жіночок що зналися на травах. Далі Віт, індивідуально підходячи до кожної рослинки, обробляв їх. Замовляв та висушував, або ж робив відвари чи готові настої. Їх діти також привезли з собою. Невеличкі глиняні глечики, запечатані та залиті воском.

Наостанок, Велет дістав із своєї сумки прямокутну різьблену дерев'яну скриньку. Оленка зняла з шиї тоненький срібний ланцюжок із ключиком, що висів на ньому, та передала його брату. Той вставив ключ в замочок та відчинив скриньку. На оксамитовій підкладці лежав десяток кулонів у вигляді червоних напівпрозорих камінчиків у золотій оправі. Оленка поставила цю скриньку ближче до себе, аби хто не простягнув руку. За втрату хоч одного із цих кулонів, Віт пообіцяв дітям зробити з ними таке, що ті спочатку навіть не хотіли брати із собою такий дорогий товар, але ж це була своєрідна перевірка від їхнього вчителя, і так просто від неї було не відкараскатись.

Першого дня люди більше придивлялись до товарів, та питали ціни, і мало купували. Драки змогли продати тільки декілька маленьких мішечків лікувальних трав, хоча цим і відбили плату за прилавок за перший день. Напрочуд багато людей, дізнавшись, що перед ними молоді учні знахаря, запитували у них про можливість прямого лікування. Певно не всі покладались на традиційні трави, та бажали поправити здоров'я в порядок одним махом. Спочатку ці питання бентежили їх, адже умови ярмарку не надто підходили для огляду пацієнтів, вибору правильного замовляння, та власне лікування. Проте потік зацікавлених був стабільно високим, певно сказувалось те що в Озерному не було свого знахаря. Трішки пізніше Велет подумав та поділився з сестрою думкою про те, що непогано було б звернутися з цим питанням до родичів пана Андрія. Якщо у тих справді знайдеться вільна кімната, і вони не будуть проти, то можна приймати пацієнтів у них.

Наприкінці ярмарку їх знайшов Зорян. Хлопчик пояснив, що вони з батьком вирішили розтягнути насолоду, та не обходити весь ярмарок за один день. Вони трошки походили, а потім зустріли родичів та поїхали одразу до них. Поки Драки збирались, брюнет повідав, що для них уже виділили кімнату, так що з проживанням проблем не буде. Поки вони йшли майже на другий кінець села, Зорян, посміхаючись правим кутом рота, натхненно розповідав про свої враження від усіх тих дивинок, які побачив сьогодні на базарищі. Велет з Оленою слухали це із кислими виразами на обличчях. Віт заборонив їм залишати свій прилавок, і в принцип,і на те була причина. Під час ярмарки їх мав знайти посильний, та щось там передати, проте вони не знали коли саме він прибуде в Озерне.

На те щоб познайомитись із родичами пана Андрія, прізвище яких теж було Баль, довелось потратити цілу купу часу. Аж надто великою виявилась родина. Там жили батько з матір'ю, семеро їх різновікових дітей, та бабуся. Люди вони виявились не бідними, мешкали в досить великому будинку, хоча, звісно, з такою кількістю членів сім'ї гостьових кімнат у них не було. Проте вони, здається, не надто замучувались із того, що на час ярмарки їм довелось трохи потіснитись та звільнити дві кімнати.

Уже після вечері Оленка запитала про можливість приводи в їх оселю хворих. Озерні Балі були не проти, особливо, коли молода знахарка наклала замовляння на ниюче коліно бабусі Галі. Остаток вечора пройшов у звиканні до нової обстановки, та більш детальне знайомство з новими знайомими.

Наступного дня ярмарок почався раніше. Драки не встигли навіть повністю розкласти товар, як до них підійшов знайомий кантаржій. Чоловік певно якось прочув про вчорашній їхній жарт над зятем старости. Він вислухав їхню точку зору, пообіцяв, що поговорить з пузанем на тему надмірної жадібності, та просив більше не коїти такі злі жарти. Як і вчив їх Віт, діти постарались дати максимально нечітку відповідь. Старець завжди казав їм берегти обіцянки, та не давати їх, якщо не можеш бути впевненим у їх дотриманні. Навіть звичайні слова можуть нести в собі силу, особливо якщо їх промовляє ворожбит. Врешті-решт військовий не надто наполягав та швидко залишив їх.

Цього дня торгівля йшла більш жваво. Вони не тільки окупили плату за місце, але й вийшли у непоганий плюс ще до обіду. Оленка домовилась із парою-трійкою пацієнтів на вечірній прийом. Окрім того, люди почали цікавитись і самим дорогим їхнім товаром. До них завітав сусід — торговець із сусіднього будиночку-прилавку. Середнього зросту чоловік, із довгим темним волоссям, та тонкими вусиками. У нього була засмагла, гладка шкіра, та великі, блискучі очі, неясного але явно темного відтінку. Одягнений він був не по місцевому: короткий, прилеглий каптан червоного кольору і камзол. На ногах мав якісь смішні короткі штанці темно синього кольору, що сягали йому трошки нижче колін,, та довгі шовкові панчохи білого кольору, і черевики з великими пряжками.

Велету він одразу не сподобався, бо був якимось надто манірним. Хоча, можливо, він просто знаходив його образ кумедним та безглуздим. Те, що чоловік розмовляв з якимось акцентом вже не змогло здивувати хлопчика.

— Доброго ранку, — привітався чоловік, — та вдалої торгівлі. Я Савіо Ногейра, ваш колега, як ви могли помітити.

— Доброго, — потупивши очі привіталась Оленка.

— Приємно познайомитись, — промовив хлопчик побачивши, що сестра чомусь втратила дар мови. — Мене звати Велетом, а це моя сестра — Олена.

Хлопчик не надто полюбляв свого прізвища, так як вважав його дещо дивним, тому часто не називав його при знайомстві з новими людьми.

— Без сумніву, мені теж безмірно приємно познайомитись з вами. Я чув що ви являєтесь учнями мага, чи то як у вас це називають ммм... ворожбита?

— Знахаря, якщо говорити точніше, — тихенько прошептала Оленка, та кинула на Савіо короткий несміливий погляд.

— Так-так, саме це я і мав на увазі, панно Олено, — променисто посміхнувся той, рукою поправив волосся, що впало йому на очі, та вказав на кулони. — Я бачу ви торгуєте ритуалами. Їх також робить ваш учитель?

— Ми особисто не бачили, але він говорив що це його робота, — хмуро відповів Велет. Вся ця розмова та дивне поводження сестри с кожною хвилиною все більше тривожили його.

— Дивовижно! Ваш учитель справжній майстер! Секретом виготовлення ритуалів, володіє не так багато магів!

Ну так. Вони про це знали. Звісно із джерел інформації у них був по суті тільки один Віт. Знахар розповідаючи їм про ці дивовижні артефакти згадував, що людей здатних на подібне можна перерахувати на пальцях двох рук. І тепер вони тільки отримали підтвердження його словам.

Що стосується самих ритуалів, то це були справді дивовижні артефакти. Основним компонентом цих кулонів, звісно ж був коштовний камінь червоного кольору — ритал. Їм здавна приписувались магічні властивості, деякі алхіміки вважали що ці камені якщо і не філософські, то десь близько до них знаходяться по суті своїй. Хоча ніхто ніколи не міг продемонструвати властивості цих каменів. Біля них було більше пліток, ніж достовірних фактів. Тільки відносно недавно, близько століття тому, один європейський алхімік по імені Зашер, та знаний характерник Пилип Коршун винайшли спосіб як перетворити ритал на справжній магічний артефакт — ритуал.

Основною властивістю цих артефактів є те, що вони можуть довгий час підтримувати те чи інше замовляння. Ворожбит може накласти замовляння на будь яку річ: шаблю, кулю чи хоч на шапку. Але з часом закладена в ці речі сила втрачається. Час залежить від сили ворожбита, та від матеріалу, який замовляють. Десь в середньому таке замовляння тримається три-чотири дні. Але якщо ти користуєшся замовленою шаблею в бою, то вона швидше втрачає силу. Ритуали можуть тримати заряд близько місяця, і навіть більше, в залежності від знову ж таки сили ворожбита, та величини ритала.

З цього правила звісно є виключення. Лікувальні трави, які вони продають, наприклад. Проте це тема для окремої бесіди.

— Вам щось приглянулось? — запитала Оленка, а Велет ще більше нахмурився.

Це була делікатна тема. Торговець Савіо очевидно іноземець, хоч і не погано знає мову, але продавати ритуали іноземцям вони не мають права. Такі питання можуть вирішувати тільки спеціальні державні чиновники. Невже його сестра могла забути про цей факт?