У січні 1920 р. ВУУС, на яку вагомий вплив мали боротьбисти, «саморозпустилася». Одночасно з цим було обрано «організаційний Комітет Всеукраїнської спілки робітників освіти й соціалістичної культури» (Орком ВСРОСК, або просто Орком. — Авт.). Боротьбисти сподівалися саме контрольований ними Орком зробити центром нового, «заснованого на класовій підвалині об'єднання» вчителів. Його планувалося будувати з урахуванням прагнень хоча б частини вчительства, і, відповідно, це мало б нагадувати професійну спілку. З урахуванням того, що очолював Наркомат освіти саме боротьбист Григорій Гринько, який проводив лінію на масовізацію, а отже, й українізацію освіти, можна сказати, що певним чином цей намір було реалізовано. Цьому не завадила й та обставина, що самі боротьбисти незабаром зникли як явище — у березні 1920 р. вони «влилися» до КП(б)У, адже Гринько залишився наркомом освіти. Завдяки цьому нова спілка вчителів значною мірою мала проукраїнський характер.
Створення нової спілки відбувалося шляхом «згори». 27 лютого 1920 р. була опублікована Тимчасова інструкція Наркомату освіти УСРР «Про практичну роботу з освіти», яка прямо вказувала на потребу взяти професійні спілки вчителів під пильний контроль з метою перетворення вчительства на прихильників радянської влади. У цьому документі нарком освіти закликав до розколу наявний учительських організацій: «Сколихніть і спонукайте до діяльності академічне та вчительське середовище. Розколюйте всі наявні вчительські організації і з дійсно революційних елементів створюйте єдиний Всеукраїнський союз працівників освіти і соціалістичної культури, здатний здійснювати нашу радянську політику. Від чужого нам вчительства скоріше позбавляйте школу, для чого влаштовуйте перевибори вчителів не лише на папері, але й насправді».
Як визнав 1924 р. тодішній керівник спілки робітників світи України М. Долинко, «народилася вона в стінах наросвіти, де тоді сконцентрувалася комуністична і краща частина безпартійних вчителів». По суті це був державний, а не громадсько-професійний орган. Ця спілка перший час не мала широкої популярності серед учителів. Приміром, 1920 р. із 7000 учителів, що на території Одеської губернії раніше входили до складу «Всеукраїнської учительської спілки», до прокомуністичної організації увійшло лише 1 200 осіб. Однак було б перебільшенням стверджувати, що влада вже 1920 р. взяла нову вчительську спілку під цілковитий контроль. Про опанування вчительства загалом і говорити не доводиться.
Попри ліквідацію ВУУС, яка зовні все-таки нагадувала реорганізацію, 1920 р. у стосунках із саморганізованими українцями влада частіше застосовувала пряник, ніж батіг. Підставою для цього був величезний вплив низової української інтелігенції на суспільство. Акцент на репресивних заходах в умовах війни з петлюрівсько-польськими військами міг збурити українське суспільство і призвести до нової поразки більшовиків. У написаному на початку червня 1920 р. листі тодішнього головного кремлівського куратора України Й. Сталіна до Троцького від 11 червня 1920 зазначалося: «Прихильники Петлюри: сільські вчителі, фельдшери, агрономи, кооператори, які є організаційними центрами середнього та крупного селянства проти революції та „кацапів“. Апарати Петлюри: незліченна кількість кооперативів та відділів „Просвіти“, що є справжніми державними установами, з діловодством винятково українською мовою, з фінансами, що ніким не контролюються, з чудово працюючими підприємствами. „Просвіта“ постачає населення петлюрівськими ідеями, кооперативи продуктами, причому частина прибутку кооперативів безсумнівно йде в казну Петлюри, агенти якого чудово переховуються в цих „легальних“ установах. У порівнянні з цими суто державними організаціями наші ради слабкі до неподобства».
Навіть згадані у зверненні «Просвіти», громадські культурно-освітні установи, які значно поширилися на українських теренах колишньої Російської імперії після повалення самодержавств, 1920 р. не були заборонені. Керуючись правилом: не можеш побороти — спробуй очолити, більшовики спробували зсередини захопити «Просвіту». Цього року на терені УСРР діяв 1541 осередок «Просвіти», причому більшість із них була на державному утриманні.
У липні 1920 р. було вироблено зразковий статут «Просвіти», який визначив, здавалося б, прокомуністичний характер її діяльності. Оголошувалося, що заможне селянство, поміщики й фабриканти не мають права брати участь у роботі «Просвіти». По суті йшлося про завдання перетворити осередки «Просвіти» на ідеологізовані заклади, знаряддя комуністичного виховання та «підвищення класової самосвідомості трудящого населення». У циркулярі від 23 липня 1920 р. окремим пунктом відзначалося: «Ті „Просвіти“, котрі уперто стоятимуть на шляху контрреволюції й бойового націоналізму, не піддаючись впливу відділів народної освіти, треба поступово, але рішуче ліквідувати». Але взяти під цілковитий контроль держави «Просвіту» не вдалося. А після взяття навесні 1921 р. курсу на зміну національно-культурної політики влада стала на шлях цілковитої ліквідації осередків «Просвіт» у радянській Україні.
Спроба відмовитися від курсу на сприяння розвитку української мови та культури сталася після впровадження непу та укладення у березні 1921 р. миру з Польщею, «українська» складова війни з якою (УНР Петлюри була союзником Польщі) відігравала вагому роль у мовній політиці більшовицької влади в Україні 1920 р. Чимало представників компартійно-радянської номенклатури вирішили, що грати в лояльність чи повагу до української мови та культури вже немає потреби, тобто від зробленої наприкінці 1919 р. поступки (визнання української мови) слід відмовитися. Мовляв, селяни і так отримали послаблення, а УНР Петлюри вже жодної небезпеки не несе. Те роздратування українізацією школи та поширенням української мови у видавничій справі, яке раніше приховувалося, тепер уже не стримувалося.
Знакове «з'ясування стосунків» відбулося на Першій Всеукраїнській партійній нараді, що відбулася 2—4 травня 1921 р. Участь у ній взяло 106 осіб, з них 39 з вирішальним голосом і 67 із дорадчим. У промовах декого з учасників при обговоренні національного питання йшлося про «націоналістичні тенденції» і під цим розумілися саме дії, спрямовані на впровадження української мови в сфері освіти та видавничої справи. Нервова атмосфера не сприяла виробленню зваженої резолюції. Тому, за пропозицією Д. Мануільського, було ухвалено рішення «про неухильне впровадження в життя резолюції пленуму ЦК РКП(б) від грудня 1919 р.». У кінцевій резолюції наради було передруковано частину затвердженої VIII конференцією РКП(б) у грудні 1919 р. постанови і підкреслено в ній ту частину, де говорилося про прагнення «перетворити українську мову в знаряддя комуністичної освіти трудових мас». Окремо пояснювалося, чому не можна використовувати жорсткішу риторику: «Ця резолюція, що лишається в силі й донині, не скасована ні одним з'їздом, ні партійною нарадою, не потребує ніяких коментарів, і повинна впроваджуватись партією з усією рішучістю в життя». Яскравим показником реальних настроїв більшості учасників конференції стала заувага в тексті резолюції про одночасну боротьбу з «проявами великоруського русотяпства і українського шовінізму». Таким чином, саме не скасоване партійне рішення стало тим бар'єром, який не зважилися переступити більшовицькі функціонери в Україні.
Логічним наслідком такої атмосфери на нараді стали подані Григорієм Гриньком та Антоном Приходьком заяви про відставку зі своїх посад. Обидва діячі — колишні боротьбисти, перший із яких на той час очолював Наркомат освіти, а другий був одним із заступників наркома освіти й очолював Всеукраїнське видавництво (Всевидав). Політбюро ЦК КП(б)У 10 травня 1921 р. ці заяви відхилило. Але з огляду на те, що керований Г. Гриньком Наркомат освіти не міг суворо дотримуватися директив з узяття під політичний контроль учительства (це б неминуче спричинило скорочення кількості вчителів, що в свою чергу зупинило б курс на масовізацію освіти), поняття «українізація» в уявленнях переважної більшості компартійно-радянської номенклатури набувало антикомуністичного та антирадянського змісту. І, на відміну від 1920 р., тепер про це Гриньку постійно нагадували.
Реальне ставлення більшовицької номенклатури до таких діячів, як і загалом до питання про національно-культурний розвиток українців, відбито в датованому листопадом 1921 р. доносі члена колегії Всевидава Мойсея Равича до політбюро ЦК КП(б)У У ньому він зазначав, що Приходько більше відданий «українському націоналізму, аніж комунізму», а «Всевидав став центром тяжіння для всіх різновидів і течій української інтелігенції. Потрібно розрядити атмосферу, наскрізь просякнуту українським націоналістичним духом, що є ворожий комунізму». Цей «націоналістичний дух» полягав насамперед у вживанні української мови в поточній роботі та повсякденному спілкуванні. Подібні твердження протягом 1921—1922 рр. були поширеним явищем і стосовно очолюваного Г. Гриньком Наркомату освіти загалом.
Після бурхливого з'ясування стосунків у січні 1922 р. Г. Гринько знову подав у відставку. Своє рішення він обґрунтував так: «Вся постановка питання на цьому засіданні, особливо формула т. Раковського, який вимагав корінної зміни політики від українізації до радянізації, продиктована глибоким нерозумінням процесу культурного будівництва на Україні за останні два роки». Гринька й цього разу залишили на посаді, а питання національної політики було розглянуто на лютневому 1922 р. пленумі ЦК КП(б)У Хоча остаточного рішення ухвалено не було і в проміжному варіанті про потребу відмови від «українізації» не згадувалося, на практиці цькування «українізаторства» посилилося.
Проблема знову активізувалася наприкінці літа 1922 р. А вже 20 вересня Гринька, з огляду на недостатнє виконання партійних директив, було звільнено з посади й надано «місячну відпустку для виконання наукових робіт». Другий секретар ЦК КП(б)У Д. Лебедь у жовтні 1922 р. так схарактеризував ситуацію: «Т. Гринько постанови ЦК у частині радянізації шкіл і політосвіти, якщо не можна сказати, що саботував, то виходило так, що не виконував».
Таким чином, напередодні жовтневого (1922 р.) пленуму ЦК КП(б)У термін «українізація» в уявленнях компартійної номенклатури ставав синонімом понять як «петлюризація», «націоналізм». Загальну позицію ЦК КП(б)У в той час влучно описав заступник голови РНК УСРР М. Фрунзе: «По суті здебільшого він (ЦК КП(б)У. — Авт.) не погоджувався з цим (з грудневими 1919 р. директивами ЦК РКП(б) з національно-культурного питання в Україні. — Авт.) і мовчки розраховував, що врешті-решт обставини зміняться і розмови про українську культуру відійдуть убік». Тиск на здійснювану Г. Гриньком політику масовізації школи, який супроводжувався пошуками українських націоналістів серед учителів, поряд із голодом 1922 р. призвів до істотного скорочення кількості вчительства. Так, за даними довідника 1925 р., на початок 1921/1922 навчального року в Україні було близько 85 тис. учителів, а на початок 1923/1924 менш ніж 48 тис., тобто близько 57 % від того, що було 1921 р. Такий вектор розвитку аж ніяк не узгоджувався із модернізаційними планами більшовиків, тому незабаром вони були змушені перемінити своє ставлення до українізації.
