Роль Якуба-аги в отому всьому не до кінця зрозуміла. Проте з’ясовано, що він шпигував і на користь росіян, і на користь ворожих їм польських конфедератів, а це не могло не призвести до дуже заплутаної інтриги, наслідком якої стала війна 1768— 1774 років, що докорінно змінила ввесь політичний порядок в Східній Європі та майже не лишила сліду від Ханської України. Крим Герей, вдруге зведений на ханський престол 1768 року, мав певні резони в тому, що наказав ув’язнити Якуба-агу та розграбувати його майно. Ханським слободам дуже дісталося під час походу цього хана на Нову Сербію в січні 1769 року, їх руйнування довершили російські війська під час подальших воєнних дій. Що ж до подальшої долі населення Ханської України, прикметним є випадок 1770 року, коли запорожці під Очаковом відбили в кримців «волоський ясир». Якщо взяти до уваги те, що турецька адміністрація пильнувала, щоби кримці не брали полонених в Молдові, то отим «волоським ясирем» могли бути лише мешканці Ханської України, погромленої Крим Гіреєм. Себто — переважно українці, яких лиха доля змусила ховатися за найменням волохів. Тими «волохами» запорожці заселили цілу слободу біля Сурського та Лоханського дніпрових порогів; тепер це село Волоське Дніпропетровського району Дніпропетровської області.
Доля Якуба-аги склалися більш щасливо, ніж у більшості мешканців створених ним слобід. Османський уряд згодом звільнив його з ув’язнення, призначив «начальником турків і татар, що мешкають поблизу селища Балта», доручив йому командувати тисячним турецьким загоном, поновив за ним володіння слободою Криве Озеро. Однак він 1770 року перейшов на бік Російської імперії, вислужив у неї чини та дворянство, і вже під новим найменням — Якова Рудзевича — цей колишній ханський драгоман уславив себе причетністю до ліквідації Кримського ханства 1783 року.
Нова Січ і початок землеробської колонізації Південної України
1734 року запорожці повернулися з кримського до російського підданства і заснували Січ на річці Підпільній. Щодо неї в історичній літературі усталилася назва Нової Січі як протиставлення Старій, або Чортомлицькій, Січі[7]. За надто суворим вироком Михайла Грушевського, вона «була вже тільки слабкою тінню старої Січі». Звісно, існування Нової Січі не було наповнене такими яскравими подіями, на які була багата історія Січі на Чортомлику. Січ на Підпільній від самого початку потрапила під контроль російського уряду і була уведена до системи охорони кордонів імперії Романових. Але під «кригою» відносного політичного спокою струменіли два протилежні потоки — рух української людності до простору, вільного від феодальної регламентації, та експансія російського соціально-політичних порядків — джерела тієї регламентації. Обидва вони прямували до чорноморсько-азовського узбережжя і, торкнувшись одне одного, збурювали стрімкі завихрення, що проривалися на поверхню у вигляді численних загострень поземельної боротьби між українським козацтвом і російським офіцерсько-поміщицьким людом.
Не все тут було однозначним (адже потоки не бувають чистими): козацька старшина, воліючи мати поміщицькі володіння, теж добувала їх через російські офіцерські чини, а потрапляння до запорозької вольниці вихідців із центральних губерній імперії, як і її збіглих солдатів, теж не становило рідкість. Тобто сам по собі процес взаємодії цих двох потоків не був винятково етнічним, однак його результат, явлений в середині XIX століття, мав уповні етнічний сенс.
Одразу після повернення запорожці мусили доводити свою лояльність монархії Романових дієвою участю в османо-російській війні 1735—1739 років. Тоді січові козаки вперше потрапили під пряме управління царського генералітету. Хоча при тому вони вели і власну війну, вибиваючи кочовиків-ногайців із Запорозьких Вольностей, де їх розселили кримські урядовці за десять літ перед тим.
У самій Січі 1735 року з’явився Новосіченський ретраншемент з російською залогою, яка постійно стежила за діями запорожців і сповіщала про них імперський уряд. Російські фортифікації з гарнізонними службами тоді з’явились у стратегічно важливих пунктах Запорожжя: Старому Кодаку, Лоцманській Кам’янці, Усть-Самарі, Старій Самарі, Микитиному, на острові Хортиця та інших місцях. Відповідно до вимог Білградського миру 1739 року російський уряд мусив їх ліквідувати і відвести гарнізонні команди подалі від лінії кордону. Але він пішов на хитрість, залишивши своїх солдат у різноманітних карантинах і заставах — мовляв, для запобігання епідеміям та здобичництву. Новосіченський ретраншемент теж зостався при Січі. На протести турецького уряду з цього приводу російська адміністрація відповіла, що це зроблено з метою контролю кордону і захисту османських підданців від грабунків запорожців. Запорожцям же це пояснили як захист їх від агресії південних сусідів.
Встановлювалося й підпорядкування Січі центральним органам Російської імперії. 1742 року Військо Запорозьке перевели з відання Військової колегії до Колегії іноземних справ, яка здійснювала розпорядчі функції щодо Січі через київського генерал-губернатора. З відновленням гетьманства 1750 року Запорожжя отримало ще один контрольний орган в особі гетьмана Кирила Розумовського. З огляду на те, що Запорозькі Вольності все ще лишалися свого роду «закордонною територією» у складі імперської Росії, а запорожці, оскаржуючи дії царських чиновників, майже щорічно відряджали депутації до Санкт-Петербурга, Січ 1756 року передали до відання Сенату — найвищої управлінської ланки імперії. Однак це потрійне підпорядкування спричиняло неузгодження урядових дій, чим запорожці й користувалися для підтримання своєї фактичної автономії. Та попри те, Запорожжя поступово покривалися російською адміністративною мережею під приводом нагляду за його кордонами — як з Гетьманщиною, Слобожанщиною, Військом Донським, так і Річчю Посполитою та Османською імперією. Причому це робили без урахування реальних меж розселення запорожців та їхніх сезонних промислів, що не могло не спричинити численні конфлікти. Ламаючи складний комплекс взаємин і відшліфовані століттями способи взаємодії українського козацтва з тюркомовними сусідами, російська прикордонна адміністрація систематично втручалася у повсякденне життя запорожців.
Сполучення між Військом Запорозьким та Гетьманщиною було заблоковане ще в 1731—1732 роках будівництвом Української укріпленої лінії. Вона тягнулася від гирла Орелі до Сіверського Дінця вздовж османо-російського кордону, прокладеного 1714 року. Її центром була Ландміліцька канцелярія в Більовській фортеці (сучасне місто Красноград Харківської області), а сама ж лінія була у складі Бєлгородської губернії. Уздовж 18 фортець цієї лінії розмістили полки ландміліції («поселене військо»), сформовані з однодворців та дітей боярських — представників російського військово-службового стану, які мали право володіти помістями та кріпаками, хоча й обмежувалися в деяких привілеях, чинних для дворянства. Офіцери ландміліції хвацько облаштовували власні помістя. Зазвичай це чинили в такий спосіб: розголошували про заснування слободи, до якої зазивали всіх охочих селитися, називаючи певну кількість пільгових років. Після їх закінчення поселяни ставали зобов’язаними сплачувати засновникові грошові чи натуральні податки та відробляти панщину. Так слобода перетворювалася на поміщицьке село, а її засновник — на поміщика, з часом набуваючи власницьких прав і щодо селянина (у давньому московському праві: «крестьянская крепость»). Покріпачення пришвидшувалося в разі, коли поселянин брав у поміщика позику для облаштування свого господарства або користувався його реманентом. Але російські офіцери, зловживаючи службовим становищем, часто вдавалися до примусового покріпачення, порушуючи навіть закони імперії. Причому ті слободи засновували не так в межах Гетьманщини, чому протидіяли козацькі полково-сотенні уряди та суди, як на малозалюдненому запорозькому степу. Вдалий напад кримців на Присамар’я у вересні 1769 року виявив, наскільки в тій гонитві за помістями тамтешня ландміліція занедбала військову службу.
Так між Гетьманщиною та Запорожжям вклинився чужий обом цим українським козацьким спільнотам соціальний порядок. Той клин став значно ширшим після 1751 року, коли імперський уряд віддав під оселення балканських вихідців так звані «Задніпровські місця». Так тоді називали територію в межиріччі Південного Бугу та Дніпра, що охоплював побережжя річок Тясмин та Синюха (сучасна Кіровоградська область). За умовами «вічного миру» Речі Посполитої з Московією 1686 року, вона мала лишатися незаселеною, а її межа із Запорожжям пролягала по Тясмину. В останній третині XVII століття населення Правобережної України за наказом російського уряду кілька разів насильно переганяли на лівий берег Дніпра, до Гетьманщини. Масові виселення відбулися в 1711—1712 роках і почасти тривали в 1720-ті роки. Однак на початку 30-х років XVIII століття ці землі наново заселяли козаки й посполиті Миргородського та Полтавського полків Гетьманщини. У середині того століття тут уже існувала густа мережа поселень. Запорозький Кіш та миргородський полковник Василь Капніст жваво сперечалися за володіння тими землями. У ту суперечку втрутився російський уряд і відрядив для будівництва своїх фортець інженера Даніїла де Боскета. Результатом його співпраці з Капністом стало спорудження укріплень у Новоархангельску, Крилові, Орлові та інших містечках і слободах. 1745 року де Боскет розмежував Запорожжя і Задніпров’я та поклав визначену межу на карту. Утім, і вона незабаром посунулася на південь. Таким чином запорожці втратили більше 40 000 км2.
Отже, 1751 року Сенат відвів Задніпров’я для Нової Сербії, куди й закликав селитися сербських граничарів — військових поселенців, що охороняли кордон Австрійської імперії по Дунаю (на той час австрійський уряд частково розпустив граничарські підрозділи, тому багато їх лишилося без діла і відгукнулося на цей заклик). Протести гетьмана Розумовського не перешкодили ухваленню сенатського рішення про виселення звідти українців, знову ж-таки, на Лівобережжя. Їм дали півроку для продажу свого нерухомого майна балканським переселенцям. Останні ж, отримавши від уряду щедру грошову допомогу, займали створені та обжиті українцями села та містечка. Відтепер вони, посилені земляними укріпленнями, звалися шанцями з балканськими найменнями. Згідно з планом, у кожному шанці мали оселити по одній сербській роті чисельністю 200 осіб; роти становили гусарський (кінний) та пандурський (стрілецький піхотний) полки; адміністративним центром Нової Сербії став Новомиргородський шанець.
Український люд Задніпров’я не хотів повертатися до Гетьманщини, де вже давалося взнаки аграрне перенаселення, і поволі розходився по закордонню — Польській Україні (тодішня назва володінь Речі Посполитої на Правобережжі) та ханських слободах на березі Кодими. Аби запобігти відтоку українських підданців за кордон, Сенат 1753 року вилучив з володінь Війська Запорозького 20-верстну зону, суміжну з Новою Сербією, та відвів її для оселення задніпрянців. За зразком козацьких полків Слобожанщини з них сформували Новослобідський козацький полк. На виділеній йому землі після 1755 року стали селити російських старообрядціву які виходили з Речі Посполитої та Османської імперії (туди вони потрапили через репресій царя Петра І). Загальним центром цих привласнених українських територій стала фортеця св. Єлизавети. Її почали споруджувати 1754 року на місці колишніх запорозьких зимівників на березі Інгулу, що на той час вже перетворилися на велелюдні слободи: Кущівка, Завадівка, Інгульська слобода, Лелеківка та ін. Тож, власне, їх і слід вважати за точку відліку історії сучасного міста Кіровоград.
