Комітет Керстена, створений 1953 року для вивчення обставин анексії прибалтійських республік і методів утвердження радянської влади у Східній Європі, опитав майже триста свідків, переважно біженців з країн східного блоку і національних республік СРСР. Це був апогей післявоєнної червоної істерії у США — перемога комуністів у Китаї, Корейська війна плюс запальна риторика Джозефа Маккарті. Ті дні давно минули, але Керстен однаково вважав, що Радянський Союз — головна загроза Сполученим Штатам. Томас Дод був його політичним однодумцем і важливим союзником. 1947-го Дод відмовився від нагороди польського комуністичного уряду за діяльність у Нюрнберзі[299].
Чарльз Керстен був не просто ветераном, а й основоположником американського антикомунізму. Вісконсінські виборці вперше обрали його у Конгрес 1947-го, того самого року Джозефа Маккарті обрали від цього штату в Сенат, а президент Трумен попросив у Конгресу фінансування на боротьбу з комунізмом у Греції і Туреччині. Народилася доктрина Трумена, і почалася війна з комунізмом по всьому світові. Вашингтонська каденція сорокап’ятирічного Керстена закінчилася в Комітеті з питань освіти і праці. Саме там він зустрівся з двома молодими конгресменами — тридцятичотирирічним Річардом Ніксоном від Каліфорнії і тридцятирічним Джоном Кеннеді від Массачусетса.
Керстен і Кеннеді були ревними католиками і легко знайшли спільну мову на ґрунті антикомунізму. Вони разом з’їздили в Мілуокі розслідувати проникнення комуністів у тамтешні профспілки. Відвідали засідання у справі страйку 1941 року на оборонному заводі компанії «Еліс Челмерс», інспірованому, як вважали конгресмени, з Москви, коли Сталін і Гітлер ще були союзниками. Молодий Кеннеді здобув першу перемогу на фронті боротьби з комунізмом — одного з комуністів-організаторів страйку засудили[300].
1948 року Керстена призначили головою підкомітету Конгресу з розслідування проникнення комуністів в американські профспілки. Кеннеді був одним з членів цього підкомітету. Того самого року Ніксон почав діяльність як член Комітету з розслідування антиамериканської діяльності. Керстен відіграв помітну роль у злеті Ніксона. «Від нього я довідався більшість того, що знаю про комунізм», — згадував Ніксон свою першу зустріч з Керстеном. Керстен познайомив Ніксона зі своїми радниками з комуністичної тематики — католицькими священиками монсиньйором Фултоном Шіном і Джоном Кроніном. Ніксон з Керстеном раз по раз їздили у Балтімор на зустрічі з отцем Кроніном, який, з благословення Едгара Гувера, дав їм доступ до справ на людей, запідозрених у комуністичній діяльності. Серед головних підозрюваних був Елджер Гіс, улюбленець американської ліберальної еліти, уособлення епохи Франкліна Рузвельта, східнобережного елітаризму й інтелектуалізму, якому заздрили провінційні юристи типу Керстена й Ніксона.
Саме Керстен порадив нерішучому Ніксону озвучити отримані від о. Кроніна докази й поговорити про Гіса з Джоном Фостером Далесом, майбутнім держсекретарем і молодою зіркою республіканської партії, який протегував Гісу. Без санкції Далеса у Ніксона нічого не вийшло б, респектабельний член східнобережного істеблішменту був не по зубах молодому конгресмену від Каліфорнії.
Джона Фостера Далеса і його молодшого брата Алена, майбутнього директора ЦРУ, докази Ніксона переконали, і вони перестали підтримувати Гіса. Порада Керстена спрацювала, що дало можливість ударити по Гісу й відкрило Ніксону шлях до вершин американської влади. Через п’ять років Ніксон стане віце-президентом.
Коли 1960 року Ніксон змагався за президентське крісло з Джоном Кеннеді, ще одним колегою-антикомуністом Керстена, останній підтримував Ніксона. Тому не дивно, що тепер йому було непросто вийти на розмову з молодшим Кеннеді Робертом, не кажучи вже про самого президента. Керстен у справі зі Сташинським і КДБ міг сподіватися тільки на допомогу молодшого колеги, тепер сенатора Тома Дода[301].
Керстена переконали поїхати на суд проти Сташинського старі знайомі з Українського конгресового комітету Америки. У 50-ті роки голова УККА професор Лев Добрянський працював консультантом у підкомітеті Керстена з комуністичної агресії. Він допомагав шукати свідків для аналізу радянської національної політики і сам свідчив перед комітетом[302]. Соратники Бандери вважали участь Керстена в суді дуже важливою. Керстен відійшов від політики, але залишався важливою фігурою в антикомуністичному таборі[303].
У понеділок 1 жовтня 1962 року Керстен був у Вашингтоні і зустрічався із сенатором Додом. У записці, підготовленій для сенатора, він підсумував причини поїздки у Карлсруе так: «Моя мета — зібрати через Сташинського та, можливо, через інших людей якомога більше фактів і показати, що Сташинський діяв за прямим наказом Кремля і що подібні вбивства — неодмінний елемент російського комунізму». Він написав і чому хоче зустрітися з Додом. «Мені здається, що люди в ЦРУ та інших урядових установах, які не симпатизують зриванню масок з комуністичної діяльності, можуть прикривати розголос від цього суду й операцій Сташинського, — писав Керстен. — Усе, що ви, Томе, можете зробити через ЦРУ для розголосу цього процесу, буде дуже корисним»[304].
Керстен непокоївся, бо добре пам’ятав справу 1956 року, коли він був адвокатом одного румунського емігранта на суді в Швейцарії. Керстен захищав одного з чотирьох румунів-антикомуністів, які 14 лютого 1955 року захопили румунське посольство у Берні, вимагаючи випустити з румунських тюрем політичних в’язнів. «Бернський інцидент», як назвала це преса, закінчився паралічем роботи посольства й загибеллю одного працівника.
Суд, активно висвітлюваний в європейській пресі, допоміг привернути увагу публіки до порушення прав людини в комуністичній Румунії. Але не в Сполучених Штатах. «Я тоді бачив, — згадував Керстен, — що американські установи, зокрема радіо “Вільна Європа”, спрацювали слабенько, журнал “Лайф” ніби підготував статтю про румунський процес, але я чув, що її зняли з номера. Я хотів, щоб у випадку зі Сташинським було інакше»[305].
Цього разу ситуація відрізнялася. 7 вересня 1961 року, задовго до оголошення дати початку суду, «Лайф» надрукував розлогий матеріал головного редактора вашингтонського корпункту журналу Джона Стіла під назвою «Убивця, роззброєний любов’ю: історія радянського шпигуна, який утік на Захід». Це була найдетальніша на той момент публікація про Сташинського. Стаття ґрунтувалася не тільки на протоколах допитів Сташинського оперативниками ЦРУ і західнонімецькими спецслужбами.
Стіл мав широкі зв’язки у Вашингтоні і навів найменші подробиці скоєних Сташинським убивств. Мотивом політичного «навернення» агента, на думку журналіста, було кохання.
Стаття сподобалася Керстену достовірністю, і він порадив її сенатору Доду на зустрічі 1 жовтня. Але один момент його не задовольнив: «Я не певен, що це належним чином підкреслює дуже важливу, на мій погляд, і доведену судом обставину: молячись на мирне співіснування, радянський уряд водночас готує професійних кілерів і засилає їх у вільний світ убивати конкретних людей, яких вважає своїми ворогами… А найголовніше: намагається запобігти будь-якому зв’язку цих убивств з радянським урядом»[306].
У записці Доду Керстен поділився зі старим приятелем добрими новинами з Німеччині: «Сташинський, очевидно, визнає свою вину і співпрацюватиме. Німецький уряд, думаю, теж прихильно ставиться до цієї обставини. Я так розумію, що німецький прокурор не вимагатиме суворого покарання, якщо Сташинський поводитиметься в такому ключі». Наскільки Керстен міг судити, Сташинський і західнонімецьке правосуддя домовилися. Суд мав набути політичного характеру. Керстен хотів побачити все на власні очі. Увечері 1 жовтня 1962 року вони з дружиною сіли на літак до Мюнхена[307].
Частина п’ята. Суд
30. Карлсруе
Того дня в Берлін знову завітала смерть. Східнонімецькі прикордонники відкрили вогонь по двох утікачах, які намагалися перепливти Шпреє і втекти на Захід. До протилежного берега вони не допливли. У відповідь на стрілянину в їхньому напрямку, західноберлінська поліція теж відкрила вогонь. Того самого дня британські, французькі й американські представники у Західному Берліні надіслали ноту протесту радянській окупаційній адміністрації через те, що британським медикам не дозволили перейти на східний бік стіни й допомогти молодому німцю, якого підстрелили прикордонники під час спроби втекти. Радянська сторона ноту відхилила. Мер Західного Берліна соціал-демократ Віллі Брандт, щойно повернувшись з Вашингтона, де він зустрічався з президентом Кеннеді, заявив на прес-конференції: «Якщо Хрущов хоче конфлікту, він його матиме»[308].
День 8 жовтня 1962 року був у Карлсруе напружений і тривожний. «Гарний осінній день, пригожий для відпочинку, споглядань і безтурботності, — писав репортер місцевої газети «Бадіше ноєсте нахріхтен». — Для тих, хто одержав пізню відпустку, це, може, і було важливо, але не для охоронної і кримінальної поліції Карлсруе. Від учора вона посилено охороняє периметр в один кілометр навколо Федеральної судової палати, перед Третім карним сенатом якої, як відомо, розпочався “процес процесів” — судовий розгляд справи Богдана Сташинського, обвинуваченого у вчиненні двох убивств і в зрадницьких зв’язках з радянською розвідувальною службою»[309].
Справді, поліція пильно охороняла новий корпус Федерального суду, зайти в приміщення було майже неможливо. Кореспондент газети описував атмосферу на підходах до будинку, куди прагнули потрапити багато людей: «Поліцейські раптово ніби виростали з-під землі перед перехожими, які їм здавалися підозрілими, з розташованих у різних місцях автомобілів дивилися недовірливі очі на кожного, хто проходив повз них, і ми б не здивувалися, коли б довідались, що протягом усього процесу в усіх помешканнях по сусідству з Федеральною судовою палатою, наприклад на вулиці Геррен, сховано працівників кримінальної служби, щоб контролювати все, що діється навколо»[310].
Поліція ввижалася скрізь. Уся Європа вишукувала шпигунів та іноземних агентів. Провідний політичний тижневик країни «Шпігель» надрукував скандальну статтю про неготовність армії до війни. Публікація закінчилася арештом журналіста й видавця, яким закинули підрив безпеки країни, і спровокувала конфлікт уряду з пресою. Західна Німеччина нервово проходила першу перевірку на демократичність. За два дні, у п’ятницю 6 жовтня на британські екрани вийшов «Доктор Ноу» — перший фільм про Джеймса Бонда з Шоном Коннері у головній ролі. За перші два тижні прокату він зібрав понад 800 000 доларів. За іронією долі, дія фільму відбувалася на Карибах, де радянські інженери потай від США якраз монтували ядерні установки — перші боєголовки дійшли на Кубу 4 жовтня. Не дивно, що шпигуни й поліцейські ввижалися публіці на кожному кроці[311].
Поліція Карлсруе охороняла не стільки німецьку публіку, як Богдана Сташинського — водночас підсудного і головного свідка. Підозрювали, що КДБ намагатиметься заткнути Сташинського, підіславши колегу зі шпигунського цеху, і хтозна яку нову смертельну зброю він матиме цього разу. За кілька місяців до того, у червні 1962-го, у віденській лікарні за нез’ясованих обставин помер Бела Лопушник, колишній працівник угорської розвідки, який утік на Захід. Інформація про його смерть потрапила у пресу, і перша підозра падала на східноєвропейські спецслужби. Західнонімецька поліція затямила урок і ретельно перевіряла меню Сташинського. У в’язниці Карлсруе, куди Сташинського перевели на час суду, їжу йому готували в присутності поліцейського, а в камеру не міг заходити один охоронець — тільки по двоє[312].
