На решті території УРСР українське населення здебільшого з полегшенням сприйняло падіння окупаційного режиму й зустрічало радянські війська як визволителів. Водночас відновлення радянської влади викликало в українського загалу суперечливі почуття. Ставлення народу до відступу німців і реставрації радянської влади рельєфно демонструє тогочасна українська приказка: «Щоб ці десь поділися, а ті не повернулися».
Значна частина підокупаційного населення очікувала на помсту з боку сталінського режиму. Такі сподівання не були безпідставними. Ще 15 травня 1942 р. був виданий наказ прокурора СРСР «Про кваліфікацію злочинів осіб, які перейшли на службу до німецько-фашистських окупантів у районах, тимчасово захоплених ворогом». Згідно з цим наказом, до категорії «зрадників» потрапляли не лише ті, хто відкрито співпрацював з окупаційною владою, але й усі, хто працював у період окупації.
У відносинах із населенням у період звільнення українських земель радянська влада продовжила започатковану в перші роки війни гру на національних почуттях. Владна верхівка добре пам’ятала про відверті прояви нелояльності з боку українців на початку війни. Однак прагматичні міркування не дозволяли відкрито зарахувати українців до «ворожих націй», хоча, за свідченням М. Хрущова, у Кремлі обговорювали можливість повної депортації українського населення. Через занадто велику чисельність українців від цієї ідеї довелося відмовитися. Натомість радянське керівництво намагалося максимально використати у війні людський потенціал України, застосовуючи щодо місцевих жителів тактику батога й пряника. Українці з огляду на їхню чисельність посіли друге місце в радянській ієрархії націй і дістали право на розвиток (звісно, у певних межах) національної самосвідомості.
Починаючи наступ в Україні, Ставка Верховного головнокомандування 20 жовтня 1943 р. перейменувала всі фронти, які мали діяти на території республіки. Так замість Воронезького, Степового, Південно-Західного й Південного фронтів з’явилися чотири Українські фронти. 10 жовтня 1943 р. з ініціативи М. Хрущова був заснований військовий орден Богдана Хмельницького — єдина серед загальносоюзних орденів відзнака з неросійським «корінням».
У роки війни вперше за весь час існування радянської влади представників української інтелігенції намагалися включити до комуністичної владної системи. Наприкінці 1942 р. М. Бажана було призначено заступником голови РНК УРСР із питань культури, а П. Тичину, який на той час навіть не був комуністом, — міністром освіти УРСР. 1943 року розглядали також можливість висунення О. Довженка на посаду голови Верховної Ради УРСР.
Ще перебуваючи в евакуації, українські діячі культури провадили ідею захисту української радянської державності, яку зруйнував А. Гітлер. У роки війни відбувалося справжнє відродження української історичної науки, обумовлене потребами патріотичного виховання. На певний час навіть була реабілітована непопулярна в середовищі компартійних працівників тема українського козацтва. Водночас у своїх концептуальних засадах українська історія не мала суперечити російській історичній традиції.
Важливим фактором патріотичної мобілізації населення стало українське мистецтво періоду війни, просякнуте лейтмотивом любові до Батьківщини. У царині літератури одним із найяскравіших творчих проявів цієї тенденції став вірш В. Сосюри «Любіть Україну!» (1944 р.). Характерно, що цю поезію комуністичні функціонери спочатку відзначили Сталінською премією, а згодом, після війни, розкритикували як націоналістичну. Серед визначних поетичних творів воєнної доби були також вірші А. Малишка («Україно моя!»), Л. Первомайського, М. Рильського, П. Тичини. Однак у цілому період війни не був сприятливим для творчих звершень у жодному жанрі мистецтва. Війна вимагала простих гасел, однозначних образів, які б звали на боротьбу та закликали до помсти.
У царині образотворчого мистецтва провідне місце посіла графіка. Насамперед затребуваним в умовах війни було мистецтво політичного плаката й сатиричного рисунка. Серед плакатів українських художників найбільший успіх мали твори В. Касіяна. Найвідоміші серед них — «На бій, слов’яни!» (1942), оригінальна за задумом серія «Гнів Шевченка — зброя перемоги» (1942). На тексти Т. Шевченка серію плакатів «Вражою злою кров’ю волю окропіте!» створив у 1942 р. О. Довгаль. Успішно працювали над патріотичними плакатами І. Кружков, В. Литвиненко, І. Літинський.
У житті української радянської інтелігенції відбувалися складні процеси. Українські інтелектуали намагалися осмислити причини катастрофи 1941 р. Вони також болісно переживали звинувачення в зраді, які накидала російська громадська думка національним меншинам СРСР. Для російської спільноти, яка переживала патріотичне піднесення й не схильна була до самокритики, подібні звинувачення давали зручні пояснення причин поразок початкового періоду війни.
Найбільш яскраво пошуки українською інтелігенцією відповіді на інтелектуальні виклики війни були відображені в кіноповісті О. Довженка «Україна в огні». Навіть «безпартійний комуніст» О. Довженко змушений був визнати, що саме радянська дійсність, абсолютизація класових цінностей, виховання зневаги до рідної мови, забуття власної історії сформували в українців байдужість до долі держави, громадянами якої вони були. Кіноповість О. Довженка викликала гостру реакцію радянського керівництва: Й. Сталін особисто розкритикував її на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) й заборонив до друку та екранізації. Після цього процес шельмування О. Довженка за «вилазку проти партії» тривав на нижчих щаблях партійної ієрархії.
Розбудова культурницького націоналізму в СРСР мала свої межі. Комуністичний режим пильно стежив, щоб у процесі поширення української радянської ідентичності не були поставлені під сумнів панівні радянські ідеологічні догмати. Насамперед це стосувалося радянської ієрархії націй, у якій російському народу відводили роль «старшого брата».
З падінням німецького окупаційного режиму в Україні сталінське керівництво дедалі менше відчувало потребу в заграванні з національними почуттями українців. Свідченням зміни ідеологічного курсу стали рішення пленуму ЦК КП(б)У що відбувся наприкінці травня 1944 р. Вони знову визначили одним з основних напрямів роботи партії боротьбу проти «українського буржуазного націоналізму». М. Хрущов, який добре відчував зміни «генеральної лінії», на черговому пленумі ЦК КП(б)У в листопаді 1944 р. назвав ворогами всіх тих, «хто не любить російської мови». Тож загалом партія відновила курс на посилення ідеологічного контролю й русифікацію.
Звернення керівництва СРСР у роки війни до традиційних цінностей суспільства передбачало також налагодження стосунків із церквою. У вересні 1943 р. із дозволу радянського керівництва відбулося відновлення патріархії Російської православної церкви, яка одержала новий правовий статус у радянській державі: її діяльність потрапила під контроль спеціального органа — Ради в справах РПЦ при РНК СРСР.
Справжнім центром релігійного відродження стала Україна. Німецька адміністрація не чинила перешкод відкриттю храмів та відновленню релігійного життя. Після визволення України релігійний рух розвинувся ще більше й набув справді масового характеру. Унаслідок цього станом на 1 липня 1945 р. майже 60 % усіх дієвих у СРСР церков та молитовних будинків (а значить, і релігійних громад) було зосереджено в Україні.
Після відновлення контролю радянської влади над Україною відкриті за часів окупації церкви не були закриті. Влада намагалася якщо не очолити, то принаймні контролювати процес. В Україні це було тим більш важливо, оскільки національно-сепаратистська опозиція радянському режиму набула тут і релігійного забарвлення. Традиційно дражливою для імперського центру поставала діяльність греко-католиків, яку масово підтримувало західноукраїнське населення.
Український православний рух був інтегрований до загальнодержавного, центром якого стала Москва. Вели підготовку до ліквідації Української греко-католицької церкви. Навесні 1945 р. була створена «ініціативна група» в лоні УГКЦ, яка почала готувати собор церкви з метою приєднання до РПЦ. 11 квітня 1945 р. органи НКДБ заарештували найвище керівництво УГКЦ на чолі з митрополитом Й. Сліпим, яке чинило опір «возз’єднанню» церков.
До релігійних громад, які зазнавали репресивного тиску з перших днів визволення, належали також різноманітні секти. Особливо помітним був вплив неорганізованих релігійних течій на Донбасі. Влада відразу вдалася до заборони діяльності подібних громад, репресувала їхніх проповідників і знищила релігійну літературу.
Евакуація, два з половиною роки бойових дій та окупації завдали економіці України дуже великих збитків. На час визволення неушкодженими залишалися тільки близько 19 % промислових підприємств. Транспортна інфраструктура була зруйнована ще більше. Загальна сума матеріальних збитків була оцінена в 285 млрд крб. Не менших втрат зазнали трудові ресурси республіки. Згідно з радянською статистикою, на території УРСР залишилося тільки 17 % робітників від їхньої довоєнної чисельності.
Комплексної програми відбудовних робіт у воєнні роки в СРСР розроблено не було. Постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 21 серпня 1943 р. «Про невідкладні заходи з відбудови господарства в районах, визволених від німецької окупації», яку вже з моменту її ухвалення в радянських документах іменували не інакше як історичною, мала швидше декларативний характер. Реальні заходи з відбудови господарства регулювалися короткостроковими планами, які затверджували постановами різних радянських державних чи партійних органів щодо окремих економічних районів, міст, а нерідко й поодиноких підприємств.
Фінансування відновлювальних робіт мали здійснювати за рахунок коштів загальносоюзного бюджету та місцевих ресурсів. Основна маса використаного під час реконструкції устаткування була новою. Джерелами його постачання стали власне виробництво, поставки за ленд-лізом та імпорт. У перші місяці 1945 р. почало надходити обладнання, вивезене з Німеччини, Румунії, Угорщини в порядку репарацій.
Фінансування відновлювальних робіт в Україні із загальносоюзного бюджету було недостатнім і не відповідало масштабам збитків, завданих економіці УРСР у роки війни. З 75 млрд крб, виділених урядом СРСР під час війни на відбудову господарства районів, визволених від німецької окупації, тільки 18,32 млрд було використано в УРСР. Відбудовчі роботи вели в основному за рахунок власних виробничих, фінансових та трудових ресурсів з використанням зібраних на руїнах заводів і фабрик залишків будівельних конструкцій, деталей і пошкоджених механізмів, а також виготовлених у місцевих умовах будматеріалів, інструменту тощо. В умовах загальної нестачі трудових ресурсів основний тягар реконструкції ліг на плечі жінок і підлітків. До кінця війни роботи в промисловості, на будівництві та транспорті шляхом примусової мобілізації було залучено близько 1 000 000 осіб. Переважно це була сільська молодь із дуже низьким освітнім рівнем та без жодних фахових навичок.
