Курт Левін, який уцілів під час погрому 1 липня 1941р., згадував цей день у своїх мемуарах, написаних у 1945-му. Про стереотипний мотив «єврейського більшовизму» він згадував у таких деталях: «Молодий представник “вищої раси” з інтелігентним, але спотвореним зневажливою посмішкою обличчям, підійшов до нас і сказав: “Отже, євреї, помста солодка”. Я просто не знав, за що була ця помста»[913].
Про 1 липня 1941р. залишив свої свідчення Адольф Фолькман (єврей, який пережив Голокост): «У місті з’явилися німецькі плакати, а також польські та українські листівки з тим же змістом, що й на німецьких плакатах. Німецьке військове командування інформувало українських і польських мешканців міста, що в тюрмах знайшли декілька тисяч трупів поляків й українців. Усіх їх вбили єврейські більшовики. Жахливі звинувачення на адресу євреїв схвилювали громадськість. Агітація впала на родючий ґрунт. Містом бродили зловісні орди мародерів і погромників. Євреїв прирівнювали до більшовиків. Фактично тільки євреїв вважали більшовиками. Ми були поза законом yogelfrei… Сотні євреїв викинули зі своїх домівок на вулицю, їх штовхали ногами, били та вбивали. Тисячі інших зібрали разом у в’язниці на вулиці Замарстинівській»[914].
Рано-вранці 1 липня 1941р. — на той час, коли проголошення держави ОУН(б) вже відбулося, — в єврейські квартири почали вдиратися українські міліціонери. Вони забирали чоловіків, а іноді й усю родину, і силою доставляли їх у двори трьох в’язниць, де було знайдено тіла жертв НКВС. Євреїв також затримували на вулицях, перевіряючи посвідчення особи. Одна в’язниця, куди доставляли євреїв, знаходилася на вул. Замарстинівській, інша («Бригідки») — на Казімежській (вул. Городоцька), а третя — на Лонцького (вул. Брюллова), неподалік від Цитаделі. Перші дві з вказаних в’язниць розміщувалися в єврейському кварталі. На підступах до в’язниць роз’ярілий натовп, який складався із представників обох статей, знущався над євреями, використовуючи на повну силу кулаки, палиці, ціпки та ін. Деяких євреїв змушували повзати на колінах (іл. 144)[915]. Біля тюремної брами євреїв били погромники, що вишикувались у два ряди, а прямо у дворі в’язниці євреїв змушували виносити з підвальних приміщень тіла замордованих і складати рядами. Іноді єврейок змушували обмивати трупи і цілувати руки убитим[916](з метою продемонструвати натовпу, що євреї несуть відповідальність за радянські злочини і тепер повинні за них платити). Як німці, так і українці орудували прикладами гвинтівок, металевими прутами, дрючками, лопатами та іншими предметами, нерідко забиваючи жертв до смерті (іл. 146).
Євреї, яких українські міліціонери зганяли до в’язничних дворів цілими групами, ставали на місце тих, кого забили до смерті та чиї тіла вже склали під стінами (поруч з тілами в’язнів НКВС, убитих раніше). Курт Левін, якого силою спровадили на роботи в ті дні до тюрми «Бригідки», згадував, що особливо боявся елегантно одягненого чоловіка в гарній вишиванці, який «бив залізною палицею. Потім він бив тільки по головах. Із кожним ударом у повітря злітали шматки шкіри. У деяких людей він вибивав очі, відривав вуха. Коли палиця зламалася, він знайшов величезну обвуглену деревину і проламав череп першого єврея, який потрапив йому під руку. Череп розколовся, і мізки розлетілися на всі боки, потрапивши на моє обличчя й одяг»[917].
Чоловік у вишиванці, мабуть, був типовою «жертвою» ідеології українського націоналізму і стереотипу «єврейського більшовизму». Герман Кац, якого також змусили працювати на подвір’ї тюрми «Бригідки», згадував 1947 р., що «німці й українці жорстоко поводилися з нами і звинувачували нас у вбивствах НКВС. Вони поставили євреїв у чергу, на розстріл». Кац був у цій черзі сорок восьмим. Німецький солдат уже цілився в нього, але підійшов німецький офіцер і сказав: «На сьогодні досить»[918].
У в’язниці «Бригідки» євреїв змушували працювати приблизно до 21:00. За оцінками Левіна, з 2 тис. євреїв, яких зігнали в тюрму «Бригідки» 1 червня, вижило близько 80 людей, однак їм не вдалося відразу піти додому — попереду на них ще чекало знущання солдат батальйону «Нахтігаль», які згодом з’явилися на подвір’ї. Один німецький солдат кинув гранату просто в групу євреїв, після чого інші німецькі солдати добивали поранених. Всім, хто вижив, наказали повернутися наступного дня о 4-й годині ранку[919].
Така ж доля спіткала і євреїв у двох інших в’язницях. Стефанія Канг-Шуцман бачила, як у в’язниці на Лонцького знущалися з євреїв: роздягали та знущалися, били вагітних у живіт. Українці наказували євреям віддати коштовності, гроші та інші цінні предмети[920]. Інший єврей, який вижив, згадував, що одного разу німецький офіцер намагався зупинити насильство вигуком: «Ми ж не більшовики!» Втім, люди, які спостерігали за жорстокою розправою з дахів, вимагали, щоб євреїв добили[921]. Альфред Монастер у своїх спогадах свідчить, що 1 липня в тюрмі на Лонцького відібрали привабливих єврейок, яких пізніше згвалтували й убили[922].
Зигмунд Тьюн розповів, як українські міліціонери схопили його з братом вдома і доправили у тюрму на Замарстинівській. Перед входом їх побив натовп розгніваних людей, а на подвір’ї в’язниці — солдати батальйону «Нахтігаль». їх змусили віддати всі цінні речі. Група українців побила їх палицями та змусила прибирати двір голіруч. Упродовж дня прибувало все більше євреїв, багато з них ледь волочили ноги. Близько 14:00 німці принесли кулемет і почали готуватися до розстрілу, але їх зупинив офіцер гестапо. Близько 20:00 євреям, які вижили, було дозволено залишити двір. Німецький солдат сказав їм, що не може захистити їх від українців і запропонував їм сховатися в лісі[923].
Євреїв били і вбивали не тільки в трьох тюремних дворах, а й дорогою туди та в багатьох інших місцях. «Ритуал» прибирання вулиці голими руками, відомий за прецедентами у Відні (у березні 1938р.) і кількома місцями у Польщі (у 1939р.)[924], трапився і у Львові; командир роти Ганс Шмідт спостерігав за тим, як «єврейкам голіруч на колінах доводилося збирати з тротуару уламки скла»[925]. Ісидор Фербер бачив, як євреїв жорстоко били на пл. Ринок, змушуючи чистити бруківку своїми носовиками[926]. Казимира Порай була на пл. Ринок, коли «німецькі солдати, які спілкувалися між собою українською», змусили групу євреїв, серед яких була і її матір, вимити туалети своїм одягом. У цей час людей нещадно били дротами. Одну з груп євреїв, яких постійно підганяли нескінченними ударами, змусили збирати із тротуарів уламки скла і складати їх на два візки[927]. Німецькі офіцери бачили, як українські міліціонери знущалися над жінками на пл. Ринок[928]. Якогось чоловіка змусили прибрати кінський гній з вулиці та складати його у свій капелюх[929]. Ще кількох євреїв змусили повзти навколішки[930]. Інколи євреїв викидали на вулицю з вікон їхніх квартир[931]. В одному дворі німецький солдат Герман Теске побачив групу євреїв із закривавленими носами. Погромник сказав йому, що євреїв заведено позначати, викручуючи їхні носи, аж поки вони не зламаються (солдат був свідком того, як погромник зробив це з кимось із жертв)[932]. Якоб Герштенфельд спостерігав з вікна квартири, як «старі, діти та жінки під градом ударів виривали голіруч бруківку в кратері від бомби і переміщували вуличний бруд з одного місця в інше. В іншому місці жінку прив’язали до чоловіка та змусили бігти врізнобіч. Один підліток знепритомнів від ударів, а людей, які стояли поруч, наказали поховати його живцем. Ще в одному місці я бачив чотирьох або п’ятьох убитих людей, над якими до цього знущались близько 60 осіб. Під час погрому життя на вулиці йшло своєю чергою. Перехожі на мить зупинялися, дехто сміявся над “безглуздим” видом жертв і спокійно йшов далі»[933].
Батальйон «Нахтігаль», який погромники називали «батальйоном Степана Бандери», істотної ролі в погромі не відігравав; тільки деякі службовці цього підрозділу брали в ньому участь. 30 червня 1941р. батальйон промарширував Львовом та взяв під охорону радіостанції та три в’язниці, у яких енкаведисти раніше розстріляли ув’язнених[934]. Один солдат згадував, що того дня, коли їх квітами вітали на вулицях міста, «деякі солдати [з його батальйону] дозволили собі надмірності»[935]. Того ж дня Роман Шухевич, український командир батальйону, дізнався, що в одній із в’язниць НКВС вбито його брата Юрія (похорон відбувся наступного дня)[936].
Вцілілі свідки залишили свої спогади про те, як 1 липня 1941р. солдати «Нахтігаля» знущалися з євреїв у дворі та перед будинком в’язниці на вул. Замарстинівській[937]. Україномовних солдатів у формі вермахту помітили й у в’язницях на Лонцького і в Бригідках[938]. Однак немає абсолютної впевненості в тому, що всі українці, вбрані в німецьку форму та причетні до насильства над євреями, служили в «Нахтігалі». У той час у Львові перебували й інші українці, які носили німецьку форму й перебували у складі інших підрозділів (серед них українські перекладачі вермахту, які подібно до солдатів «Нахтігалю», вороже ставилися до євреїв і поляків)[939]. За словами бійця Віктора Харківа («Хмара»), дорогою зі Львова до Вінниці батальйон «Нахтігаль» «у двох селах постріляв всіх стрічних жидів»[940].
1960 р. у ФРН порушили кримінальну справу проти офіцера батальйону «Нахтігаль» Теодора Оберлендера. Під час розслідування Оберлендер підтвердив, що бачив солдатів батальйону перед будівлею в’язниці, які «закликали населення витягувати тіла назовні». Він також засвідчив, що солдати однієї з рот «Нахтігалю» того дня мали вихідний, але він не пригадує, щоб солдати знущалися з євреїв або вбивали їх[941]. Інші німецькі офіцери цього батальйону дали свідчення, подібні до свідчень Оберлендера[942]. Після ретельного розслідування погрому та участі батальйону «Нахтігаль» у цьому злочині державний прокурор Німеччини дійшов висновку, що солдати другої роти батальйону, «цілком імовірно», брали участь у погромі і були «винні у вбивстві значної кількості євреїв»[943]. Прокурор, однак, закрив справу проти Оберлендера, тому що не знайшов жодного доказу того, що наказ убивати євреїв віддавав саме він. Прокурор також не порушив жодної справи проти ветеранів «Нахтігалю», тому що він не зміг точно визначити, хто з солдатів чинив ці злочини[944].
У справі Оберлендера також свідчив член ОУН(б) і капелан батальйону «Нахтігаль» Гриньох. Як і багато інших націоналістів, він не тільки заперечував причетність батальйону до насильства над євреями, а й заявляв, що у той час не помітив у Львові ніякого погрому: «Я не бачив нічого подібного, хоча під час мого перебування у Львові я неодноразово гуляв і їздив вулицями. Можу з усією впевненістю заявити, що мені нічого подібного не повідомляли». Після того як очевидці погрому надали свої свідчення, він заявив: «Я не можу виключити, що щось подібне відбувалося. Однак я сам, як я вже сказав, нічого такого не бачив і нічого не чув»[945].
