Тим часом воєвода руський Стефан Чарнецький розпочав широкомасштабну пацифікаційну кампанію на півночі Лівобережжя. За його наказом війська вдалися до штурмування й облог Монастириська, Ольшанки, Ніжина, Носівки, Бобровиці. Здобуття міст супроводжувалось безкарними грабунками жовнірами їхніх мешканців. По мірі розгортання каральних акцій коронного війська посилювався й опір місцевих гарнізонів і жителів міст. Так, на оволодіння Салтикової Дівиці — «великого й людного міста», яке обороняла козацька залога під командою сотника Трикача, — пішло п'ять днів. Вельми значними були й людські втрати королівського війська — при штурмах загинуло два полковники, чотири підполковники, один майор, чимало капітанів і понад 300 жовнірів. Як з трагічним сарказмом зауважував один з учасників тих штурмів шляхтич Ян Дробиш Тушинський, не один жовнір «попрощався з цим світом, така вже то була Дівиця неприступною». Після того як місто вдалося здобути, розлючене жовнірство його зрівняло з землею. Згідно з інформацією, розміщеною на початку наступного року в паризькій «Gazette de France», гетьмани Потоцький і Чарнецький начебто й намагалися зупинити цей акт вандалізму своїх підлеглих, але не зуміли опанувати фурій, що накрили в цей час коронних жовнірів.
По декілька днів довелось витратити, аби здобути Сосницю, Нові Млини, Кролевець. Четвертого січня Чарнецький з'явився в околицях Батурина. Але здобути місто не вдалося, і коронний регіментар відійшов до Обмачева. Уже наступного дня під Батурином з'явились війська на чолі з самим Яном II Казимиром. Утім і ця спроба оволодіти містом завершилась провально. Розгніване командування коронних військ з-під Батурина кинулось під Короп, захисники якого стримували натиск сил ворога, які переважали, упродовж трьох днів. Але найбільше проблем виникло зі здобуттям Глухова. Під стінами Глухова воєвода руський залишив армію майже на три тижні, спричинивши великі втрати в живій силі та ще більшою мірою завдавши непоправної шкоди моральному духу жовнірства, а за великим рахунком і загубивши всю справу.
Чим далі тривала облога Глухова, тим очевиднішою ставала перспектива провалу плану здобуття Москви. Тим паче що мова йшла не лише про неспроможність коронного війська здобути Глухівську фортецю. Дивну пасивність демонстрували і правобережні козаки під орудою наказного гетьмана Івана Богуна. Перед тим правобережцям вдалося здобути ряд лівобережних міст і містечок, але по мірі того, як дії коронних військ набували все більш чіткого забарвлення каральної акції, на що на початку кампанії не було й натяку, войовничий запал правобережних козаків згасав на очах. Під час спроб оволодіти Глуховом, як зауважував сучасник подій Веспасіан Коховський, «козаки ледаче атакували водяну браму, лише кричали і в повітря стріляли». Один з учасників королівської виправи на Лівобережжя — український шляхтич А. Незабитовський — з жалем відзначав, що «після невдалого штурму Глухова почало розходитися зло» лівобережними теренами, маючи на увазі перехід на бік гетьмана Брюховецького цілого ряду міст і містечок, що перед або добровільно здалися на милість королю, або визнали його зверхність над собою за результатами застосування сили. Вельми влучно й метафорично висловився про ту дивну ситуацію сучасник Веспасіян Коховський, котрий зауважив, що ціла низка лівобережних міст тоді «через одні ворота впускали поляків, а через інші — московітів; поляків, котрі безтурботно розташовувались у них, зрадливо з московітами били — що аж жодного містечка не було взятого чи ні, щоб воно не було полите польською кров'ю і щоб шкоди якоїсь військо в нього не зазнало...».
Сімнадцятого лютого 1664 р. Ян II Казимир скликав вище командування коронних військ і вищу правобережну козацьку старшину на воєнну раду, на якій було за звинуваченням у зраді чи то заарештовано, а по тому розстріляно, чи то відразу вбито під час арешту наказного правобережного гетьмана Івана Богуна. Останньому поляки закидали таємні контакти з лівобережними козаками, саботаж при облозі Глухова та навіть передачу його захисникам важливої інформації й боєприпасів. Насильницька смерть прославленого козацького ватажка започаткувала собою цілий ряд трагічних випадків, що в близькому майбутньому матимуть місце вже на теренах Правобережжя, виступаючи таким собі траурним акордом воєнної кампанії кінця 1663 — початку 1664 рр.
За кілька днів по тому було знову скликано раду, на якій ухвалили, що король відбуває до Могильова, Чарнецький з коронними військами стає «на лежі» вздовж Десни, поміж Сосницею та Остром, а литовські війська розквартировуються в районі Стародуба та Трубецька. На раді мова йшла про відновлення походу з початком весни. Але говорилось це радше для декларацій, насправді ж всі добре розуміли, що «дивна війна» завершується ганебним відступом...
«Ніколи ще Україна не палала таким страшним бунтом, як тепер».
Содом і Гоморра на Правобережжі початку 1660-х
У часи глухівської облоги стала очевидною нескореність коронній владі Правобережжя, де з новою силою розгорався рух опору. Полковник королівських військ Себастьян Маховський, залишений тут королем із завданням утримувати край у покорі, писав із Городища, що вся Україна «повстала отут в тилу короля. Козаки, що були там, два полки, пішли на той бік Дніпра, після чого всі, що там жили, приєдналися до Брюховецького і Ромодановського». Під враженням новин з правого берега Дніпра король вирядив на підсилення Маховського гетьмана Тетерю «з великою частиною своїх людей» та полк піхоти під командою генерал-майора Врангеля.
Вишукуючи призвідців антиурядових виступів, Маховський і Тетеря вдаються до жорстких каральних дій. Найперше під варту було взято та заслано до Варшави духовних лідерів повсталих — митрополита Київського Йосипа Нелюбовича-Тукальського та архімандрита Гедеона (колишнього гетьмана Юрія Хмельницького). Наступною жертвою стає ще один колишній гетьман, а нині київський воєвода й сенатор Речі Посполитої Іван Виговський. Проте ані арешти духовних лідерів, ані страта колишнього гетьмана не зупинили розгортання антиурядового повстання. У найближчі дні та тижні полум'я визвольної боротьби огорнуло Мліїв, Городище, Кам'янку, Смілу, Жаботин та інші міста і містечка Правобережжя. Якоюсь мірою розвитку виступу сприяв і прихід на Брацлавщину запорозьких козаків під орудою Івана Сірка. Але переважно все ж ішлось про стихійні виступи доведених до відчаю війною та воєнними поборами, а також спробами реставрації дореволюційних порядків правобережних козаків, міщан і селян.
Тим часом 23 березня до мешканців Правобережжя з універсалом звернувся Іван Брюховецький. У ньому лівобережний гетьман сповіщав про поразку королівської армії на Лівобережжі та закликав правобережців до об'єднання. Зокрема, регіментар пафосно заявляв, що король польський, «з'єднавшись з бусурманськими силами, так і не довів своєю хитрістю народ російський до занепаду; чого він прагнув. Але злякавшись могутніх військ його царської пресвітлої величності, які з нами разом, з вірним його царської пресвітлої величності Військом Запорозьким, за віру християнську, і за церкви божі, і за весь народ православний, озброївшись проти короля, йдуть прямо на нього, з великим соромом і від усіх навколишніх монархів доганою з України вийшов». Аби ще більше посилити емоційний вплив на своїх адресатів на правому березі Дніпра, Брюховецький переповідав «певні чутки» з приводу того, що під час форсування королівськими силами Дніпра і Десни «переправи на багатьох місцях у гроби перетворилися, так само і шляхи різні лядським трупом покрилися і кров'ю їх ворожою политі були».
Поки гетьман Брюховецький готувався до переправи на правий берег Дніпра, Чарнецький наприкінці березня 1664 р. прибув до Білої Церкви. Звідси воєвода руський, залишивши на допомогу Маховському і Тетері кільканадцять хоругв, сам почав енергійно викорінювати «сваволю» повсталого люду та приводити його до послушенства королю. Тим часом запорозькі козаки під проводом Івана Сірка виступили в напрямку столиці правобережного Гетьманату — Чигирина. На початку квітня неподалік Крилова загони Сірка об'єдналися з царськими ратниками під командою воєводи Григорія Косагова і запорожцями, що прибули із Запорожжя на чолі з наказним кошовим Сацьком Турівцем. Аби не випробовувати долю, правобережний гетьман Павло Тетеря разом з полковником коронних військ Себастьяном Маховським поспіхом припинили облогу Вільховця та поспішили на захист Чигирина. Слідом за ними до гетьманської резиденції потягнувся з військами і Стефан Чарнецький. Спочатку воєвода руський скерував війська до Корсуня, який йому вдалося опанувати без бою, а вже по тому рушив на об'єднання з Тетерею і Маховським. На початку квітня неподалік Чигирина, у Бужині, Чарнецькому вдалося взяти в облогу Івана Сірка.
У середині квітня Брюховецький на чолі 7—8 тисяч лівобережних козаків і майже п'яти з половиною тисяч ратників воєвод Петра Скуратова і Василя Кикіна форсує Дніпро та втручається в ту запеклу війну «всіх проти всіх». В авангард Брюховецьким було відправлено лубенського полковника Григорія Гамалію, який уже вкотре за останній час зайняв Черкаси. Самовидець стверджував, що посланий гетьманом з-під Сокирної до Черкас «Гамалієнко, полковник лубенський, з войском, увійшовши до міста, його зрабовал и спалив», а мешканці інших правобережних міст, у тому числі й Чигирина, «узявши пострах, присилали (посланців. — Авт.), здаючися гетману Бруховецкому».
Проте не всі на Правобережжі радо переходили на бік лівобережного гетьмана. Літописець Самовидець, розповідаючи ж про невдачу Брюховецького під Чигирином, зауважував, що були міста, мешканці яких відразу ж здавались йому без спротиву, навіть закликали його війська до себе, але були й такі, «которіе дали знати до Чернецького. Где Чернецькій прислал килка корогвей жолніров у Чигирин, с котрими чигиринци противко гетмана Бруховецкого мужнє стали и килка недель боронилися, любо немало приступов било, также и гранатами докучали».
Правобережний гетьман Тетеря в листі до коронного канцлера Миколая Пражмовського так з жахом описував той стан, який огорнув Правобережжя на початку літа 1664 р.: «Ніколи ще Україна не палала таким страшним бунтом, як тепер; роздмуханий з усіх боків, він запалав над моєю головою. І Запорожжя, і задніпровська вольниця, і Сірко, і силами, й серцями з'єднавшись в околиці з Брюховецькиму підняли війну проти його величності... на загибель вітчизни. До такої міри вони заразили міста прагненням свавілля, що привести до тями їх можна, хіба що доклавши величезних зусиль...»
Поволі втрачали керованість правобережні козацькі полки, товариство яких все більше демонструвало солідарність з антиурядовими виступами «ребелії». Ще більше падав бойових дух і в самому коронному війську. Належна платня жовнірам вчасно не поступала, коронні командири за першої-ліпшої нагоди прагнули покинути терени палаючого вогнем Правобережжя. Немало клопотів мав гетьман Чарнецький і з татарами. Аби втримати своїх союзників в Україні, коронне командування віддавало на пограбування їм цілі містечка, як, наприклад, це сталося з бунтівним Стебловом. Але татарським мурзам цього здавалось замало, і Чарнецькому доводилось їх задобрювати й додатковими щедрими грошовими подарунками.
Гетьман, воєвода, сенатор і «промотор всіх нинішніх бунтів в Україні».
