Аналогічні накази отримали піддані Великого князівства Литовського. Урядникам прикордонних міст нагадувалося, аби вони «велику чуйність мали». Для зміцнення обороноздатності цих міст із казни виділялися відповідні кошти та інші необхідні речі. Наприклад, О. Дашкович отримав «п’ятдесят камінів селітри, і десять камінів сірки..., кілька десятків кіп грошей і кілька поставів тканин». Крім того, до Черкас і Канева Сигізмунд І вислав загін якогось Михайла Козака. На жаль, брак джерельного матеріалу не дає можливості з’ясувати, чи тут йдеться про прізвище командира, чи про якийсь загін козаків, набраний на державну службу під впливом козацьких походів 1523—1524 рр. Завершувалася й підготовка до передавання Ших-Ахмата заволжцям. Король зобов’язував литовських урядовців визначити, яким військом і під чиїм командуванням супроводити екс-хана Великої Орди до Києва й Черкас. На кінець весни 1526 р. у Вільні отримали інформацію про те, що перекопці за підтримки турецьких військ і артилерії готують наступ саме на Київ і міста, розташовані поряд. У зв’язку з цим, а також наближенням часу, коли мали підійти заволжці та ногайці за Ших-Ахматом, рада панів просила Сигізмунда І якнайшвидше прибути до Литви. З Вільна попереджали короля, що ситуація тим складніша, що, з одного боку, «Київ... на той час у бронь і в потреб замкових є сильно недоукомплектований, людьми і оборонами, і живностями, й іншими потребами». З іншого боку, про ворожі настрої щодо Литовської держави нагадувало Московське князівство, яке «підбиває проти вашої милості [Сигізмунда І] турецького і перекопського й інших сусідів».
Намагаючись за допомогою дипломатичного листування приспати Вільно, Саадет-Ґерай І, Іслам-Ґерай та інші представники кримської знаті всіляко демонстрували єдність і мир, що начебто запанували в Криму, і обіцяли Сигізмунду І організувати похід на Москву. Щоправда, Василія III вони теж запевняли у своїй готовності йти на Велике князівство Литовське. Причому кримські урядовці вдавалися до хитрощів не тільки в листуванні з урядами, а й з прикордонними старостами. Наприклад, Іслам-Ґерай прислав до О. Дашковича свого посла з проханням супроводжувати його до королівського двору. Але Сигізмунд І, отримавши від Черкаського старости інформацію про це, не тільки заборонив йому залишати Канів і Черкаси, а й надіслав туди гроші та військове спорядження.
По відході татар до півострова було відправлено посла Михайла Григоровича з королівським листом, у якому Сигізмунд І нагадував хану, що його великий посол Дчан-мурза перебуває у Литві в ролі заручника. І видати його можна тільки за умови прибуття іншого кримського вельможі.
Наприкінці року велике кримське військо повторило свій напад, спрямувавши його на Волинь і Полісся, в районі Пінська. Використовуючи замерзлі річки й болота, татари змогли дійти до, як здавалося, найнедоступніших і захищених природою місць. О. Гаштовт пізніше писав Ю. Радзивіллу, що татари діяли навколо Бобруйська й Речиці, чим завдали чимало клопоту місцевій шляхті. Любецькому наміснику вдалося тоді розбити один із ворожих відділів. Навздогін нападникам рушили загони Юрія Радзивілла, Андрія Немировича, Остафія Дашковича, князів Юрія Слуцького, Федора Сангушка, Івана та Олександра Вишневецьких, Олександра Чорторийського. Очолив це 3,5-тисячне військо, створене головним чином з української шляхти, гетьман князь Костянтин Острозький. Глибокий сніг і великий полон уповільнювали відступ кримців. У той же час вояки Острозького, йдучи, за словами Бєльського, «удень і вночі», змогли наздогнати ворога на річці Ольшаниці під Каневом. 5 лютого 1527 р. князь Костянтин, оточивши вороже військо, що зупинилося на відпочинок, почав рішучий наступ. Наслідком битви став нищівний розгром кримців. Загинуло від 20 до 26 тисяч татар. Недобитків, що вирвалися з оточення, було перехоплено поміж Каневом і Черкасами О. Дашковичем і Ю. Слуцьким. Кількість загиблих кримців, можливо, дещо й перебільшена джерелами, але в іншому випадку перемога й не набула б такого резонансу в Європі. Секрет численних втрат легко розкривається за допомогою С. Герберштейна та М. Бєльського. Сигізмунд Герберштейн пише, що Острозький атакував татар, коли ті «відпускали коней пастись, різали [худобу] й бенкетували, а потім лягали спати», тоді князь «із першими променями сонця нападав на них й учиняв їм повний розгром». Польський хроніст додавав, що вояки Острозького в Ольшаницькій битві спочатку захопили татарських коней і змусили їх битися пішими. А це в умовах глибокого степу унеможливило для кочовиків відхід і прирікало їх на поразку. Можливо, багато степовиків просто замерзло в степу. Князь Костянтин Острозький у супроводі 700 полонених татар прибув до короля у Краків, де йому було влаштовано великий тріумф. Старовольський писав, що Острозький став єдиним воєначальником, якому було влаштовано тріумф у Вільні і Кракові. До речі, це була остання військова перемога К. Острозького, який незабаром помер. За своє життя, за свідченням папського легата Якуба Пісо, князь здобув 33 перемоги над татарами.
Розголос про перемогу на Київщині розлетівся за кордон. Причому деякі країни, передусім Угорщина, навіть спробували взяти з цього конкретний зиск. Угорські посли з 1526 р. просили поляків надіслати до них війська на допомогу. І якщо спочатку йшлося про вояків саме з польських земель, то вже в листопаді 1527 р. посол Ян Статіліус писав Яну Тарновському про надсилання додатково п’ятисот литовських лучників і двох тисяч татар, очолюваних О. Дашковичем. У травні 1528 р. французький і угорський посли просили князя К. Острозького завербувати й відіслати до Угорщини татарський загін, очолюваний тим же О. Дашковичем.
Ольшаницький удар виявився настільки потужним для ханату, що Крим не зміг навесні того ж року зашкодити Литовській державі випустити з полону Ших-Ахмата. Цим актом литовський уряд створював серйозну небезпеку для Кримської держави, оскільки Ших-Ахмат міг, якщо не відновити Велику Орду, то принаймні згуртувати Астраханський ханат, заволзькі й ногайські орди проти Криму. Євреїнівський літопис так змальовує процедуру звільнення екс-хана: «Тієї ж весни по Великодню царя заволзького відпущено з Литви на царство Заволзьке до сина його, і проводжали його багато повітів до Києва, а з Києва пенежні люди на полі вже зустріли його, які на зустріч його послані були від сина його. Ті його в орду Заволзьку волості супроводили». Що ж стосується найближчої перспективи, то Вільну вдалося принаймні на півроку заблокувати Крим заволжцями й ногайцями. Це не тільки захистило південні кордони Великого князівства Литовського від походів перекопців, а й передусім відрізало їх від родючих південноукраїнських степів, що було згубним для економіки Кримського ханату. Тільки у вересні 1527 р. кримці спромоглися вийти за межі півострова. Військо, кероване Іслам-Ґераєм, напало на московські кордони, але прикордонні полки цієї держави вчасно зайняли переправи через Оку й після стрілянини змусили кримців відступити.
Оскільки компроміс 1526 р. не знімав протиріч між ханом і його племінником, то початок нового сполоху військових дій був лише питанням часу. Вже на початку 1528 р. у Кримському ханаті між прибічниками Саадета й Іслама Ґераїв почалися сутички. У березні того ж року Саадет-Ґерай І за допомогою турецьких військ завдав поразки конкуренту, причому в битві полягло багато кримської знаті. Восени 1528 р. Іслам-Ґерай відступив на Наддніпрянщину під Черкаси, просячи через О. Дашковича в уряду Великого князівства Литовського захисту й допомоги. Особливо наполягав царевич на отриманні «гармат і гаківниць і війська».
Перед Вільном відкривалися широкі горизонти для проведення старої, але перевіреної політики маніпулювання різноманітними ханами у Великому Степу задля досягнення власних цілей. Уже союзом із заволжцями й ногайцями було закладено першу цеглину в цій справі. Підхід же орди Іслам-Ґерая давав можливість взяти ініціативу у відносинах з Кримом у свої руки. Досвід такої політики був у Литовської держави чималий. За часи правління великого князя Вітовта (1392—1430) спочатку Тохтамиш (1397—1399), а потім Джелаль-Еддін (1410 р. і осінь 1411 р.), Бетсабула (зима 1413/1414 рр.), Кепек (1414 р.), Ієрем-Ферден (1416 р.), Кадир-Берди (1419 р.) Улуг-Мехмед (початок 1424 р.), переховуючись на території Великого князівства Литовського, намагалися за допомогою литовських військ здобути ханський трон у Золотій Орді. Саме за допомогою такої політики Вітовту вдалося перемогти могутнього темника Едигея і його Орду. З території Великого князівства Литовського, а саме Київщини, і за його збройної підтримки Хаджі-Ґерай зміг підкорити Крим і утворити там державу. Після його смерті, коли в Криму почалася боротьба за владу, ті претенденти на ханський стол, яким не пощастило в цій боротьбі, один за одним втікали до Литовського князівства: 1479 р. Нур-Девлет і Хайдар, 1491 р. — Ізтемір із племінником Девлешем. Причому Ізтемір, ставши литовським служивим царевичем, успішно воював проти Кримського ханату. Пам’ять про ці події жила й у 20-х рр. XVI ст., недарма Сигізмунд І нагадував Іслам-Ґераю, «що предкам твоїм й іншім царям багатьом в їх важкий час тут у Великому князівстві Литовському відпочивали і всяке добро їм багато бувало».
Крім ханів і їхніх дітей, нерідко було, коли до Великого князівства Литовського втікали представники татарської знаті та звичайні люди. Особливо масового характеру такі втечі набували під час вирування в степу міжусобних війн чи голоду. Наприклад, 1430 р. на території Литовської держави перебувало, за деякими даними, до 40 тисяч татарських вояків. Як писав Вітовт лівонському магістру: «До нас прибула незчисленна кількість татар з межі Києва, які втомилися від війни... й прохають дружнього нагляду з нашого боку».
Тому не дивно, що Іслам-Ґерай, як уже зазначалося, 1525 р. звертався з подібним проханням до Сигізмунда І і отримав схвальну відповідь. Певно, ще до приходу Ісламової орди, до українських земель прикочовували якісь татарські чамбули. Адже не на порожньому місці в угорців виникла ідея про вербунок татарських вояків, про що говорилося попередньо, і, що не менш важливо, якийсь татарський загін перебував на угорській службі. Та й С. Герберштейн за ці роки подає історію, коли О. Дашкович напустив татарський загін на московські землі.
Уряд Литовської держави швидко зорієнтувався в цій складній ситуації і без зволікань надав Іслам-Ґераю та його людям землі поблизу Черкас для кочування, прислав їм кожухи на зиму, а на літо — тканини. Таким чином, Черкасько-Канівський район, як і 1397 р., коли там кочував Тохтамиш, знову повинен був відіграти роль плацдарму для наступу на Крим. Остафію Дашковичу, який безпосередньо спілкувався з кримськими прибульцями, було надіслано листа з інструкцією, у якій дано загальні вказівки щодо того, як слід ставитися до Іслам-Ґерая і його прибічників. В основному ж Сигізмунд І повністю покладався на досвід і знання О. Дашковича в цій сфері. У той час як на Черкащині розміщували орду Іслам-Ґерая, у Литовській державі відбувалися події, які мали зміцнити мілітарну силу країни і, зрозуміло, підвищити його політичну міць у навколишньому регіоні. 1528 р. по всій державі було проведено спеціальний перепис, результатом якого став реєстр князів, панів, землян і бояр-шляхти й почтів, з якими вони мали йти на війну. На початку ж 1529 р. на вальному сеймі у Вільні було затверджено, аби з кожних восьми служб людей виставлявся один воїн у повному уставному озброєнні. До цього один ратник виставлявся з десяти служб людей. Наслідки військових реформ не змусили себе довго чекати.
