Бортпровідник забрав наші чашки з-під кави, пілот почав зниження. У кожному разі, нам обом після цієї подорожі ризик війни видаватиметься менш абстрактним. Ми бачили військових в окопі й ділили з ними харчі. Однак загрозу від російської пропаганди Зеленський і досі вважав нагальнішою — і все торочив про те, як російські політичні маріонетки «руйнують інформаційний простір України». Лютневе рішення закрити телеканали Віктора Медведчука стабілізувало позицію президента в рейтингах. За деякими опитуваннями, рейтинг Зеленського на кілька відсотків піднявся[227]. Літак сів, і Зеленський повернувся до політичних баталій столиці, де сам планував організувати ескалацію.
* * *
За кілька днів після повернення з Донбасу я відвідав Віктора Медведчука в його київському офісі. Доволі довго блукав вузькими вулицями середмістя, перш ніж знайшов потрібну адресу. Мапа вивела мене до старовинного багатоквартирного будинку в кінці крутого схилу, ніде — жодних зовнішніх ознак політичної значущості місця. За дверима без вивіски на мене мовчки витріщилася купка озброєних охоронців. Один почав обшукувати мою сумку, запитав, чи є там ніж або «будь-яка заточка». Медведчук, вбраний у добре припасований синій костюм, у житті видавався ще більш штучним, ніж у телевізорі: мав підтягнуту шкіру, виточені риси обличчя, наче теж послуговувався кріогенними камерами Путіна у резиденції на Валдаї. Увійшовши до конференцзали, де я на нього чекав, Медведчук павичем підплив до термостата й запитав:
— Вам не холодно?
Була середина квітня 2021 року. Телеканали Медведчука вже понад місяць не виходили в ефір, а біля кордону України стояли десятки тисяч російських військових. Рік по тому, на другий місяць вторгнення, Кремль підтвердить, що його рішення напасти було пов’язане з Медведчуком і його політичною партією.
— Якби ідеї Медведчука та його партії свого часу були враховані та лягли в основу державної політики України, то ніякої військової операції не було б, — заявив журналістам у квітні 2022 року прессекретар Путіна Дмитро Пєсков.
Однак, коли Медведчук погодився зі мною зустрітися, зв’язок ще не надто простежувався. Вторгнення й досі уявлялося малоймовірним. Навіть Медведчук схилявся до думки, що його друг у Кремлі просто використовує військо як засіб шантажу.
— Можливо, ця демонстрація сили має на меті щось інше, — припускав він.
Наприклад, справжній намір — це повернути Зеленського за стіл переговорів і нагадати про наслідки в разі відмови.
— Для Зеленського шлях ескалації — чисте самогубство. Чисте самогубство, — наполягав у нашій розмові Медведчук.
Ніхто не міг сказати напевно, чи блефує Путін, тож, якщо Зеленський бачить найменшу ймовірність російського вторгнення, «навіть одновідсоткову ймовірність, мусить зробити все від нього залежне, щоб убезпечити свою країну та своїх громадян. Однак він цього не робить».
Медведчук нахилився вперед, перевірив, чи не має на столі брудних плям, тоді сперся на нього ліктями. Взявся описувати своє розчарування Зеленським. На початку видавалося, що їхні погляди не надто розбіжні. Обидва хотіли провести на Донбасі вибори за українським законодавством. Хотіли, щоб окуповані регіони обрали лідерів, яких визнає світ. Вірили, що зможуть завоювати підтримку людей у цих регіонах. Вони були цінною базою потенційних виборців для обох.
— Як політик, — пояснював Медведчук, — я хочу цих людей повернути. Наша партія хоче повернути їх як прибічників.
Політична математика переконувала. Влітку 2019 року його партія отримала близько 1.9 мільйони голосів по країні — і створила другу за чисельністю фракцію в парламенті. Медведчук не сумнівався: якби на Донбасі всім, зокрема й 3.5 мільйонам людей під російською окупацією, дозволили взяти участь у наступних виборах, електорат його партії виріс би щонайменше вдвічі. Така кількість місць дозволила б формувати порядок денний у парламенті, а згодом і здобути владу на виборах.
Зеленський, ставши президентом, обіцяв дозволити цим людям голосувати, адже сподівався завоювати їхню підтримку. Однак швидко зрозумів, що не може до них достукатися. Вони, сказав, зомбовані багаторічною російською пропагандою. Замість проводити вибори на Донбасі, Зеленський спробував перекрити джерело російської пропаганди в Україні — телевізійні канали, які Медведчук використовував для поширення наративів Кремля. Реакція Путіна не викликала в Медведчука здивування.
— Коли закривають телеканали, які дивилися російськомовні люди, коли переслідують партію, за яку ці люди голосували, це стосується усього російськомовного населення, — зауважив Медведчук. — А Путін обіцяв їх захищати.
Отже, саме тому він відправив на кордон війська? Для захисту Медведчука та його телевізійних каналів?
— Мої особисті активи — ні, нікому не важливі, — відповів той. — А от партія, телеканали — так. За нас голосували мільйони громадян. Ми партія, яка представляє російськомовне населення України.
Без телеканалів партія не має шансів на політичній арені. Незабаром після закриття ефіру її рейтинги поповзли донизу.
— Це політичні репресії, — заявив мені Медведчук. — Мої банківські рахунки заморожені. Я не можу керувати своїми активами. Навіть за комунальні послуги заплатити не можу.
Проблеми для нього тільки починалися. За кілька тижнів після нашого інтерв’ю українська влада видала ордер на арешт Медведчука. Прокуратура закидала йому використання доходу від нафтової торгівлі для підтримки збройних формувань на Донбасі та висунула офіційне звинувачення у державній зраді і фінансуванні тероризму. Запобіжним заходом обрали цілодобовий домашній арешт із забороною виходити в ефір і брати участь у засіданнях парламенту. Медведчуку наділи на щиколотку електронний браслет, перед домом цілодобово чатували поліціанти. Донька Дар’я, похресниця Путіна, залишилася з батьками в Києві, в оточенні приватних охоронців.
Союзники Медведчука в парламенті обурилися та попередили Зеленського про наслідки.
— Росія або отримає потрібний їй вплив мирним шляхом, або візьме силою, — заявив відомий депутат із партій Медведчука Олег Волошин. — Третього не дано.
Однак США й надалі підтримували наступ влади на Медведчука і компанію. Влітку того ж року Волошин разом із дружиною та маленьким сином відвідав США. В аеропорту Даллеса у Вашингтоні до депутата підійшли двоє агентів ФБР, запросили поговорити наодинці. Наступні три години він відповідав на запитання агентів, дозволив їм перевірити свій телефон.
— Зрозумійте, — переконував мене пізніше Волошин, — в оточенні Путіна є мілітаристи, які хочуть цієї кризи. Вони готові до вторгнення. Приходять до Путіна й кажуть: подивись на свого Медведчука. Де він тепер? Де твоє мирне рішення? Сидить під домашнім арештом? Невже нам чекати, доки всі проросійські сили заарештують?
Три дні по тому, як Медведчука звинуватили у державній зраді, Путін відповів на це під час віртуальної наради зі своєю національною радою безпеки. Закликав її членів, зокрема керівників російських спецслужб і міністра оборони, підготувати відповідь на юридичну атаку проти союзників Росії в Україні. Київський уряд намагається «розчистити політичне ігрове поле», сказав Путін. Кінцева мета цього уряду — перетворити Україну «на протилежність Росії, своєрідну анти-Росію», яка стала б постійною загрозою національній безпеці Росії.
— Нам доведеться реагувати, — заявив він, — з урахуванням цих загроз.
Проте тоді Путін ще не вирішив напасти. Наразі він, як і припускав Медведчук, планував погрожувати застосуванням сили, щоб домогтися поступок — не лише від України, а, що важливіше, від її союзників. Впродовж весни 2021 року, поки російські війська стояли на кордоні з Україною, американські джерела розвідки та супутники відстежували чисельність цих військ і намагалися розгадати їхні наміри. Білий дім вважав, що ситуація доволі тривожна і потребує втручання президента Байдена. Той зателефонував Путіну в середині квітня й запропонував провести перший саміт двох президентів і розглянути низку питань, які виходили далеко за межі протистояння в Україні. Байден хотів обговорити кібервійну та контроль над ядерною зброєю, а також ширші питання європейської безпеки. Список охоплював чимало загроз і претензій, які Путін висловлював протягом довгих років, і йому, схоже, нетерпеливилося обговорити все з американським колегою.
Щоб підготувати ґрунт для саміту, російська армія на початку травня згорнула навчання біля українського кордону та відправила війська назад на бази. Багато танків та іншої військової техніки залишилося — як сигнал про те, що за потреби Росія може відновити протистояння в найкоротші терміни. До того ж Путін чітко дав зрозуміти, що прямих переговорів з українцями більше не вестиме. Відхилив запрошення Зеленського зустрітися тієї весни на Донбасі. Пропозиції Зеленського провести саміт із Путіним у Відні, Єрусалимі чи Ватикані також відкинуто, а кремлівські переговорники відмовилися підтвердити письмові зобов’язання щодо припинення вогню на Донбасі. На цьому переговори зупинилися.
Тепер Путін хотів послухати американців, які показали готовність запропонувати Москві значні поступки. У середині травня адміністрація Байдена зняла санкції з російського газогону до Німеччини «Північний потік-2», проти будівництва якого Україна та США довго виступали. Місяць по тому президенти двох найбільших у світі ядерних держав зустрілися на віллі на березі Женевського озера. Однак по майже двох годинах розмови прірва між ними залишилася настільки глибокою, що Путін відмовився брати участь у спільній пресконференції з Байденом. Вони не зуміли погодити навіть умови обміну в’язнями між США та Росією, що вже казати про архітектуру європейської безпеки, яка могла б угамувати страхи Путіна щодо розширення НАТО.
— Він досі непокоїться, що насправді ми прагнемо його знищити, — сказав після зустрічі Байден.
Дійсно, глибина страху й образи Путіна на Захід стала зрозумілою через місяць, коли він опублікував розлогий нарис на тему відносин Росії та України — або ж, як сформульовано у назві статті, «історичної єдності» двох народів. Спираючись на суміш запилюжених кліше від російських націоналістичних та імперіалістичних письменників, яких Путін вочевидь читав і перечитував у своїй ізоляції, він знову називає Київ матір’ю всіх російських міст, яку зіпсував і переманив підступний Захід. Путін детально розвинув свою ідею про Україну як «анти-Росію» — вона, мовляв, взагалі не країна, а інструмент, платформа, із якої Захід сподівається послабити та знищити російську державу. Цей сюжет, писав Путін, розвиватиметься незалежно від того, хто в Києві прийде до влади. «Західні автори проєкту „анти-Росія“ так налаштовують українську політичну систему, щоб мінялися президенти, депутати, міністри, але була незмінною налаштованість на розділення з Росією, на ворожнечу з нею».
