Під час османо-російської війни 1735—1739 років Ханська Україна зазнала деякого руйнування (з наміром такого її вперше згадано в російських документах 1737 року). Однак стабілізація кордонів у міжвоєнний період (1739—1768) створила небачені доти умови для розвитку торгівлі, економіки та землеробської колонізації цього степового краю. У цей само час кочівницькі набіги суворо заборонялися, а особи, що їх чинили, підлягали покаранню. Єдисанська ногайська орда, кочовища якої сусідили з Ханською Україною, була поставлена в умови систематичного нагляду. Випадки степового здобичництва, як і всі інші ускладнення, розглядали на прикордонних комісіях за участі польських, турецьких і кримських представників. Вони вели розслідування і домовлялися про відшкодування збитків потерпілій стороні. Часто ці комісії проводилися у Ягорлику, який тепер належав до Брацлавського воєводства Речі Посполитої. За результатами комісії 1761 р. кримські комісари звільнили 20 підданих Речі Посполитої, захоплених ногайцями. Зі свого боку, ханські уповноважені вимагали, щоби польська адміністрація відшкодувала збитки кримських підданих, потерпілих від гайдамаків, себто їй підвладних, а в разі відмови погрожували поновленням набігів.
Адміністративна мережа, що склалася на той час довкола Дубоссар і Ягорлика, була використана для підтримання кордону в стабільному стані та формування на прикордонні інфраструктури, що мала б сприяти розвиткові торгівлі та економічному освоєнню степового краю. Цим і відзначився ханський драгоман (перекладач) Якуб-ага Дек, котрий, за окремими даними, походив з татар-липок, можливо, тих, що осіли в Придністров’ї. Близько 1748 року він отримав від хана у відкуп Ханську Україну — став «гетьманом дубосарським» — і право розширити її межі по всій лінії кордону з Річчю Посполитою аж до Побужжя. Результатом його зусиль стало формування вздовж прикордоння смуги постійної землеробської осілості — ханських слобід. 1763 року запорожці виявили слободу Голта, що заселялася з 1762 року, мала до 20 хат і була розташована біля Південного Бугу, де сходилися польський, російський і османо-кримський кордони. Далі по річці Кодима йшли слободи Криве Озеро (заселялася з 1762 року, до 40 хат), Ясенева (з 1762 року, до 40 хат); більш багатолюдними були Голма (заснована близько 1753 р., 300 хат), Перелети (близько 1753 року, більше 100 хат), містечко Балта (близько 1748 року, понад 500 хат). Пізніше були виявлені ще Мілувате (Мулувате), Дороцьке, Магали, Погреби, Кучієри, Демкове та інші слободи.
Більшість їх розташовувалася біля однойменних сіл, підвладних Речі Посполитій. Польські князі Любомирські — володарі великого обширу земель на Правобережній Україні та Поділлі — тоді розгорнули активну колонізацію північного побережжя Кодими. За звичаєм, їхні осадчі спершу оголошували створення слободи з пільгами для новопоселенців — певного кількістю років, впродовж яких вони увільняються від податків і панщини, та з часом (коли слобода перетворювалася на панське село) починають сплачувати те й відбувати інше. Стратегія Якуба-аги якраз у тому й полягала, щоб на іншому березі Кодими, навпроти кожного панського села заснувати по новій слободі з такими пільгами для новопоселенців, яких не міг забезпечити його польський «конкурент». У ханських слободах поселяни звільнялися від податків на 10 років і після закінчення цього терміну сплачували лише десяту частину від приплоду худоби та іншого доходу, тобто дуже небагато, як на той час. Крім того, тут не переслідували за православне віросповідання, чим славилися ревні католики Любомирські, не було в ханських слободах і натяку на панщину чи прискіпливу адміністративну регламентацію, зате було вдосталь землі та повна свобода господарської діяльності. Тож поселенцеві достатньо було перейти невеличку степову річку, щоб опинитися в значно вільніших умовах.
Населення ханських слобід хоч і значилося в документах як «волоське», проте, крім власне молдаван, у них мешкали євреї, вірмени та «почитай в большую половину [...] народа такова, как малороссийский». Ханська адміністрація називала ці слободи «волоськими» для того, щоб приховати за цією назвою українців, адже приймати їх, як підданців Речі Посполитої чи Російської імперії, забороняли міждержавні договори. Якуб-ага міг особливо не перейматися з приводу протестів польських урядовців через їхню слабкість — як бачимо, вихідців з польського берегу Кодими він приймав не ховаючись, нахабно порушуючи прикордонні правила. Однак приймати підданців Російської імперії було річчю ризикованою, бо Османи не надто бажали ускладнювати відносини з нею. І все ж Якуб ризикував, вдаючись до хитрощів. До Ханської України приходило чимало вихідців із «Задніпровських місць», відведених російським урядом 1751 року під поселення сербів задля створення Нової Сербії. Тамтешні українці тоді підлягали насильному виселенню на лівий берег Дніпра, але багато їх утекло за кордон і опинилося в Якубових слободах.
Зростання кількості населення Ханської України потребувало на устаткування в ній більш розгалуженої адміністрації. Управителями слобід Якуб-ага призначав каймаканів-урядників на умовах суборенди, сам же він в офіційному листуванні називався «гетьманом дубоссарським» або «волоським». Хоча українські чумаки говорили про нього як про місцевого воєводу — вочевидь, вони зналися з ним через стягнення мита, а за турецькими правилами (про що йшлося вище) це передбачало саме такий чин. Резиденцією Якуба-аги були вже не Дубоссари, а велелюдне містечко Балта, що сполучалося мостом через Кодиму з містом Юзефгрод, заснованим польським князем Юзефом Любомирським наприкінці XVII століття. 1765 року президент Малоросійської колегії Петро Румянцев не зміг розібратися в заплутаній системі управління в Ханській Україні, коли допитували каймакана слободи Голта, котрий втік до російського прикордонного укріплення на Південному Бузі — Орла (сучасне місто Первомайськ Миколаївської області), тож і зазначив, що той каймакан «сию новую деревню откупает от гетмана, а гетман от его хана: каковых гетманов начел мне между Буга и Днестра много, а каймаканов еще больше; все однако сии откупщики суть армяне». Каймаканів, звісно, було багато, але гетьман над ними був один — Якуб-ага. Утім, його домовленості про суборенду, суб-суборенду і т. ін. справді були вельми заплутаними. Як виявилося, той самий каймакан Голти, вірменин Гарбет Попов, привласнив гроші Якуба та втік за російський кордон (напевно, він зібрав податки з голтянських мешканців і не віддав з них «гетьманові дубоссарському» те, що йому належало за передання цієї слободи в суборенду). Подальший перебіг подій гарно ілюструє той новий порядок життя, що встановлювали на степовому порубіжжі після 1739 року. Посилаючись на статтю 8 Білградського миру, Якуб-ага вимагав від коменданта фортеці Св. Єлизавети видати втікача. І врешті-решт, Гарбета з привласненими грошима передали до Якубових рук.
Приплив православного населення на північно-західні терени Кримського ханства також спонукав кримську владу до запровадження церковної організації. Новостворені парафії були підпорядковані митрополитові «Хотинському, всього побережжя Дунайського та Дніпровського й цілої України Ханської» Даниїлу, який резидував у Ізмаїлі й підпорядковувався Константинопольському патріархатові. Останній, як бачимо, використовував назву «Ханська Україна» цілком офіційно, позначаючи її як окремий, заселений православним людом регіон. Церкви в «Ханській Україні» будували так само, як і більшість хат степового регіону: стіни робили з обмащеного глиною тина, дах крили очеретом; найдавнішу з таких церков згадано 1761 року.
Ханська Україна посіла помітне місце в економіці й торгівлі Кримського ханства в міжвоєнний період 1739—1768 років. Кримська адміністрація, стримуючи ногайців від набігів, мусила сприяти розвиткові товарності їхнього скотарства та землеробства, створюючи умови для відправляння худоби й вивезення вирощеного ними збіжжя за кордон. І тому Бахчисарай був вельми зацікавлений у ханських слободах не лише як у стабільному джерелі надходжень до ханської скарбниці (нагадаймо: близько 1755 року названо 8 тисяч турецьких піастрів щороку — сума не надто велика, як для державної скарбниці), але як у своїх власних (не османських) торговельних воротах на суходільному торговельному шляху до країн Центральної Європи. Ханські слободи були уведені до мережі ярмарків Правобережної України, заново заселюваної польськими магнатами Любомирськими та Потоцькими переважно українським людом. До помітного пожвавлення торговельного життя призвело й відновлення графом Потоцьким міста Умань. 1761 року він поновив місцевий ярмарок на пільгових умовах і закликав «торговців усіх прикордонних народів» їхати до нього. Зазивав він і запорожців, щоб вони продавали тут коней, худобу, віск, сало, хутра та інше. Запорозькі козаки привозили туди «багато возів з величезною різноманітною рибою, сіллю, вязигою і риб’ячим жиром». Чумацькі валки із Запорожжя не оминали й ханські слободи, де підгадували час для вдалого проходження ярмарків. Найбільший з них по кілька разів на рік проходив у Балті. Тут торгували кіньми, великою рогатою худобою, вівцями, східними товарами; прусські й саксонські ремонтери приїздили сюди купувати коней для своєї кавалерії. Мешканці сусіднього Юзефгроду теж швидко багатіли від вигідного гендлю. Значну роль у торгівлі Балти та Юзефгроду відігравали євреї, греки, вірмени, турки, кримці та ногайці, котрі осідали там. Причому кочові ногайці теж були залучені до забезпечення адміністративної та торговельної інфраструктури в регіоні: вони утримували поштові станції, де купці та інші приватні мандрівники, так само як і ханські урядовці, могли вільно переміняти коней. Чимало уваги ханські урядовці приділили й безпеці на шляхах, без чого не могло бути вигідної торгівлі.
Притьмарений відблиск того життя, що вирувало на півночі Очаківського степу в середині XVIII століття, зафіксував польський письменник Юзеф Крашевський 1845 року: «Уся Балта в тих шалашах, будках, клітках і дрібнім гендлю на чумака чигає. Скрізь єврей підставляє проїжджому чумакові, спокусившись на його сушену рибу, постронки, колеса, дишла, мастила, хліб, горілку й т. ін. На майданчику проти церкви великий намет полотняний покривав стоси сушеної риби, і двійко євреїв, за векслярськими столиками[6] сидячи, дрімало. Вздовж дороги при Кодимі на чумаків чекали шинки з виставленими перед дверима столиками, заповнені всілякими склянками, куфиками, келишками, фляжками; поруч продавали мотузки, колеса, смолу „і все під руку, що чумак запотребувати й купити може“».
Одначе прикордонне розташування Ханської України було пов’язане не лише з перевагами, але й небезпеками. 1759 року, під час переселення Єдичкульської орди з Бессарабії на лівобережжя Дніпра за наказом Крим Герей-хана, ногайці цієї орди пограбували ханські слободи. Дошкуляли ханським слободам й українські гайдамаки, які легко ховалися на протилежному боці кордону, уникаючи переслідування. Під час Коліївського повстання 1768 року Ханська Україна стала епіцентром подій, які по всій Європі довго тлумачили на різний лад. Гайдамацькі загони, що їх розсилав Максим Залізняк по Правобережній Україні для винищення поляків та євреїв яко «кривдників православної віри», у червні того року з’явилися на північному березі Кодими. Польське і єврейське населення панічно тікало на інший берег річки і знаходило притулок в ханських слободах. Якуб-ага відмовився видавати втікачів; гайдамацький загін не наважився порушувати державний кордон і відійшов. Тоді балтські євреї спільно з польськими та єврейськими втікачами з північного берега напали на сусіднє «польське» село Палієве Озеро і жорстоко помстилися місцевому православному населенню. Дізнавшись про це, гайдамаки повернулися й погромили Балту. Згодом була вщент погромлена Голта та інші ханські слободи. Знову сталися погроми у відповідь. Ситуація ускладнилася ще й тим, що в Балті відбулася сутичка регулярного російського військового підрозділу із групою польських конфедератів. Турецький уряд, з огляду на всі ці резонансні події, що трапилися на його території, оголосив війну Російській імперії.
