Ліда, безперечно, розуміла Вільгельмові плани; як і для тисяч українських націоналістів, що колаборували з німцями, її єдиною надією тепер був Захід. Вона звела Вільгельма й Мааса із Мирославом Прокопом, чільником відділу Організації Українських Націоналістів. Вільгельм знову опинився в гущі української політики, допомагаючи націоналістам у перших незручних розмовах із західними державами. Хоч якими приреченими не були ці зустрічі, вони все ж виявилися доволі перспективними, принаймні з одного боку. Як пам’ятав Вільгельм, 1918 року українці не мали зв’язків із західними державами-переможницями війни. Україна тоді сприймалась як примара німецького імперіалізму і не мала майже жодної підтримки в Парижі, Лондоні чи Вашингтоні. Цього разу, сподівався Вільгельм, українцям не доведеться гинути разом із німцями[300].
Ризикуючи у Відні своїм життям заради візії України в союзі із західними державами, Вільгельм знову ставав українцем. Відклавши набік расистські ідеї, що спонукали його ототожнити свою долю з Німеччиною, він повернувся до свого обраного народу — а отже, й до ідеї, що належність до нації була справою вибору.
У Живці Альбрехт з Алісою від самого початку відкидали ідею раси. Альбрехт залишився поляком, а тому сидів у тюрмі. Допитувана Гестапо в січні 1942 року Аліса говорила про свою польську національність як про питання особистої політичної моралі. «Я нині, як і раніше, вважаю себе, — казала вона, — належною до спільноти поляків і можу лише висловити свою шану відважній поставі поляків». Її ставлення до нацистського режиму було категорично негативним. «Коли мене питають про націонал-соціалізм, я можу лише відповісти, що відкидаю його. Підставою для цього є брак особистої свободи»[301].
Політика німців ґрунтувалася на протилежному принципі: нація — це раса, а раса є ознакою біологічною, отже, визначає її наука (що на практиці означало — держава). У 1940 році німці уклали расовий реєстр населення, так званий Volksliste. Перша категорія цього реєстру — Reichsdeutsch — містила осіб, що їх вважали німцями за расою, культурою і політикою. Альбрехт і Аліса відмовилися від внесення до Volksliste. Оскільки поляки не мали права на власність, то їхню відмову від німецької національної належности можна було використати для націоналізації їхнього майна. Гайнрих Гіммлер, голова SS і Міністерства із зміцнення німецькости, побачив свою нагоду. Крім цього, він хотів, щоб цілу цю родину заслали в табір примусової праці десь у глибині протестантської Німеччини, вдалині від католицьких поляків Вісли, які, за поліційними звітами, любили Алісу й дівчат[302].
Не всі представники нацистської верхівки погоджувалися з Гіммлером. Райнгард Гайдріх, права рука Гіммлера, не хотів, щоб Габсбургів вислали до табору. Та в травні 1942 року його вбили члени чехословацького опору, що й поклало край його участі в обговоренні. Не всі підлеглі Гіммлера поділяли його особливо вороже ставлення до польських Габсбургів. Місцевий відділ SS відмовився продовжувати допити Альбрехта й у внутрішньому листуванні шанобливо називав його «ерцгерцогом». Представники SS, здавалося, вважали, що Гестапо провело справу примітивно[303].
Та гору взяв їхній зверхник Гіммлер — принаймні таке складалося враження. У жовтні 1942 року Алісу, Альбрехта і двох їхніх дочок заслано в робітничий табір у німецькому Штраусбергу. Навіть тут влада нацистів над ними не була цілком певною. Іноземні захисники ствердили, що Альбрехт був надто хворим і скаліченим унаслідок допитів, щоб працювати. Він вийшов із в’язниці сліпим на одне око і лише частково володіючи кінцівками. Німці дозволили дівчатам — безперечно, це був жест у бік іноземних прихильників Габсбургів — поїхати вчитися до Відня. На початку 1943 року Альбрехт, якому дозволено звернутися по медичну допомогу, певний час перебував там із ними. Коли він того літа повернувся до табору, то все ще, на думку Аліси, «тримався духом»; та здоров’я його наче не покращилося. Лише Аліса залишалася в таборі праці упродовж цілого року — і відмовлялася копати картоплю. Вона пояснювала, що чинить так не тому, що копання картоплі є негідним заняттям — якраз навпаки. Причина відмови натомість полягала в тому, що вона відмовлялася робити будь-що на користь Гітлерового Райху. Після цього дівчата втратили свої місця в школі і, зрештою, їх поставлено на вимушену працю у Відні. Марія-Кристина працювала помічницею медсестри, коли у березні 1944 року на місто почали летіти американські бомби[304].
Навіть усунувши з дороги польських Габсбургів, німці не могли встановити юридичний статус живецького маєтку. З’ясувалося, що єдиного маєтку не було. Жаданий об’єкт юридичної націоналізації німців насправді складався з двох окремих збірок різноманітних об’єктів власності, якими володіли Альбрехт і Лео; у 1930-х роках ними керувала одна адміністрація. Броварнею і деревообробними майстернями німці також керували як єдиним об’єктом, але для того, щоб забрати їх у власність держави, їм довелося б націоналізувати власність, захоплену не лише в Альбрехта, а й у Лео. Лео ускладнив цю трансакцію двома чинниками: своєю імовірною німецькістю, а також беззаперечною смертю. Він помер від туберкульозу у квітні 1939 року.
Оскільки Лео не залишив заповіту, то всю його власність успадкувала його дружина Мая, яка цілком природно висловила заперечення, коли її землю захопили разом із Альбрехтовою. Вона мала рацію. Ніхто не сумнівався в тому, що вона німкеня. Крім цього, у неї були зв’язки. Один із її зятів полював із Германом Ґерінгом, головою німецьких військово-повітряних сил і високопосадовцем Райху. Вона написала самому Гітлерові, представивши себе німецькою вдовою з німецькими дітьми і покликаючись на «глибоку скруту і невимовний відчай»[305].
Розлючені заплутаністю ситуації Гітлер і Гіммлер просто хотіли, щоб маєток нарешті націоналізували, а Габсбургів принизили. 1941 року Гіммлер заявив, що, попри всі докази, Маю не слід вважати німкенею, оскільки Гітлер хотів отримати її власність для німецької держави. Цю директиву не було виконано[306].
Замість цього SS 1942 року уклали ретельний звіт щодо національної належности Маї. Звіт у цьому питанні посилався на п’ятьох різних німецьких посадовців, і всі вони надали різні, але цілком логічні відповіді. Один твердив, що вона німкеня з походження й вибору; інший казав, що вона німкеня, але що він не хоче відповідати на запитання, чи повинні Габсбурги володіти власністю; ще інший говорив, що вона була німкенею, але не дотримувалася нацистських переконань. Четвертий посадовець сказав, що вона аристократка, а отже, не належить до жодної національности, а п’ятий — що у справах немає нічого, що могло б дати відповідь на це питання. SS непокоїв її позірний брак нормальних політичних зобов’язань: Маю не цікавили питання раси й антисемітизму; до того ж, вона визнала, що не може зростити своїх дітей нацистами. SS виснувало, що, попри все це, вона є німкенею другої категорії, тобто етнічною німкенею чи Volksdeutsch. Це означало, що вона мала право на власність[307].
У травні 1943 року Гітлер взяв справу у власні руки. Він наказав націоналізувати власність Маї без відшкодування, разом із Альбрехтовою. Гіммлер обгрунтував його підстави: вона перебувала трохи заблизько до «зрадника» Альбрехта. У цьому він був хибно поінформованим, і в кожному разі така «вина за асоціацією» погано узгоджувалася з расовою ідеологією і німецьким правом (у його застосуванні до німців). Місцеві службовці знову відмовилися скоритися своєму фюрерові. Вони не хотіли націоналізувати власність особи, яка може виявитися німкенею. Гітлер побудував расову бюрократію, яку й сам не завжди міг обійти[308].
На цей час німці самі починали усвідомлювати, хай лише з імплікацій власної політики, що расову належність визначає не біологія, а бюрократія. Починаючи з 1942 року, згідно з новою расовою політикою, що застосовувалася щодо Живця та інших, доданих до Райху земель, німецькі посадовці шукали високих і вродливих поляків для того, щоб відіслати їх до Німеччини для акультурації. У роз’ясненнях щодо цієї політики, знаної як Eindeutschung, онімеччення, уточнювалося, що не мало значення, чи ці особи вважалися німецького походження, чи ні. Така державна політика мала на меті перетворити на німців осіб, котрі в іншому разі стали (чи залишилися) б членами іншої нації. Політика ця не поширювалася на місцевих євреїв, яких на той час вивезено у Generalgouvernement. У 1942 і 1943 роках їх відіслано в табори смерти. У Треблінці, на північний схід від Варшави, загинуло близько восьмисот тисяч польських євреїв. У Авшвіці, лише за сорок п’ять кілометрів на північ від Живця, газом задушено ще мільйон європейських євреїв[309].
Оскільки питання раси вирішували бюрократи, то воно могло стати предметом міжустановчих суперечок. На 1943 рік різноманітні служби, які займалися габсбурзьким питанням, сварилися між собою. У 1944 році бюрократичні установи втратили навіть підстави для суперечок — у травні справи Головного Бюра Безпеки Райху згоріли після бомбардування. Так летуни союзників, за яких у ті роки із землі вболівали Аліса та Вільгельм, зробили свій ненавмисний внесок у справу Габсбургів. Без своїх паперів бюрократи не могли пригадати, що сталося з різними Габсбургами, про яких ішлося, і яким був стан справ[310].
Німецькі посадовці не здалися. Попри втрату справ (і телефонних ліній), клерки продовжували пошуки. У травні 1944 року вони шукали в місті Вадовицях такого собі графа Ромера. Він знав Лео перед війною і, можливо, зміг би сказати щось про його національну належність, таким чином допомігши німцям встановити національну належність його дружини і дітей, а відтак — прискорити остаточне вирішення справи про їхнє майно[311].
У той момент війни це був дивний клопіт. Улітку 1944 року американці та їхні союзники висадилися в Нормандії, а совєти дійшли до земель довоєнної Польщі. Тим не менш, у вересні німецький губернатор регіону наполіг на тому, що націоналізація живецьких маєтків була «не лише формальною справою, що її вирішення можна відкласти в часі тотальної війни, а справою вельми нагальною, з огляду на поставлену мету адміністративного спрощення». Місцева влада звернулася по ще одне особисте рішення Гітлера. Та йому було вже не до того. Місцевим службовцям дано вказівку, що з теперішнім станом «невирішености» доведеться «наразі» змиритися. Та «наразі» більше не було. 1944 року союзники обступали їх зі сходу, заходу й півдня. Навесні 1945 року Тисячолітній Райх Гітлера дійшов свого кінця, проіснувавши лише дванадцять років[312].
Гітлерова расова династія виявилася крихкішою за Габсбурзьку династію родинну. У протистоянні між ними, позірно такому нерівному, вижили саме Габсбурґи. Гітлер наклав на себе руки 30 квітня 1945 року. Альбрехт і Аліса через декілька днів бачили, як їхній робітничий табір у Штраусбергу звільнили американці. Тим часом Червона армія поспішала на захід. Поки Габсбурґи вітали американських солдатів, у їхньому польському замку ночували совєтські офіцери. Живець визволила Червона армія, а совєти мали власні уявлення щодо власности, політики та Габсбурґів.
