Насамкінець — щодо стереотипу «українського зрадництва» як стійкого імперативу імперського мислення політичних росіян. Його походження та сутність є цілком зрозумілими в контексті знань про їхню національну (великодержавну) свідомість, самобутній процес її формування. Вписавши свого часу українців як етнос (народ) в орбіту своєї ідентичності, вони стали довічними заручниками своїх уявлень, відтак приречені хворобливо реагувати на будь-який вияв їхнього національного пробудження та ствердження.
Інтелігенція в контексті «осучаснення» суспільної свідомості: між владою та народом, між «малоросійством» та «українством» (І. Монолатій)
У нинішній громадській думці поняття інтелігенції набуло широкого соціологічного трактування. Під ним розуміють ледь не всіх, хто «має освіту», «переважно працює розумово», «продукує культурні цінності» тощо. Такі уявлення складаються у людей тоді, коли їм пропонують замислитися над тим, кого б вони назвали інтелігенцією. Однак ще століття тому такого поширеного погляду на інтелігенцію в Україні ми б не зустріли. У російсько-імперський період української історії (фактично все XVIII, XIX і початок XX ст.), а тим паче раніше, взагалі було важко уявити, що існує чимала кількість людей, які живуть за рахунок інтелектуальної праць У зв’язку з цим Історикам варто б з’ясувати, що це поняття має, так би мовити, свою «культуру вжитку», залежно від епохи, місця й обставин.
Учені давно намагалися з’ясувати процес епохальних змін значення слова «інтелігенція». Наразі відомо, що античні автори вживали це поняття для характеристики людського самопізнання, що виявлялося у внутрішніх розумових операціях і переживаннях людини. Середньовічні мислителі надали йому релігійного змісту (воно передбачало пізнання Бога). В епоху Реформації та Просвітництва до нього було внесено гуманістичний сенс і водночас ознаку причетності до Божественного розуму. Завершення цієї тенденції сучасні філософи вбачають в ідеях німецьких класиків (І. Канта, Г. Гегеля), які розуміли інтелігентність як властивість людської свідомості, що пізнає, осягає світ, а також як особливий стан «теоретичного духу», що досяг свого самоусвідомлення[87].
Лише в XIX ст. поняття «інтелігенція» стало використовуватися на позначення особливої соціальної групи. Привнесення в це поняття соціологічного змісту і використання його для найменування соціального прошарку, що охоплює освічених людей, відбулося у 1830—1840-х рр. Причому в Російській імперії фактично відразу ж склалася традиція називати інтелігенцією «передових людей, що прагнули ставити свої інтелектуальні здібності на служіння суспільству, суспільному благу, стурбованих долею народу та вітчизни». Тобто, щоб бути інтелігентом, було мало формального здобуття освіти. Тогочасного інтелігента шанували та пізнавали за ознаками великого інтелекту, високої моральності, шляхетності й такої собі жертовності на благо інших, як правило, знедолених верств.
Аналогічно до ситуації в усій Російській імперії, в Україні поняття «інтелігенція» набуло свого соціокультурного значення (для позначення конкретного кола людей та їхньої культурної місії) і ввійшло в суспільний ужиток у другій половині XIX — на початку XX ст. Фактично відтоді верства, яку позначало це слово, стала предметом наукової (і не тільки) критики для багатьох суспільствознавців і природно породила велике розмаїття думок про неї. Основним недоліком, який часто можна спостерігати в ініціаторів полеміки щодо визначення поняття «інтелігенція» на сучасному етапі, є те, що кожен із них користується виключно своїми (власне, нинішніми) уявленнями про нього. Тим самим порушується принцип історизму як такий. Позаяк у нашій книзі йдеться фактично про українську інтелігенцію другої половини XIX — початку XX ст., ми будемо послуговуватися тим значенням «інтелігенції», яке воно мало в зазначений період.
Отже, чому раптом слово «інтелігенція», яке означало певні інтелектуальні процедури, стало соціальною назвою[88] для окремої верстви населення? Цілком імовірно, тому, що саме ця верства мала найхарактернішу свою ознаку — професію «думання». Також тому, що вона стала досить помітним чинником суспільного життя. Надто яскраво це було видно на тлі бюрократичної системи Російської імперії, яка намагалася мавпувати Європу в питаннях модернізації економіки й соціальних інститутів, але не мала відповідних інтелектуальних сил. Цікаво, що російський уряд (через свою консервативність) прагнув перетворити будь-яку мислячу людину радше на бюрократа, ніж на вільнодумного громадянина. І саме тому «інтелігенція» стала для нього чужою силою не просто номінально, а й унаслідок її «світоглядної непевності».
Фактично ж «перші» представники інтелігенції в Російській імперії були змушені (або й свідомо намагалися) протиставляти себе панівному режимові. Відомий львівський історик Я. Грицак пропонує розглядати стосунки інтелігенції та влади у вигляді відношення планет до Сонця, де найближча і найдальша орбіти позначають мінімальну й максимальну відчуженість освіченої людини від влади. Змальовуючи «ідеальний тип» українського інтелігента періоду, який ми розглядаємо, вчений доходить висновку, що українським інтелектуалам випадало бути й на найбільш віддаленій орбіті від влади (цьому прикметно відповідає російський тип інтелігента, борця за «всезагальне добро», здатного до крайнощів і самопожертви), і на мінімально віддаленій (що передбачало типове поводження німецького інтелігента-бюрократа — такого собі освіченого бюргера, майже не критичного до влади). Історик слушно зауважив, що англосаксонський і французький тип інтелігента, який «рівно віддалявся» і від влади, і від народу, був радше мрією українського інтелігента, ніж реальністю. Зрештою, дослідник оригінально помічає головну суперечливість ужитті останнього: «Ситуація українського інтелектуала виглядала так, що він був бюрократом від дев’ятої ранку до шостої вечора та революціонером від шостої вечора до дев’ятої ранку»[89]. Звідси й така притаманна рубежу XIX — XX ст. велика амплітуда коливань у настроях української інтелігенції (від жертовної звитяги до апатичної зневіри). Протиставлення владі інтелігенції здійснювалося або у відвертій формі (тут можна згадати ще й декабристів), або ж, що було частіше, через конспіративну діяльність (етнографічні, просвітницькі та менш лояльні «ходіння в народ»).
Тобто на другу половину XIX ст. до образу інтелігента в Російській імперії входили такі ознаки: висока освіченість, інтелект і моральність, шляхетність і жертовність у поводженні, праця на благо народу, незважаючи на її суперечливість щодо урядових приписів. Певна річ, різна за етнічним походженням інтелігенція працювала кожна на свій «народ», — і це в умовах імперії ще більше ставило її в опозицію до панівного «единорусского» режиму.
Тут важливо також відзначити, що перші покоління інтелігенції як самобутньої верстви, власне, й формували образ народу, який фактично не мав можливостей до високоінтелектуального самопізнання, адже був здебільшого елементарно неграмотний. І саме в цій праці «заради народу» багато хто з інтелігентів шукав власне обличчя, свої корені, кровну спорідненість із «величною масою» такого незбагненного селянства. Тобто, формуючи образ народу (в етнічному, національному чи то соціальному значеннях[90]), інтелігенція творила також міф про своє призначення бути ідеологом цього народу. Підкреслювати цю місію було ще однією ознакою «справжньої» інтелігентності.
Позиція російського уряду з 1830-х рр. полягала у стимулюванні знань про народність, але у випадку, коли ці знання не підривали, а підтверджували цілісність імперії. Ясна річ, діяльність інтелігенції в плані розвитку знань про народність як самодостатню і самобутню спільноту з державницьким потенціалом (потенціалом нації) не вміщувалася в рамки офіціозу. Таким чином, ті інтелігенти, які вивчали суспільство Російської імперії з погляду етнічної багатоманітності, автоматично вважалися опозиційними до уряду. Наслідки не забарилися.
Уже в 1870-х рр. офіційна преса використовувала слово «інтелігенція» в негативному значенні. 1881 р. газета «Новое время» атакувала поняття «інтелігенція», запропонувавши інтелектуалам Російської імперії як альтернативу ідентифікацію «буржуазії». С. Трубецкой пригадував, що «бути „культурною людиною“ було добре, але слово „інтелігент“ було таким же мало похвальним, як і „чиновник“... Усе це добре ввійшло в підсвідомість ще раніше, ніж у свідомість»[91].
З іншого боку, російський ліберальний діяч С. Єлпатьєвський 1905 р. стверджував, що «інтелігенція» — це та «суспільно мисляча і суспільно чутлива.., озброєна знаннями, керована суспільними імпульсами частина соціуму, яка в своїх думках і почуттях, у своєму світорозумінні і своїй громадській поведінці відштовхується не від вузьких, особистих, групових, професійних або класових інтересів, а від інтересів країни в цілому, народу в цілому». Він же відзначав, що поняття «інтелігенція» має більш як півсторічну історію, і цим словом можна позначати все те, що розуміється під висловом «культурні люди», тобто культурні класи населення, причому незалежно від того, мають вони дипломом про освіту чи ні. Цікаве ще одне спостереження Єлпатьєвського, згідно з яким інтелігенція, по суті, є рухливою (динамічною), верствою, що не дає «права народження». «У ній нема права стану, печаті соціального становища»[92], — зазначав він.
За спогадами С. Волконського, поняття «інтелігенція», яке тільки-но з’явилося, мало виразно полемічний характер і протиставлялося «аристократії». У межах Російської імперії воно стало активно поширюватися в останнє двадцятиріччя XIX ст., — вважає сучасний російський дослідник Б. Колоніцький. Словники того часу описували інтелігенцію як «клас освічених людей», як «передову за своїм розумовим розвитком частину суспільства». Енциклопедичний словник «Гранат» на початку XX ст. класифікував «інтелігентів» як людей, «професія яких визначається їхніми знаннями і здібностями».
У радянській історіографії часовий проміжок 1861—1895 рр. було прийнято характеризувати «різночинським» періодом. Як правило, радянські суспільствознавці, цитуючи праці В. Леніна, вважали, що в посткріпосну добу революційний рух об’єднував усі форми боротьби трудящих мас і передової інтелігенції проти царського самодержавства. Зауважмо, що поняття «різночинець» (утворилося, вочевидь, від російського словосполучення «разное чинить») використовувалося прихильниками ленінської схеми бачення революційного процесу в історичному контексті: воно справді широко вживалося в ту епоху для позначення людей «вільних професій», хоча помалу й витіснялося поняттям «інтелігенції». Урешті-решт, формулювання «різночинська інтелігенція» на початку XX ст. стало майже тавтологією.
