КДБ запустив нову версію вбивства на прес-конференції у Східному Берліні 2 квітня 1962 року. Цього разу головним «свідком» чекістів був Осип Вергун, український емігрант, який багато років був членом ОУН-б у Мюнхені й нібито втік до Східної Німеччини. Вергун заявив, що Богдан Сташинський «зовсім не радянський громадянин, як про це писали західнонімецькі газети. Багатьом українцям він відомий як член ОУН (організаційні псевда “Олег”, “Тарас” та “Ігор”). У минулому він перебував в Україні у загонах т.зв. УПА, а попросту кажучи, у бандерівських бандах, котрі були на службі у фашистів і чинили жорстокі злочини проти своїх же братів по крові». Вергун розповів, що Сташинський діяв від імені членів бандерівської організації, які вирішили пожертвувати життям свого лідера заради пропагандистської війни з Радянським Союзом. Саме вони хотіли перекласти всю вину на Оберлендера і генерала Гелена. У новій версії ці двоє були не зловмисниками, а жертвами безпринципних лідерів націоналістів[286].
Вергун, як і Ліпольц, був людиною справжньою, хоч і розповідав сюрреалістичну історію. Він справді довго жив у Мюнхені. Там його знали як колишнього працівника абверу, який переживав непрості часи і загруз у боргах. Бандерівські оперативники пізніше заявляли, що на Вергуна виходив агент КДБ і запропонував йому гроші за відомості про лідерів націоналістів. У березні 1962-го Вергун пішов на зустріч з чекістом-зв’язковим і не повернувся. Усі його речі лишилися, і служба безпеки ОУН-б вважала, що його викрали. Добровільно Вергун перебрався у Східний Берлін чи ні, але його прес-конференція невипадково збіглася з початком процесу над Сташинським, запланованим спершу на квітень 1962 року. КДБ не сумнівався, що Сташинського звинуватять у двох вбивствах, і приготував новий сюжетний хід. Але карта не зіграла: квітневий процес відклали на невизначений час[287].
Тим часом київські чекісти, зокрема колишній куратор Сташинського полковник Деймон, гарячково збирали матеріали, які підтверджували б слова Вергуна, ніби Сташинський — затятий український націоналіст. Вони намагалися хоч якось запобігти катастрофічним наслідкам зради зіркового агента, встановивши спостереження за рідним селом Сташинського на Львівщині і його родиною — КДБ контролювало всю міжнародну кореспонденцію в селі і всі контакти Сташинських. Працівник КДБ зустрівся з родиною і запевнив, що з Богданом все добре. Рідні ж сказали йому, що на Богданове прохання спалили всі його листи і квитанції про грошові перекази. Він ніколи не надсилав їм своїх фотографій.
Але в листопаді у чекістів виникла нова проблема. «Голос Америки» почав передавати, що це Сташинський убив Ребета і Бандеру. Деймон запропонував влаштувати в будинку у Сташинських демонстративний обшук, щоб показати селянам ніби Богдан насправді працював на іноземну розвідку — тоді ж чекісти змінили його кодове ім’я з «Тарас» на «Скорпіон», але в Москві цей план не схвалили. Начальство все ще сподівалося, що українські родичі зможуть вплинути на поведінку Сташинського в Німеччині[288].
Українське КДБ чекало можливої реакції на зізнання Сташинського з боку залишків націоналістичного підпілля. Чекісти припускали, що помстою за Бандеру можуть бути теракти. У листопаді 1961 року Віталій Нікітченко розіслав меморандум по обласних управліннях комітету із застереженням, що «в закордонній пресі і по радіо поширюються провокативні наклепи, нібито смерть одного з ватажків зарубіжних українських націоналістичних центрів Бандери настала в результаті заходів, вжитих з боку органів державної безпеки Союзу СРСР». Усе це слід було спростовувати: «У разі отримання повідомлення від агентури з цього питання оперативний працівник має сказати агенту, що це чергова провокація».
У лютому 1962 року начальники обласних управлінь КДБ в Україні отримали нове повідомлення з Києва. Нікітченко застерігав, що ворожа інформація може надходити із Заходу звичайною поштою. Іронія полягає в тому, що записку про «провокативні повідомлення про причетність радянської розвідки до смерті Степана Бандери» на підпис Нікітченку подав не хто інший, як полковник Деймон. Слова «смерть Степана Бандери» було вписано від руки — машиністка не мала знати, про що йдеться[289].
29. Американські адвокати
Серпень видався важким місяцем у житті Степана Ленкавського, п’ятдесятисемирічного наступника Степана Бандери на посаді голови Організації українських націоналістів. «Професор», як його називали колеги, у 1929 році склав «Декалог» — десять заповідей українського націоналіста, що їх кожен член організації мав знати напам’ять. П’ята заповідь веліла: «Пімсти смерть великих лицарів». Перші роки перебування Ленкавського на чолі організації було присвячено цій заповіді — він заповзявся з’ясувати загибель Бандери і судити його убивць[290].
Одразу після смерті Бандери члени організації з відома ЦРУ підготували брошуру, у якій смерть їхнього провідника значилася в низці інших убивств лідерів української еміграції. Симона Петлюру, чільного діяча української революції, застрелили в Парижі 1926 року; потім убили Євгена Коновальця, попередника Бандери у проводі ОУН, — у травні 1938-го в Роттердамі йому передали бомбу, замасковану під коробку цукерок. Щойно про втечу Сташинського дізналися на Заході, як оунівці провели нові паралелі між убивством Бандери й загибеллю Петлюри. Багато хто пам’ятав суд 1927 року над убивцею Петлюри Шаломом Швацбардом, якого затримала французька поліція одразу після вбивства. Шварцбард заявив, що мстився за єврейські погроми, влаштовані петлюрівцями під час революції.
Самі петлюрівці були переконані, що Шварцбард діяв за наказом радянського ЧК, але адвокатам підсудного вдалося його виправдати, переключивши увагу суду на єврейські погроми в Україні. Петлюрівські загони справді брали участь у погромах, але сам Петлюра, ветеран соціал-демократичного руху, не був антисемітом і багато разів намагався зупинити насильство своїх неконтрольованих загонів. «Докази», що за погроми відповідальний Петлюра, охоче надала радянська влада. Вона подала листа за підписом понад тисячі вцілілих «свідків» з України, що у погромах винен особисто Петлюра[291].
Ленкавський мав на меті не допустити, щоб суд над убивцею Бандери перетворився на поразку української справи, як це було зі Шварцбардом. Родина загиблого, особливо його вдова Ярослава Бандера, потребувала представника на суді, який мав відбутися у Карлсруе. З прес-конференції Осипа Вергуна у Східному Берліні Ленкавський зрозумів, що радянська сторона готова до суду, а оунівці — ні. Ленкавський скористався затримкою з початком процесу для активної підготовки. Організація вже почала збирати гроші на юристів, залучила до справи мюнхенського адвоката доктора Ганса Нойвірта, але вважала, що цього замало. Нойвірту мав допомогти хтось, обізнаний в українських справах, людина з авторитетом у світі, найкраще — американець.
19 квітня 1962-го Ленкавський написав такій людині. Це був Ярослав Падох, український юрист, який здобув освіту у міжвоєнній Польщі, емігрував у Сполучені Штати після Другої світової і працював в Українському народному союзі, найстарішій українській фінансовій установі країни. 1958-го Падох став головним секретарем УНА, а 1962-го обійняв на громадських засадах посаду секретаря Українського конгресового комітету Америки, лобістської української організації, яку очолював доктор Лев Добрянський, автор резолюції про «Тиждень поневолених народів». Падох брав активну участь у діяльності українського скаутського руху. Мало того, він був давнім приятелем Бандери — вони колись були членами однієї ланки українських пластунів «Червона калина». Падох поновив членство Бандери в пластунах після війни на еміграції[292].
Ленкавський хотів, щоб Падох взяв участь у суді над Сташинським як консультант Нойвірта і запропонував покрити його витрати, але без гонорару. Відсутність грошей Падоха не злякала. Він був готовий допомогти безкоштовно і з почуття патріотизму, і через дружбу зі Степаном Бандерою[293].
Падох знав Бандеру з дитинства, вони разом навчалися в школі і були пластунами. Останній раз вони спілкувалися в лютому 1959-го, за рік до смерті Бандери. Провідник націоналістів надіслав Падоху лист подяки за пожертву у двадцять доларів на діяльність ОУН. Ймовірно Падох зробив тоді кілька різдвяних пожертв: ОУН, Науковому товариству ім. Шевченка, яке згодом очолить, та іншим українським організаціям. Бандеру зворушила пожертва від людини, яка не належала до організації[294].
Новина про смерть Бандери стала шоком для Падоха. Як і всі інші, Падох мучився загадкою, хто ж убив їхнього друга[295]. Тепер Ярослав Падох дістав нагоду з перших уст дізнатися про обставини цього убивства. Єдина проблема полягала в часі: суд, за повідомленням Ленкавського, призначили на другу половину травня. А в третій декаді місяця Падох мав на щорічних зборах Української національної асоціації звітувати про діяльність організації за минулі чотири роки. Він не міг приїхати до Німеччини до кінця весни, але був готовий прилетіти до Мюнхена одразу після зборів. Невдовзі Ленкавський написав, що суд знову перенесли, і пообіцяв тримати його в курсі справи[296].
Після того як канцлер Аденауер озвучив головні моменти свідчень Сташинського, судові чиновники постаралися перекрити інформаційні витоки. Але журналісти майже одразу дізналися про офіційне обвинувачення Сташинському. Наприкінці квітня про це написав «Кріст унд вельт», найбільший тижневик країни, чим породив чутки, ніби процес почнеться наприкінці травня. Однак Сенат Верховного суду повернув справу на дорозслідування, переніс дату на літо, а потім на осінь. Ленкавський з колегами запідозрили в затримках руку КДБ[297].
Лише у вересні Ленкавський написав Падоху, коли ж нарешті почнеться суд: 8 жовтня 1962 року. На той момент вони вже перестали переживати, що радянська сторона організує Сташинському свого адвоката замість призначеного судом. Ленкавський просив Падоха приїхати на початку жовтня. О дев’ятій ранку 1 жовтня 1962 року Падох сів на літак «Люфтганзи» до Мюнхена[298].
Того самого дня ще один представник юридичної команди Бандери ходив по високих кабінетах у Вашингтоні. Це був Чарльз Керстен, адвокат з Мілуокі, штат Вісконсін, і впливова фігура на вашингтонській політичній сцені 50-х років — його тричі обирали конгресменом. Керстен очолював Спеціальний комітет Конгресу з розслідування комуністичної агресії і був радником президента Ейзенхауера у психологічній війні з СРСР. Керстену виповнилося п’ятдесят дев’ять років, однак він, попри зайву вагу, був сповнений енергії й активно обходив впливові кабінети. Як і Падох, він погодився консультувати західнонімецького адвоката. Керстен мав летіти до Мюнхена наступного дня і хотів поговорити з якомога ширшим колом старих друзів і знайомих, щоб переконати їх у важливості судового процесу в далекому Карлсруе.
Перед поїздкою у столицю Керстен написав міністру юстиції США, молодшому брату президента Роберту Кеннеді з проханням про зустріч. Але не вийшло. Міністр був надто зайнятий, і Керстен поговорив з його помічником. У Капітолії Керстен зустрівся із заступником голови підкомітету Сенату з внутрішньої безпеки Томасом Додом, сенатором-демократом від Коннектикуту. Попри різну партійну приналежність (Керстен був республіканець), у двох політиків було багато спільного. Обидва католики, тверді патріоти Америки, а значить, і борці з комунізмом по всьому світові. Дод став відомою людиною завдяки участі в Нюрнберзькому трибуналі. Він допитував таких чільних нацистів, як Вільгельм Кейтель і Альфред Розенберґ, і опікувався ходом процесу, коли суддя Верховного суду Роберт Джексон у жовтні 1946-го залишив Нюрнберґ. 1952-го його обрали в Конгрес, він працював під керівництвом Керстена у Спеціальному комітеті з розслідування комуністичної агресії.
