О 20:00 30 червня 1941р. в залі засідань товариства «Просвіта» (іл. 121) відбулося проголошення відновлення Української Держави. Збори оголосили як акт визволення[871]. ОУН(б) планувала здійснити проголошення у величній будівлі державного театру, але на той час його вже реквізувала німецька армія[872]. Степан Бандера (найважливіша постать революції) не зміг особисто бути присутнім на церемонії, оскільки, за словами Стецька, 29 червня 1941р. його «ув’язнили» німці[873]. Незадовго до початку операції «Барбаросса» RSHA видало директиви, які забороняли Бандері з’являтися на «нових окупованих територіях»[874]. Після Другої світової Лебедь заявив, що Бандера у цей час залишався на Холмщині і вже звідти координував «Українську національну революцію»[875]. Тому проголошення взяв на себе представник Бандери Ярослав Стецько. Під час виступу у залі «Просвіти» він прагнув висловити не тільки національну волю, а й врахувати інтереси Німеччини. Стецько зачитав привітання від імені Бандери, а згодом й офіційну заяву: «Волею українського народу, Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України»[876].
У декларації також говорилося, що незалежна українська влада гарантуватиме порядок українському народові. Українська держава, проголошена в Західній Україні, згодом буде підпорядкована владі в Києві «і буде тісно співдіяти з Націонал-Соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації» (іл. 119)[877].
Декларація ОУН(б) нагадувала текст декларації усташів від 10 квітня 1941р. Як і державу ОУН(б), державу усташів проголосив заступник вождя, Доглавник Славко Кватерник, а не особисто Поглавник Павелич. Кватерник, однак, не зайшов так далеко, як Стецько, і в тексті відозви не згадав імені Гітлера. Він посилався тільки на «волю наших союзників»: «Народе Хорватії! Боже Провидіння, воля наших союзників, вікова боротьба хорватського народу, нашого самовідданого Poglavnika Анте Павелича і руху усташів всередині країни і за її межами визначили, що ми сьогодні, напередодні Воскресіння Сина Божого, також станемо свідками воскресіння нашої хорватської держави»[878].
Виступ Стецька, згідно з протоколом Українських Національних Зборів, кілька разів переривали аплодисментами. Від імені ГКЦ на зборах був присутнім єпископ Йосип Сліпий, а від імені батальйону «Нахтігаль» — священик Іван Гриньох, вбраний у форму абвера. Збори завершилися відданням вітальних почестей (салютів) Степанові Бандері, Адольфу Гітлеру та митрополиту Андреєві Шептицькому, а також виконанням державного гімну «Ще не вмерла Україна»[879].
Цей урочистий захід, хоча із запізненням, також відвідали два німецькі офіцер — Ганс Кох і Вільгельм Ернст Ейкерн. Кох сказав, що він вітає таку подію, але тільки в тій її частині, яка святкує звільнення від більшовиків, а не в частині проголошення держави. Офіцери нагадали присутнім, що війна триває і що зараз не на часі створювати державу, оскільки єдиною людиною, яка може вирішити, бути чи не бути українській державі, є Адольф Гітлер[880].
Церемонію проголошення транслювали (українською та німецькою мовами) на хвилях «Радіостанції Євгена Коновальця»; для цього оунівці скористалися обладнанням, яке після відступу радянських військ захопив батальйон «Нахтігаль». Наступного дня об 11:00 трансляцію повторили у записі[881]. В одній з програм запрошений до студії солдат емоційно розповідав про своє прибуття до Львова і про братерські стосунки між німцями та українцями, особливо між їхніми вождями. Він також виконав німецьких та українських пісень, після чого розповів про створення «українського вермахту»[882]. ОУН(б) також ознайомила радіослухачів з пастирським листом, написаним главою ГКЦ митрополитом Шептицьким, який заявив, що уряд Стецька й українська держава виникли з волі Божої і що «побідоносну німецьку армію витаємо, як освободительку від ворога». У тому ж листі «українському народові» Шептицький також заявив, що він підтримує плани ОУН(б) щодо утворення держави і, що примітно, він не схвалює етнічного насильства: «Від уряду [Стецька], ним покликаного до життя, очікуємо мудрого, справедливого проводу та заряджень, які узгляднили би потреби і добро всіх замешкуючих наш край громадян, без огляду на це, до якого віросповідання, народності й суспільної верстви належить»[883]. Одним із ораторів ОУН(б) 1 липня 1941-го був Гриньох. 30 червня він разом зі Стецьком відвідав Шептицького і дістав від митрополита «згоду і благословення» на проголошення держави[884].
1 липня 1941р., коли Гриньох та солдати з «батальйону Степана Бандери» виконували по радіо німецькі та українські воєнно-революційні пісні, в місті стався погром. Німці й українська міліція, створена і контрольована ОУН(б), масово вбивали євреїв і підбурювали до таких дій місцеве населення[885].
30 червня 1941 р. у внутрішньому дворі резиденції митрополита (на Святоюрківській горі у Львові) сформували підрозділи міліції. Керував процесом Іван Равлик, який разом зі Стецьком і місцевими членами ОУН(б), приїхав до Львова у складі другої похідної групи[886]. У перші дні важливу роль в організації міліції також відігравали Богдан Казанівський і Омелян Матла[887]. (У минулому вони обидва сиділи у в’язниці та зазнали тортур з боку НКВС[888]. У своїх післявоєнних мемуарах Казанівський писав, що в катівнях НКВС він думав про Бандеру, який свого часу, «прикутий до стіни в [польській] темниці понад рік, позбавлений теж сну, не здався»)[889]. Кадри для керівництва міліції також підбирав Шухевич, український командир батальйону «Нахтігаль». Вранці 30 червня він вирушив зі своїм підрозділом батальйону «Нахтігаль» у собор Св. Юра, де разом з Казанівським закликав присутніх до «революційних дій» і у той же час повідомив їм про те, що сьогодні ОУН(б) проголосить українську державу[890]. За словами Ганса Йоахіма Бейєра, оберштурмфюрера СС і члена штабу айнзацгрупи С, з 2 липня львівська міліція (згодом — українська поліція) перебувала в підпорядкуванні СС[891]. Стецько, однак, як і раніше, вважав поліцію міліцією українського уряду[892]. Першим керівником комісаріату міліції був член ОУН(б) Євген Врецьона (іл. 140), якого за кілька тижнів змінив Володимир Пітулей[893].
Відповідно до «Боротьби й діяльності», міліціонери повинні були носити або синьо-жовту нарукавну пов’язку, або білу з написом «Народна міліція». Однак деякі міліціонери діяли нелегально і тому взагалі не одягали їх[894]. Історик Джеффрі Бердс відзначив, що декого з погромників можна ідентифікувати, порівнявши фотографії, відзняті під час погрому, з фотографіями українських міліціонерів на службових посвідченнях (іл. 147—148). Окрім того, багато жертв, за словами уцілілих і випадкових свідків, не тільки у Львові, айв інших містах і селах, розпізнавали міліціонерів за їхніми нарукавними пов’язками[895]. Щоправда, деякі українські міліціонери у Львові одягали темно-зелену уніформу, яку раніше носили підрозділи радянської міліції. Вони знімали з цієї форми радянську емблему і носили її з синьо-жовтими нарукавними пов’язками і кепками-мазепинками на голові[896]. Від усіх міліціонерів, які були до неї нелояльними, ОУН(б) намагалася позбутися[897]. Морально-етична підготовка, яку проходили міліціонери, містила у собі клятву вірності Степанові Бандері та незалежній Україні[898].
Як уже згадувалося, вранці 30 червня 1941р. німецькі та українські підрозділи виявили у тюрмах численні тіла ув’язнених: від 2 800[899] до 4 ООО[900] тіл (перша цифра видається ймовірнішою). Більшість жертв, очевидно, були українцями, близько чверті — поляками; були і жертви поміж євреїв (їхня кількість невідома)[901]. Кільком ув’язненим, які пережили бійню НКВС, вдалося втекти; ці люди скористалися проміжком часу, що утворився після відступу радянської армії і до приходу німців[902]. Ексгумацію та виніс тіл, виявлених 30 червня, німці поклали на євреїв.[903]. Варто зауважити, що чутки про масові вбивства і тортури у в’язницях поширювалися ще до того, як німці прибули в місто. За словами доктора Георга Зельцера й одного німецького офіцера, на деяких тілах виднілися сліди тортур[904].
Ще 28 червня 1941р. два українські перебіжчики повідомили німецькій армії, що «два дні тому в Львові сталися заворушення, під час яких вбито євреїв і комуністів»[905]. Однак ніякі інші документи не підтверджують, що заворушення відбувалися у Львові раніше 30 червня. За словами Ервіна Шульца, командира айнзацкоманди 5, наказ про розправу над львівськими євреями (у відповідь на розправу, влаштовану НКВС), надійшов від Гітлера, але достовірно невідомо, чи насправді погром організували відповідно до цього наказу[906]. Очевидно, що погром спровокувала демонстрація тіл жертв НКВС, яку влаштували німці та оунівці 30 червня, але найжорстокіші та найганебніші події відбулися наступного дня (і тривали аж до 2 липня включно)[907].
30 червня 1941-го таємна польова поліція (Geheime Feldpolizei) відзначила, що мешканці Львова з ентузіазмом ставляться до приходу німецьких військ та відчувають озлобленість (іл. 145) через «мерзенні дії більшовиків» і «євреїв, які проживали у місті та співпрацювали з більшовиками»[908]. Німецький офіцер писав своїй дружині 30 червня: «Росіяни і євреї жорстоко ставляться до інших людей і чинять у тюрмах масові вбивства». Він також зазначив, що українці перебували в настрої, який легко може призвести до погрому[909].
У дворі в’язниці Бригідки командир роти Ганс Шмідт спостерігав, як «група євреїв або, можливо, інших мешканців Львова» виносила тіла з підвалів тюрми і складала їх у дворі. Того ж дня він помітив, як з євреями поводилися жорстоко і били їх. Йому сказали, що євреї «накликають на себе гнів, тому що співпрацювали з росіянами і були донощиками»[910].
Важливим елементом як нацистської, так і оунівської пропаганди був так званий стійкий стереотип «єврейського більшовизму». Це сформувало в українського населення уяву про те, що саме євреї відповідальні за злочини радянського режиму, зокрема за масові вбивства в’язнів, які сталися після 22 червня 1941р.[911] Те, що самі євреї були жертвами НКВС, що вони несуттєво були представлені в лавах НКВС, що в період радянської окупації вони не отримували більше благ і страждали не менше, ніж інші етнічні групи, — все це не переконувало націоналістів. У вбив-ствах НКВС вони звинувачували євреїв і вірили, що євреї керують СРСР та відповідальні за голод, який охопив країну у 1932—1933 рр.[912]
