1664 р., зокрема, пропонували тримати для постраху бунтівної Січі 1 000
німецької піхоти, причому не менше 600 чоловік з яких мали перебувати
безпосередньо в Кошу, посилені реєєстровцями та хоругвою кварцяного
війська 587. Цікаво, що ще 1663 р. при облозі Гадяча в таборі Тетері було 500
німецьких мушкетерів, отже проект організації постійної армії, що його подано
на сейм, мав узаконити реально існуючі формування588. Навесні 1665 р. в
корсунському замку, на який вчинили напад війська лівобережного гетьмана
Брюховецького, стояло 300 німецьких піхотинців. “Німці” мужньо витримали
штурми нападників, і попри винищення міста, не здали цитадель 589. Німецькі
драгуни Тетері згодом, очевидно, перейшли на службу до його наступника П.
Дорошенка, а від нього, після зречення ним влади в 1676 р. — до лівобережних
гетьманів, проіснувавши як окрема формація до початку XVIII ст. 590. Це були
останні представники “чужоземського війська” в гетьманській армії й надалі
розбудова його постійної складової відбувалася в оперті на більш звичні для
східноєвропейського регіону наймані формування — легку волоську кінноту й
піші полки покозачених “охотників”.
В період Руїни наймані формування стали більш різнотипними, географія
їх рекрутування значно розширилася591. Достеменно невідомий формат
586 Там само. — С. 121.
587 Там само. — С. 124.
588 НБУВ. ІР. — Ф.ІІ. — Спр.15415. — Арк.6.
589 Акты ЮЗР. — Т.5. — С. 266.
590 Сокирко О. На варті булави. Надвірні війська українських гетьманів. — С. 57-58, 73, 79-80, 91.
591 Акты ЮЗР. — Т.15. — С. 81.
214
стосунків, який лідери найманців підтримували з козацькими рейментарями.
Швидше за все, він ґрунтувався на особистих зв’язках, котрі скріплювалися
патронатом і щедрими грошовими винагородами з боку гетьманів. Такий тип
стосунків, який був знайомий і зрозумілий козацьким старшинам ще з першої
половини XVII ст., коли козацтво саме перебувало на становищі найманців Речі
Посполитої. Гетьманам залежало на тому, аби прийняти на службу, в першу
чергу, авторитетних у найманському середовищі ватажків, котрі могли б під
певними умовами, завербувати певну кількість озброєних і досвідчених жовнірів.
Інформацію про них збирали за допомогою купців, священнослужителів
православних помісних церков, представників сербських, грецьких та
вірменських громад, котрі проживали в Гетьманщині. За традицією, перейнятою
Гетьманщиною з Речі Посполитої, гетьманська канцелярія видавала офіцеру-
вербувальнику спеціальний документ (універсал), який засвідчував його права і
повноваження проводити набір волонтерів до гетьманського війська 592.
Велика кількість сербських і валаських вояків, котрі невідступно
трималися своїх лідерів, часом викликала в гетьманів небезпідставні побоювання
в їхній контрольованості й лояльності. За різними даними, чисельність відділів,
що перейшли з Правобережної України на Лівобережну, ставши на службу до
гетьмана Брюховецького, сягала 5 000 — 7 000 вояків 593, а кількість нових
прибульців постійно збільшувалася. Одним з найбільших відділів був загін
полковника К.Мигалевського, котрий перейшов на Лівобережжя наприкінці літа
1666 р.594. Відділ був значною військовою силою, зорганізованою на кшталт
виокремленого корпусу595. Мигалевського неодноразово кликав на службу
Дорошенко, але той, очевидно, приваблений щедрою винагородою й обіцянками,
склав присягу царю й залишився під реґіментом лівобережного гетьмана.
592 Акты ЮЗР. — Т.12. — С. 2.
593 Крип’якевич І. Серби в українськім війську 1650-1660 рр. — С. 155-158.
594 Акты ЮЗР. — Т.6. — С. 145-146, 150.
595 Там само. — С. 167-168.
215
Сприятливі умови для вступу на гетьманську службу великих найманських
загонів створювали відкритість економічних і політичних контактів
Гетьманщини з придунайськими державами, а також існування Буго-
Дністровському межиріччі непідпорядкованих жодній владі військових спільнот,
очолюваних лідерами покозаченого населення — С.Височаном, В.Дроздом та
С.Кіяшкою-Манжосом. Їхні ватажки контролювали великі маси «збройного
люду», котрий ходив служити то до Молдавії, то на Запорозьку Січ, то по черзі
до правобережних і лівобережних гетьманів. Політичні симпатії та прихильності
цих лідерів, однак, не були стабільними. В 1665-1666 р. Східне Поділля
перебувало під контролем Дрозда (Дрозденка), котрий самовільно іменувався
брацлавським полковником. У його загонах, за різними оцінками, окрім
покозачених селян, служило від 4 000 до 6 000 валахів та сербів596. Інший ватаг
подільських «охотників» (волонтерів) С.Кіяшко, спільно із відділами Дорошенка,
брав участь у бойових діях на Лівобережній Україні влітку 1668 р., але після
переходу Поділля під владу поляків у 1671 р., як і інші полковники, виявив згоду
служити пропольському гетьману М.Ханенку597. Попри складену присягу й
отриманий грошовий аванс, Кіяшко із завербованими жовнірами, замість
долучитися до коронного війська, вирушив разом із молдавським господарем
Г.Дукою до Волоського князівства598. У 1674—1675 рр. він знов повернувся під
королівську протекцію і продовжив службу в наказного гетьмана Є.Гоголя, під
орудою якого громив турків поблизу Кам’янця-Подільського599. Особливістю
волонтерських збройних формувань на Поділлі та в Придунав’ї був їх
напівосідлий характер, відсутність сімей і земельної власності. Здобуваючи
«козацького хліба», волонтери-найманці з числа валахів, молдаван, поляків,
596 Там само. — С. 26, 40.
597 Акты ЮЗР. — Т.8. — С. 109, 150; Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — Нью-Йорк, 1985. — С. 213.
598 Дорошенко Д. Гетьман Петро Дорошенко. — С. 395.
599 Там само. — С. 546.
216
русинів і вихрещених татар та євреїв легко міняли своїх командирів і місце
служби.
Попри те, що волохи, молдавани та серби складали найбільшу групу
іноземних найманців у Гетьманщині періоду Руїни, але навряд чи були тим
людським ресурсом, на який гетьмани могли б робити головну ставку. Серед
важливих причин причин цього слід вважати статус і модель стосунків їхніх
очільників. Сербські й волоські старшини були типовими військовими
антрепренерами XVII ст., які пропонували свої послуги суверенним чи
напівсуверенним державам, а часом навіть політичним авантюристам. Це
стимулювало козацьких володарів до поступового обмеження й встановлення
контролю над найманською вольницею. Першим кроком був відхід від
утримання на службі великих іноземних контингентів, які дрібнили на окремі
підрозділи, змішуючи з козаками й віддаючи під оруду призначених гетьманом
старшин. Ця практика була широко застосована П.Дорошенком, а згодом і
лівобережними гетьманами. Волохи й мультяни, які 1674 р. входили до складу
залоги його столиці, Чигирина та служили в армії, очевидно належали саме до
такого типу організації та підпорядкування600. Корпус полковника Мигалевського
на службі в Брюховецького, під час його перебування на Лівобережжі, був
доповнений козаками-охотниками, а гетьман призначив до нього полковим
осавулом свою людину, колишнього запорожця О.Лабенка 601.
Оскільки наймані полки належали виключно до гетьманської юрисдикції й
фінансувалися з їхньої скарбниці, гетьмани номінували на уряди найманих
полковників і старшин на власний розсуд, видаючи ліцензії на вербунок,
сплачуючи жалування й винагороди. Таким чином, служба неминуче
передбачала якнайтісніший зв’язок найманих вояків із володарем країни та його
двором, що були гарантами їх привілейованого становища й більш-менш
стабільного існування. Полковники підпорядковувалися лише гетьману,
600 Biblioteka Czartoryskich w Krakowie. — Оdz. Rękopisów. — Rkps.2112. — K.741.
601 Акты ЮЗР. — Т.6. — С. 170.
217
призначалися й звільнялися його наказами, діставали грошове жалування,
земельні маєтності й щедрі подарунки. Командири найманих полків завжди
розглядалися гетьманами, як найближча і найнадійніша опора їхнього правління.
Балканські й придунайські найманці стали доволі ефективним замінником
татарської кінноти, без якої гетьманська армія була позбавлена вести активні
наступальні кампанії наприкінці 50-х рр. XVII ст. Не менш важливим був пошук
оптимальної моделі для організації піхотних полків і артилерії, оскільки
«німецький авторамент» виявився занадто дорогим і нерентабельним. Замість
«німецького» мушкетера чи драгуна ставку було зроблено на найманого козак-
мушкетер, котрий служив би на постійній основі й за гроші, а не зі станового
обов’язку й земельного наділу. Формування таких відділів відоме вже з часів
І.Виговського та Ю.Хмельницького 602. Головним контингентом, який
«затягався» на службу в постійне військо, ставали «охотники»-волонтери та
випищики — козаки, що були виписані з реєстру, але продовжували брати участь
у походах, ідентифікуючи себе з рицарським станом. Із часом комусь із них
щастило знову посісти місце в козацьких списках, однак іншим, особливо тим,
хто не мав землі та постійної осілості, випадав єдиний можливий варіант —
кочове вояцьке життя. Із цього середовища напередодні щорічних кампаній
формувалися так звані «охотні» полки, до яких збиралися добровольці, «охочі»
волонтери. «Охотники» зазвичай утворювали окремі від козацьких тимчасові
полки, що виникали в порубіжних регіонах, швидко зникаючи та відновлюючись
(до таких належать групи Подільських полків — Звягельський, Лисянський,
Могилівський тощо, а також Полісько-Сіверських — Мозирський, Брагинський та
Овруцький).
Свій варіант “охотницьких” формувань до яких залучалися регіональні
спільноти найманців почав у 60-х роках XVII ст. формуватися на Лівобережжі.
Спочатку головним джерелом припливу цих волонтерів була Запорозька Січ.
Запорожці, котрим за каденції Брюховецького було дозволено вільно виходити
602 Акты ЮЗР. — Т.15. — С. 416; Мицик Ю. Чигирин — гетьманська столиця. — К., 2007. — С. 134.
218
«на волость» для квартирування та збирання стації, стали своєрідною
альтернативою реєстровим полкам, серед яких не всі послідовно підтримували
нового гетьмана. Імовірно, що ближній збройний почет Брюховецького
формувався саме із запорожців. Частина запорозьких відділів цілком перейшла
на гетьманську службу, одержуючи жалування зі скарбниці та «хліб» від
лівобережних полків.
Одним із найбільш боєздатних найманих формувань, сформованим зі
строкатої охотницької маси стали сердюцькі полки гетьмана П.Дорошенка.
Перші згадки про сердюків відносяться до середини 60-х рр. XVII ст. Зокрема в
листі П.Тетері до великого коронного канцлера М. Пражмовського від 24 червня
1665 р. повідомляється про відбиття “серденятами” й польською залогою Білої
Церкви нападів військ Брюховецького.603 Сердюцькі полки постійно фігурують у
військах Петра Дорошенка. Уже на початку його гетьманування, на раді під
Лисянкою в лютому 1666 р., ми бачимо трьох сердюцьких полковників —
Ф.Михайленка, М.Канівця та В.Волошина, а також трьох запорозьких
