Радянський терор торкнувся і сім’ї Бандери. 23 березня 1941р. радянські органи заарештували його батька і сестер Марту й Оксану. Арешт стався або тому, що вони були родичами Степана Бандери, або тому, що член ОУН Стефанишин, якого розшукувала радянська влада, переховувався в їхньому будинку. Детальну інформацію про батька Бандери надав агент НКВС «Українець», який шпигував за ОУН(б) на території Генерал-губернаторства. На п’ять днів Андрія Бандеру ув’язнили у Станіславові, а потім доправили у в’язницю до Києва, де 8 липня 1941 р. військовий трибунал засудив його до смертної кари (іл. 129); розстріл виконали через два дні. Марту й Оксану депортували до Сибіру[851].
Серед українських політиків, які опинилися на території Генерал-губернаторства безпосередньо перед вторгненням Німеччини до СРСР, єдиної думки щодо доречності проголошення в актуальний період української держави не було. Ні Гітлер, ані інші німецькі лідери не наділяли ОУН(б) чи будь-яке інше українське угрупування правом створювати державу на територіях, які звільнять від радянської окупації. Можливо, в абвері і обговорювали такі політичні питання з представниками ОУН(б) або ОУН(м), але у цього відомства не було повноважень надавати будь-кому право реалізовувати такі плани. У документі гестапо (від 21 червня 1941р.), у якому аналізувалася діяльність українських політиків, відзначалося, що українські емігранти, які знаходяться в Генерал-губернаторстві, намагаються об’єднатися і створити орган, що стане основою для майбутнього українського уряду. Однак, за словами німців, українські емігранти були розділені як мінімум на два табори: один — навколо Володимира Кубійовича, голови УЦК, який схилявся до позиції Мельника і ОУН(м), інший — навколо Бандери. Кубійовича німці вважали лояльнішим і, отже, доречнішим за українського лідера, але сам Кубійович вбачав у Мельнику кращого кандидата на цю роль. Що стосується Бандери, німці не були впевнені, чи він визнає їхнє провідне становище. Щоб уникнути політичних ускладнень, гестапо заборонило чільним українським політикам, які на той час перебували в Генерал-губернаторстві, вирушати на «нові окуповані території» (ті, які захопили після 22 червня)[852]. Ця заборона стосувалася і Бандери.
«Українська національна революція»
«Українська національна революція» розпочалася одночасно з операцією «Барбаросса». Вранці 22 червня 1941р. нацистська Німеччина (за підтримки військ Фінляндії, Угорщини, Італії, Румунії і Словаччини) напала на СРСР. Услід за німецькою армією в глиб українських територій просувались і чотири похідні групи ОУН(б) загальною кількістю 800 осіб; кожна група складалася із загонів по 5-12 осіб. Бандера в цей час залишався в Генерал-губернаторстві (мабуть, перебуваючи неподалік від кордону «нових окупованих територій») та координував діяльність цих підрозділів за допомогою кур’єрів[853]. Близько 20 тис. західноукраїнських підпільників ОУН(б) діяли відповідно до вказівок «Боротьби й діяльності» та разом із членами похідних груп, почали захоплювати владу на місцях. Климів, який називав себе головнокомандувачем Української національно-революційної армії, також чинив відповідно до директив, розроблених Бандерою, Ленкавським, Шухевичем і Стецьком у «Боротьбі й діяльності». Один із наказів, виданих Климовим незадовго до або відразу після вторгнення Німеччини до СРСР, був такий: «Впроваджую збірну відповідальність (родову і національну) за всі провини супроти Українського війська, Української держави та ОУН». З огляду на трактування того, що ОУН(б) розуміла в той час під «злочинами проти української держави», то цей і аналогічні накази повинні бути витлумачені як прямі підбурювання до етнічного і політичного насилля, яке під час «Української національної революції» переважно набуло форми єврейських погромів[854].
Радянським військам, що відступали, оунівці інколи влаштовували засідки, як це сталося одного разу 25 червня у Львові[855]. Найчастіше, однак, вони чекали, поки радянські солдати остаточно підуть, а вже потім починали діяти відповідно до своїх планів. Під час вступу до населеного пункту оунівці насамперед скликали загальні збори, на яких роз’яснювали населенню свою мету та проголошували утворення держави, закликаючи присутніх давати клятву вірності українській державі і Провіднику[856]. На агітаційні зібрання оунівці приносили портрети Степана Бандери та поширювали їх серед українців[857].
Одночасно зі створенням органів державної влади діячі ОУН(б) також організовували підрозділи Української народної міліції, яким наказували захищати новостворені органи влади і ліквідовувати «небажаних польських, московських і жидівських діячів», прізвища яких були в «чорних листах, складених до початку революції»[858]. Як і операція «Барбаросса», «Українська національна революція» незабаром перетворилася на масове насильство, зокрема насильство проти євреїв. Підставою для погромів, організованих німцями й діячами ОУН(б), стали розстріли в’язнів радянських тюрем, які влаштували підрозділи НКВС під час відступу. Тіла вбитих в’язнів виявили поруч із в’язницями, у тюремних камерах та братських могилах. Відповідальність за масові вбивства, скоєні НКВС, поклали на місцевих євреїв. Встановлення органів державної влади і здійснення погромів частково відбувалися одночасно. Цими днями Ярослав Стецько, який перебував 25 червня 1941р. у складі похідної групи у с. Млини (неподалік Львова), був переповнений антисемітськими настроями й писав Степанові Бандері: «Робимо Міліцію, що поможе жидів усувати і охоронить населення… Отець Согор Лев вже зорганізував Міліцію, має писану від ОУН повновласть до того і село це приняло. Отже хай всюди ідуть на зустріч Міліції, то вона тих жидів усуне і т. д.»[859].
Цей лист доводить, що ОУН(б) діяла відповідно до планів «Боротьби й діяльності», текст якої передбачав, що стосовно євреїв міліція чинитиме насилля, залучаючи до цього місцеве населення. 17 червня 1941р. начальник Головного управління імперської безпеки Рейху (RSHA) Райнгард Гейдріх (іл. 130) віддав вказівки співробітникам СС і поліції, які передбачали підтримку «самоочищувальних акцій» (Selbstreinigungsaktionen), а 29 червня керівники айнзацгруп (Einsatzgruppen) отримали від нього подібний наказ про залучення до таких акцій передових загонів (Vorkommandos)*[860]. Гюнтер Германн (командир зондеркоманди 4) дістав, за словами Ервіна Шульца (іл. 131, керівника айнзацкоманди 5 з айнзацгрупи С), наказ від Отто Раша (іл. 141, командира айнзацгрупи С) про підтримку української міліції[861]. Навіть якщо ці заходи не були скоординовані з ОУН, німці та українці, так чи інакше, мали щодо євреїв схожі наміри.
Погроми, проголошення відновлення Української Держави та націоналістичні урочистості у Львові
Першим і найважливішим кроком для ОУН(б) було утворення держави. Керівництво вирішило не чекати, поки німецькі війська дійдуть до Києва, а проголосити державу у Львові, найбільшому місті Західної України. Можливо, в ОУН(б) прагнули випередити ОУН(м), яка розробила аналогічний план, або хотіли подивитися, як на цю подію відреагують німці. Цілком імовірно, що оунівці вирішили діяти саме у Львові, оскільки жителі цього міста мали більшу обізнаність з діяльністю ОУН(б). Проголошення держави у Львові здавалось не таким вражаючим, як це було б у випадку з аналогічною подією у Києві, але і за такого варіанту воно було досить значущим актом, щоб його сприйняли серйозно і німці, і українське населення[862].
У рішенні ОУН(б) проголосити державу відразу після захоплення території німецькими військами помітне прагнення наслідувати приклад хорватських усташів та партії Глінки. Проголошення словацької держави партією Глінки відбулося 14 березня 1939р. — відразу після того, як нацистська Німеччина розділила Чехословаччину, а держави усташів -10 квітня 1941р., за чотири дні після вторгнення сил вермахту до Югославії. Обидві держави визнала Німеччина та інші країни “Осі”. Ці держави не були незалежні, як про це стверджували глінківці та усташі, а були державами-сателітами Німеччини. В обох державах заборонили інші політичні партії, а євреям та іншим етнічним групам, таким як цигани, відмовили в правах. Як і ОУН(б), партія Глінки й усташі сповідували ідею «етнічної» чистоти, яку вони намагалися втілити на «своїх» поліетнічних територіях. Партія Глінки вважала чехів окупантами Словаччини, а усташі вважали сербів окупантами Хорватії — схоже до того, як ОУН(б) вважала поляків і росіян окупантами України. Всі три рухи вважали німців визволителями і союзниками. Словацький приклад надихнув усташів, а вже обидва ці приклади надихнули ОУН(б), вселивши в її представників почуття чи то надії, чи то впевненості, що Німеччина визнає українську державу ОУН(б), так само як вона визнала словацьку і хорватську держави. Керівництво ОУН(б) усвідомлювало, що Україна відрізняється від Словаччини та Хорватії, але вважало, що Україна для «Нової Європи» не менш важлива, ніж дві інші нові держави, і що Німеччина визнає її незалежність[863]. В офіційному «Меморандумі ОУН про шляхи вирішення українського питання», який оунівець Стахів надіслав Гітлеру 23 червня 1941р., було написано: «1938р. в Європі виникло дві нові держави: Словаччина та Хорватія. Не беручи до уваги різницю в розмірах і кількості населення країн, українська проблема має набагато більше значення, бо внаслідок її вирішення відбудуться кардинальні зміни у політичній та економічній структурі європейського континенту, і постануть питання міжконтинентального значення. Втім, подальший хід німецько-українських стосунків залежить не тільки від остаточного вирішення цієї проблеми, але і від методів, які будуть застосовані вже на початках її вирішення»[864].
Кость Паньківський, український політик старшого покоління, який співпрацював з німцями під час Другої світової, але не був націоналістичним екстремістом, писав, що під час «Української національної революції» діячі ОУН були людьми, «що від років були у зв’язках з німцями, ідеологічно пов’язані з фашизмом і нацизмом, ті, що словом і друком і ділом роками проповідували ідеї тоталітаризму та орієнтації на Берлін і Рим… Ті, що на них дивилася наша громада, як на партнерів німцям і потенціяльних керівників національного життя»[865].
Коли 30 червня 1941р. німці та українські націоналісти увійшли до Львова, населення міста нараховувало 160 тис. євреїв, 140 тис. поляків і 70 тис. українців. Після початку операції «Барбаросса» кількість євреїв у Львові значно побільшала за рахунок значного числа єврейських біженців з територій II Речі Посполитої[866]. Серед німецьких частин, що входили в місто, був і український батальйон «Нахтігаль», підрозділ 1-го батальйону полку спеціального призначення «Бранденбург 800»[867]. Під час вступу до Львова солтати цього батальйону вигукували гасло «Слава Україні!» Жителі міста вітали їх з ентузіазмом[868]. Львів’яни були дуже схвильовані, побачивши українців у німецькій формі. Коли батальйон прибув на площу Ринок, люди не тільки вітали солдатів квітами, а й ставали на коліна і молились[869]. В екстазі «Української національної революції» українці почали називати «Нахтігаль» «батальйоном Степана Бандери»[870].
