Уряд консервативного прем’єр-міністра Росії Петра Столипіна отримав політичну підтримку в західних регіонах імперії шляхом мобілізації радикального російського націоналізму. Новий виборчий закон допоміг пронаціоналістичним кандидатам виграти вибори. В Україні, як і в решті імперії, російські націоналістичні організації об’єдналися зі своїми однодумцями — православними ієрархами та священиками Російської православної церкви, поширюючи російський націоналізм та антисемітизм серед українських селян і міщан. Київ став місцем одного з найскандальніших судових процесів в історії імперії — справи Бейліса, коли єврея звинуватили в ритуальному вбивстві християнського хлопчика. Почаївський монастир на Волині став осередком російського націоналізму та антисемітизму в роки, що передували Першій світовій війні. Найбільший імперський осередок «Союзу російського народу» був заснований на Волині. Члени союзу та інших подібних організацій претендували на роль захисників інтересів росіян (в українському випадку — малоросів) від «інородних» польських та єврейських експлуататорів. Їхня пропаганда показувала «інородців» як капіталістів-кровопивць та революційних радикалів.
Результати українських виборів до III Думи (1907—1912) продемонстрували привабливість імперського російського націоналізму серед українського селянства. З сорока депутатів, обраних в Україні, 36 характеризувалися як «істинні росіяни» — цей термін у ті часи використовували для визначення російських націоналістів. Убивство Петра Столипіна соціалістом-революціонером у Києві 1911 року нічого не змінило в імперській політиці. Російські націоналістичні партії отримали 70% голосів українського населення на виборах до IV Думи — приголомшливий результат, якщо врахувати, що етнічні росіяни становили не більш ніж 13% населення України. Не лише більшість виборців, а й більшість обраних за списками російських націоналістів були етнічними українцями, такі як засновник Київського клубу російських націоналістів та впливовий член IV Думи Андрій Савенко. Інший етнічний українець, Дмитро Піхно, очолював київський осередок «Союзу російського народу». Київська газета «Киевлянин», яку він видавав, стала рупором націоналістичних організацій. У ході революції 1905 року російський націоналізм ефективно замінив те, що ще залишалося від української самосвідомості в уявленнях та політичних симпатіях прихильників малоросійської ідентичності. Малорос став росіянином.
Попри свою незавершеність революція 1905 року стала поворотним моментом в історії українського національного руху Російської імперії. Це був перший випадок, коли українським діячам вдалося понести свої ідеї у народ і випробувати їхню силу й популярність. Уперше їм було дозволено звернутися до мас українською мовою і використовувати засоби масової інформації для популяризації своїх ідей. Вони формували українські клуби та засновували осередки товариства «Просвіта» по всій Україні. Українофіли старих часів могли лише мріяти про такий прорив у суспільний простір. Українські діячі дійсно змогли багато зробити за короткий період. Але кінець революції, а потім реакційна політика імперської влади, що спиралася на радикальний напрямок російського націоналізму, залишили українські партії в стані хаосу й розчарування. В австрійській Україні українофіли завдали поразки прихильникам загальноросійської ідеї, але не змогли послабити хватку польських партій у галицькій політиці. Хоча українські діячі в обох імперіях сформулювали гасло незалежності України, проте навіть досягнення місцевої автономії здавалося в обох випадках за межами можливого. Втілення в життя українських мрій про автономію, а тим більше про незалежність потребувало серйозного політичного землетрусу. Його перші поштовхи відбулися в серпні 1914 року.
IV
СВІТОВІ ВІЙНИ
Розділ 18
НАРОДЖЕННЯ НАЦІЇ
Лише два постріли пролунали вранці 28 червня 1914 року в Сараєво. Першим пострілом 19-річний студент Гаврило Принцип поранив австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда. Другим він влучив у його дружину, ерцгерцогиню Софію. Обоє померли до полудня. Ця подія матиме серйозний побічний ефект. Натиснувши на спусковий гачок «браунінга», Принцип спровокував Першу світову війну.
Гаврило Принцип, член сербської націоналістичної організації, ненавидів Габсбургів і мріяв про єдину вільну югославську державу на Балканах. В австро-угорського уряду були інші мрії. Він прагнув зберегти імперію і вирішив використати вбивство ерцгерцога як привід для війни з Сербією і покарання її як підбурювача слов’янського націоналізму. Росія підтримала Сербію, за Австро-Угорщину виступила Німеччина, у той час як Британія та Франція підтримали Росію. До початку серпня практично вся Європа була в стані війни. Велика війна, як її називали в ті часи, забрала 18 мільйонів життів — і військових, і цивільних, було більш ніж 22 мільйони поранених.
Історики досі сперечаються про причини першої тотальної війни в історії людства. Найчастіше вони посилаються на поділ світу на два протилежні військові табори: Антанта («сердечний союз») Британії, Франції та Росії протистояла Троїстому союзу Німеччини, Австро-Угорщини та Італії (пізніше її замінила Османська імперія). Володимир Ленін наголошував на суперництві великих держав за контроль над ринками збуту та ресурсами. Інші чинники включають зростання масової політичної активності в Європі, а також військову доктрину, що підкреслювала необхідність швидкої мобілізації та важливість першого удару Усі ці причини дійсно сприяли спалаху конфлікту й нездатності держав, що воювали, завершити його, доки не минули довгі чотири роки.
Розглядаючи основні причини війни, важливо, однак, не випустити з уваги причину, що змусила Принципа стріляти в ерцгерцога в Сараєво, а Австро-Угорщину підштовхнула до рішення розв’язати війну. Цією причиною було зростання конфлікту між дедалі більш агресивним етнічним націоналізмом та ослаблими багатонаціональними імперіями. Війна, спровокована націоналістичним активістом, завдала імперіям серйозних збитків. До числа переможених потрапила не лише Австро-Угорщина, а й Османська та Російська імперії: перша повністю розпалася, у той час як останні дві втратили свої монархії та частину територій, зберігшись в іншій формі. Серед переможців були численні національні рухи, які почали будувати власні держави на руїнах колись непереможних імперських гігантів. Хоча українців важко назвати в цій війні переможцями навіть «з натяжкою», вони були серед націй, яким війна дала можливість створити свою державу.
У перші місяці й навіть роки «Велика війна» не обіцяла нічого доброго для національних меншин. Вона підняла хвилю народної підтримки керівних династій та імперської влади. Уряд Росії використав її спалах, щоб накласти додаткові обмеження на діяльність українофільських організацій. Українські діячі, яких урядовці часто називали «мазепинцями», розглядалися як потенційні агенти Габсбургів. Незважаючи на їхні запевнення в лояльності, уряд закрив українські організації, зокрема осередки товариства «Просвіта», і ті українські видання, що ще залишалися, у тому числі газету «Рада» — останній подих ліберального періоду, відкритого революцією 1905 року. Усе це знищило сподівання тих українських лідерів, які бачили у війні можливість створення єдиної автономної України у складі Російської держави. Багато хто з українських лібералів прийняв нейтралітет, відмовившись підтримувати будь-яку зі сторін, що воювали. Ліві радикали звернули свої погляди на Австрію, сподіваючись на те, що та зможе перемогти Російську імперію.
Для імперських російських армій війна почалася з вражаючих перемог. На півночі російські війська увійшли до Пруссії; на півдні — до Галичини та Буковини. На початку вересня вони взяли Львів, а до кінця року вже контролювали перевали Карпат, просуваючись до Закарпаття. Нові обмеження для українських організацій в імперії призвели до нападок на українських діячів в Австро-Угорщині. Російська окупація Галичини та Буковини тривала до травня 1915 року — достатньо довго, щоб показати, яке майбутнє підготували Романови для габсбурзьких українців. Окупаційна влада висунула гасло визволення та возз’єднання загальноросійської нації, через що раніше маргінальні москвофіли опинилися в центрі галицької політики. Російський уряд запровадив російську мову навчання в школах замість української і перейменував австрійський та єврейський Лемберг (польський Львув та український Львів) на російський Львов.
У той час як росіяни підтримували москвофілів, австрійці почали їх переслідувати, щойно почалася війна. Четвертого вересня 1914 року перших москвофільських діячів звезли на відкрите поле табору Талергоф біля міста Грац у Штирії. Невдовзі до них приєдналися тисячі заарештованих справжніх та уявних москвофілів та члени їхніх сімей. Серед них було багато громадських діячів — священиків, педагогів, представників освічених класів, але більшість становили прості селяни. У ході війни до Талергофу було кинуто близько 20 тисяч людей. Від холоду та хвороб померло близько 3 тисяч в’язнів. Сьогодні про трагедію галицьких та буковинських москвофілів нагадує лише назва дороги біля аеропорту Граца — Лагерштрассе, або Табірна вулиця. Інших в’язнів відправляли до табору військовополонених у Терезієнштадті (Терезин) — фортеця у нинішній Чехії, де відбував покарання Гаврило Принцип. Він помер там від сухот наприкінці квітня 1918 року, трохи більше, ніж за півроку до кінця війни, яку він допоміг розв’язати. У Канаді влада інтернувала близько 4 тисяч українців, а ще 80 тисяч зобов’язала регулярно відзначатися в поліції, розглядаючи їх як «іноземців ворожої національності». Їх приписували до «австрійців», як і всіх недавніх емігрантів з Австро-Угорщини.
На відміну від москвофілів, лідери українського руху в Австро-Угорщині заявили про свою лояльність до монархії. У цьому вони взяли приклад з більшості своїх прихильників-селян, улюбленою піснею яких у передвоєнні роки була пісня про дружину імператора Франца Йосифа імператрицю Єлизавету (Сісі), вбиту 1898 року італійським анархістом. У цій пісні Єлизавету називали «наша пані цісаревна», а Франца Йосифа — «наш батько». З початком війни українські діячі сформували Головну Українську раду, чия назва нагадувала про Головну Руську раду революційного 1848 року. Ця рада створила перше українське військове формування в австрійській армії. 3 10 тисяч добровольців урядовці набрали корпус із 2500 осіб під назвою Січові стрільці — пряме покликання на Запорозьку Січ і дніпровських козаків та прояв загальноукраїнської самосвідомості та прагненень галицьких добровольців.
