У грудні 1917 р. в Севастополі постав Військово-революційний комітет, що координував діяльність місцевих більшовиків, есерів та матросів Чорноморського флоту. На місяць у Криму встановилося двовладдя: об’єднані сили РНП та КНР — з одного боку, «червоні» — з іншого.
У січні-лютому 1918 р., користуючись надзвичайною перевагою в силі, революційні матроси розбили загони демократичних сил, захопили півострів та вдалися до терору. Паралельно материкові повіти Таврійської губернії були захоплені червоногвардійцями Донецько-Криворізької республіки.
У березні того ж року на півострові була проголошена Радянська Соціалістична Республіка Тавриди, формально незалежно, фактично — в складі радянської Росії. Спочатку кримські більшовики включили до складу держави повіти Таврії, через два дні відмовилися від них як таких, що вже входили до складу радянської України. У квітні кримчани знову заявили про свою зверхність над Таврією.
Однак у березні німецько-українські війська звільнили усю колишню Таврійську губернію, і там після адміністративно-територіальної реформи постали Запорізька земля зі столицею в Бердянську, та Новозапорізька земля зі столицею в Херсоні. У часи Гетьманату П. Скоропадського (травень-грудень 1918 р.) обидві землі були об’єднані в Таврійську округу.
Унаслідок наступу на Крим групи військ УНР на чолі з Петром Болбочаном 18—27 квітня та спровокованого ним кримськотатарського повстання радянська влада впала від Перекопу до Бахчисараю, а 29 квітня кораблі Чорноморського флоту підняли українські прапори. Втім, півострів не увійшов до складу УНР, там постав Кримський край, яким послідовно керували два Кримські крайові уряди.
Перший Кримський крайовий уряд на чолі з Сулейманом Сулькевичем проіснував до листопада 1918 р. і мав пронімецьку орієнтацію. Між цим урядом та кабінетом гетьмана Павла Скоропадського велися постійні та малоуспішні перемовини про входження Криму до складу України, які завершилися митною війною та невеликим збройним прикордонним конфліктом (червень 1918 р.). Переговори припинилися через падіння влади гетьмана внаслідок повстання Директорії УНР.
Другий уряд на чолі із Соломоном Кримом постав після відходу німецьких військ, орієнтувався на Антанту та утримався на півострові до весни 1919 р.
У квітні більшовики вдерлися до Криму та захопили більшу його частину, крім Керченського півострова, де укріпилася Біла армія. На захоплених землях постала Кримська Радянська Соціалістична Республіка, що вже не претендувала на Таврію. У червні того ж року ця держава впала під ударами білогвардійців. За їхньої влади в червні 1919 р. Таврійська губернія була відроджена в складі Новоросійської області.
У листопаді 1920 р. Крим був остаточно зайнятий червоними військами, губернія не була формально ліквідована, але обмежена лише кримськими повітами. Нова одиниця без визначеного статусу була поділена на 6 повітів та 17 районів. У жовтні 1921 р. на півострові постала Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка.
У складі радянської Росії Крим перебував з 1921 до 1954 р., не враховуючи періоду нацистської окупації 1941—1944 рр. У цей період кордони автономної республіки не змінювалися, лише кілька разів упорядковувався адміністративно-територіальний устрій.
У червні 1945 р., через рік після депортації кримських татар, болгар, вірмен і греків, Президія парламенту СРСР своїм Указом ліквідувала кримську автономію, перетворивши її на звичайну область. Ще через рік, у червні 1946 р., це рішення було закріплено відповідним законом. 1948 р. Севастополь був виведений із складу Кримської області й перетворився на місто республіканського підпорядкування.
У період з осені 1941 до весни 1944 р. Крим був окупований Вермахтом. Формально Генеральний округ Таврія, межі якого приблизно збігалися з кордонами Таврійської губернії, входив до складу рейхскомісаріату «Україна». Фактично ж цивільна адміністрація в Мелітополі опікувалася лише материковими територіями, а півостровом, як найближчим тилом діючої армії, управляло військове керівництво.
1954 р. Крим був переданий із складу РРФСР до складу УРСР — у лютому указом Президії ВР СРСР, в квітні відповідним законом. Незважаючи на певні юридичні колізії, що мали місце під час передавання півострова, заперечувати легітимність цього акту неможливо. У квітні парламент не тільки підтвердив лютневий указ, але й вніс зімни до Конституції СРСР у частині адміністративного устрою. У нових республіканських Конституціях Росії та України 1978 р. Крим і Севастополь були в переліку саме українських територій. Кордони Кримської області та міста Севастополя були незмінними, хоча внутрішній устрій кілька разів зазнавав змін.
Відновлення автономії також відбулося ще за радянських часів. 12 листопада 1990 р. Кримська облрада ухвалила декларацію про державний та правовий статус півострова, в якій заперечила легітимність указу та закону про ліквідацію автономії та оголосила про її відновлення шляхом референдуму. Перший у Радянському Союзі референдум відбувся 20 січня 1991 р., на якому більшість кримчан підтримали повернення автономного статусу. 12 лютого законом ВР УРСР Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка була відновлена. Пізніше 54 % кримчан підтримали незалежність України.
Крим у незалежній Україні
У лютому 1992 р. місцева влада перейменувала КрАРСР у Республіку Крим, в квітні-червні того ж року Верховна Рада визнала її під такою назвою автономією в складі України. 1994 р. в Криму з’явився свій президент, півострів перетворився на центр проросійського сепаратизму. Восени парламент офіційно затвердив назву півострова — Автономна Республіка Крим (АРК), а навесні 1995 р. скасував кримську конституцію, що діяла з 1992 р.
Восени 1995 р. в Криму з’явилася ще одна конституція, що вже не передбачала існування посади президента, через рік вона була затверджена українським парламентом, а 1998 р. ухвалена остання конституція АРК, яка формально є чинною і сьогодні.
Після Революції Гідності кримська влада відмовилася визнавати легітимність нового українського уряду. 23 лютого в Севастополі був обраний перший «народний мер», 27 лютого будинки центральних органів кримської влади були захоплені російськими військовими. Під їхнім «захистом» кримські депутати призначили нового «Голову Ради Міністрів АРК», не визнаного в Києві, і проголосили 11 березня декларацію про незалежність Криму і Севастополя. У відповідь 15 березня Верховна Рада розпустила кримський парламент.
Та проте наступного дня відбувся псевдореферендум, за «результатами» якого Крим був визнаний Росією незалежним. Протягом 18—21 березня півострів був юридично інкорпорований до складу Російської Федерації. 27 березня Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію 68/262, в якій було зазначено, що референдум не має законної чинності. За ухвалення резолюції проголосували 100 держав, проти проголосувало 11.
На сьогодні зберігається ситуація, про яку російська Вікіпедія нагадує читачам, що переглядають будь-яку статтю, пов’язану з Кримом: «[Це] розташовано на території Кримського півострова, більша частина якого є об’єктом територіальної суперечки між Росією та Україною. Відповідно до адміністративно-територіального поділу Російської Федерації, що фактично контролює Крим, на його території розташовуються суб’єкти федерації Республіка Крим і місто федерального значення Севастополь. Згідно з адміністративно-територіальним поділом України, на території Криму розташовані Автономна Республіка Крим і місто зі спеціальним статусом Севастополь, які входять до складу України».
Українські територіальні та національно-державні символи
Формування поняття «національних символів» і затвердження національних чи державних прапорів, гербів і гімнів для більшості сучасних держав (зокрема, й таких, як Німеччина, Італія, Франція чи США) припадає лише на період XIX—XX ст. Поява таких символів переважно тісно пов’язана з національно-визвольними рухами та державотворчими процесами. Проте немає жодних єдиних правил, за якими формуються національні символи. Вибір самих атрибутів індивідуальний у кожному окремому випадку: іноді з апеляцією до історичної традиції давніх форм державності, іноді за основу беруться традиції активнішого регіону, в якому ініціювався процес національного відродження, іноді на це впливають певні культурні, політичні, релігійні чи природні особливості.
Для формування українських національно-державних символів основною стала історична традиція, яка спиралася на знакову систему Давньої Русі та територіальну геральдику українських земель, а також сучасна інтерпретація цих атрибутів.
Упродовж століть людську діяльність повсякчас супроводили різноманітні символи, які відображали основні мотиви різних видів життєдіяльності (полювання, скотарство, землеробство тощо), означали владу, уособлювали тотеми чи інші об’єкти вірувань і поклонінь тощо. Вони з’являлися в усіх народів на стадії родового патріархального устрою також для позначення власності, що належить родові, а з виникненням приватної власності — окремим родинам. Здавна різні народи використовували під час військових змагань певні символи, що мали вказувати місце збору воїнів. Найчастіше це був шматок тканини, прикріплений до списа, що згодом утрадиційнився як стяг чи прапор. На князівських стягах давніх слов’ян імовірно зображували поганських богів, тотемні знаки, а після прийняття християнства — Ісуса Христа, різних святих, хрест[110]. Певного поширення набули й прийшлі етнічні символи, які, проте, не отримали свого втілення в геральдичних знаках[111]. Поняття «герб» як лаконічний графічний малюнок, що має певне символічне значення та скомпонований за встановленими правилами, виникло в Західній Європі в XI—XII ст. у період хрестових походів. Хоча про причини появи таких знаків ще й досі ведуться дискусії та існують різні думки, однак тоді постала й геральдика — мистецтво герботворення і водночас наука, що регулює основні принципи складання і використовування гербів. Поступово сформувалося кілька різновидів гербів, зокрема й земельні — окремих земель або адміністративних територій, а згодом — і цілих державних утворень.
Очевидно, що на сучасних українських землях раніше теж функціонували різні знакові системи: і в античні часи[112], й особливо в період Давньої Русі[113]. Зрештою, на формування традиційних українських символів значний вплив мали не лише місцеві, але й привнесені знаки — передовсім емблематика народів степу, варягів, візантійської культури. Окремою темою є знаки Рюриковичів — двозуби та тризуби, які виконували функцію княжих символів. Хоча ця проблема й має значну літературу[114], але ще не можна однозначно сказати, що всі питання про походження, семантику та призначення таких символів остаточно з’ясовані. Проте знаки Рюриковичів ще не були класичними гербами — ні родовими, ні земельними. А про появу на українських землях перших гербів саме як постійних знаків можемо говорити лише з XIII ст.
