Формально репатріанти після повернення одержували всі права радянських громадян. Однак на практиці більшість із них відчували на собі тиск неофіційних звинувачень у зраді, недовіру й дискримінацію. Після завершення процесу масової репатріації вже по закінченні війни певна частина з них зазнала репресій за звинуваченнями в політичних злочинах.
До «зрадників Батьківщини» в СРСР були зараховані цілі етнічні групи, які не виявили під час війни достатньої лояльності до радянського режиму. Відкинувши будь-яку класову риторику, радянське керівництво вдавалося до застосування репресивних заходів за етнічною ознакою. «Зрадницькі дії проти радянського народу» були інкриміновані, зокрема, кримським татарам, болгарам, грекам, вірменам.
Радянські депортації народів Криму в 1941—1944 рр.
(С. Громенко)
Депортації періоду Другої світової війни (зокрема народів Криму) — одна з найбільш замовчуваних та спотворених сторінок радянської історії. Проведення масових примусових переселень підважувало тезу про Радянський Союз як «визволителя», який начебто ніс мир і волю народам, що пережили нацистську окупацію. Тому деталі таких операцій засекречували, а на самих вигнанців вішали ярлики «ворогів» і «зрадників».
Утім, радянським депортаціям періоду війни передувала тривала історія. На першому, «соціальному» етапі (1919—1932 рр.) примусово виселяли переважно «класово чужих елементів»: козаків, «куркулів», священнослужителів. Другий етап (1933—1940 рр.) позначений вигнанням представників «небажаних народів»: поляків і німців відселяли подалі від західного кордону, корейців — від східного, інгерманландців — від фінського. Після анексії польських (1939 р.) та румунських земель, а також Прибалтики (1940 р.) з депортаціями познайомилися українці, білоруси, румуни й молдавани, литовці, латиші, естонці та євреї. Під час третього етапу (1941—1942 рр.) постраждали представники «ворожих народів», чиї держави вели війну із СРСР, передусім німці та італійці. Четвертий етап (1943—1944 рр.) відзначився як найбільшою кількістю «покараних народів» (понад 10), так і максимальною жорстокістю під час здійснення виселень. На останньому етапі (1945—1951 рр.) головними жертвами стали народи, чиї ареали не відповідали новим політичним кордонам: депортації відбувалися під вивіскою репатріації; також до СРСР примусово вивозили «робочу силу» з Європи, а натомість виселяли до Сибіру членів родин бійців антирадянського підпілля. Зрозуміло, що межі етапів визначені нечітко й вигнання за національною ознакою могло збігатися в часі з депортацією за соціальною приналежністю.
Загалом протягом 1919—1952 рр. від насильницьких переміщень, організованих радянською владою, постраждало понад 6 000 000 осіб, з яких від 1 000 000 до 1 500 000 загинуло.
На момент початку німецько-радянської війни на території Кримського півострова проживало понад 51 000 німців. Уже 15 серпня 1941 р. таємною постановою Ради з евакуації № СЕ—75с Раднаркому Кримської АРСР доручили здійснити у дводенний термін виселення цих людей (у постанові не згадували німців напряму) до Орджонікідзевського (нині — Ставропольського) краю. Виселення, назване в офіційних документах евакуацією, тривало 18—20 серпня й охопило до 60 000 осіб (очевидно, разом із членами родин). На місці початкового призначення опинилося приблизно 50 000 німців, а ще 3000 затрималися в Ростовській області, через яку відбувалося переселення. Кількість загиблих унаслідок депортації досі залишається невідомою.
28 серпня вийшов указ Президії Верховної Ради СРСР про виселення німців, що мешкали на Поволжі, з одночасною ліквідацією їхньої автономної республіки. 21 вересня 1941 р. було ухвалено рішення перевезти всіх «евакуйованих» із Криму німців до Казахстану, що й було виконано до 10 жовтня. Тоді ж безпосередньо до Казахської РСР із Сімферополя було відправлено ще 1900 німців, які уникли серпневої депортації. Щодо них уже застосовували термін «переселення» (що стане звичним у майбутньому), а не «евакуація».
Німці, які дивом залишилися на Керченському півострові, були вигнані в березні 1942 р. Останні кількасот німців депортували з Криму в червні 1944 р. разом із болгарами, вірменами й греками.
29 серпня 1964 року указом Президії Верховної Ради СРСР усі звинувачення з німців Поволжя були зняті, і з 1972 р. Їм дозволяли повернутися на батьківщину. Тим не менше, до розпаду Радянського Союзу частка кримських німців у населенні півострова становила не більш ніж 0,1 %, та й сьогодні їхня кількість заледве сягає 2000 осіб.
На відміну від німців, італійців у Криму нараховувалося менш ніж 1000 осіб, і вони переважно проживали в Керчі та її околицях. Найвірогідніше, їхня депортація мала розпочатися того ж 1941 року, але завадив швидкий наступ вермахту. Унаслідок Керченсько-феодосійської десантної операції ця територія знову потрапила під радянський контроль, і вже 28—30 січня 1942 р. відбулася перша хвиля виселення італійців. 438 осіб були зібрані в порту Камиш-Бурун і звідти морем відправлені до Новоросійська. На відміну від ситуації з німцями, змішані родини розлучали: депортації підлягали лише італійці. Потім переселенці були залізницею доправлені в Баку, а звідти різними шляхами — у північний Казахстан.
8—10 лютого того ж року відбулася друга хвиля депортації італійців: переселенню підлягали ще 70 осіб. Унаслідок важких умов транспортування із загальної кількості вигнанців (438 + 70 = 508) до серпня 1942 р. дожили лише 442 особи. Поодинокі вцілілі італійці були остаточно депортовані з Криму в червні 1944 р. разом із німцями, болгарами, вірменами й греками.
Спеціального нормативного акту, що реабілітував би італійців, у СРСР на існувало, тож після війни та смерті Й. Сталіна на півострів змогли повернутися лише члени змішаних родин. 1989 року в Криму мешкало 88 італійців, сьогодні — приблизно 300. Півострів залишається єдиним на пострадянському просторі місцем компактного розселення цього народу.
Депортація кримців є наймасовішою в історії Криму за абсолютними показниками та найбільшою в історії України за відносними. На момент німецького вторгнення на півострові жило щонайменше 232 000 — 233 000 кримських татар. Частина з них була мобілізована до лав Червоної армії та воювала поза малою батьківщиною, інші ж служили в допоміжних частинах вермахту й з ними залишили півострів. Певна кількість кримських татар загинула від нацистського терору, а також у лавах радянських партизанів.
Кампанія з пошуку колабораціоністів та «антирадянських елементів» стартувала в Криму 13 квітня 1944 р. — удень вигнання нацистів із Сімферополя. 22 квітня в записці заступника народного комісара державної безпеки Б. Кобулова та заступника народного комісара внутрішніх справ І. Сєрова на ім’я Л. Берії кримські татари були звинувачені в масовому дезертирстві. 7 травня Б. Кобулов та І. Сєров доповіли про свою готовність здійснити операцію з виселення кримців. 10 травня в листі до Державного комітету оборони Л. Берія повторив звинувачення в масовому дезертирстві кримських татар, додавши «зрадницькі дії проти радянського народу» та, найголовніше, «небажаність проживання на прикордонній території», і запропонував Й. Сталіну ухвалити постанову ДКО про виселення всього народу до Узбекистану для використання в сільському господарстві. 11 травня Постанова ДКО № 5859сс «Про кримських татар» була ухвалена, хоча бойові дії в Криму ще тривали.
Депортація кримськотатарського народу розпочалася на світанку 18 травня 1944 р. і тривала три повні дні. Загалом до проведення депортації було залучено 23 000 солдатів НКВС та 9000 оперативників НКВС — НКДБ, хоча попередньо планували обійтися втроє меншими силами.
Унаслідок депортації 18—20 травня з Криму було вигнано 191 044 кримських татар. З них 180 014 осіб становили «загальні» спецпоселенці, 6000 кримськотатарських юнаків відправили до уральських та сибірських таборів Головного управління резервів (але, здається, вони так і не взяли участі в бойових діях), а ще 5000 осіб були направлені на примусові роботи до Московського вугільного тресту.
Після проведення 27—28 червня депортації інших народів Криму (див. нижче) було додатково виселено 3141 кримського татарина, яким пощастило врятуватися раніше (їх пізніше «переоблікували» разом із «загальними» спецпоселенцями — і вийшло 183 155 осіб).
Таким чином, у всі види спецпоселень із Криму було вислано 183 155 («загальних») + 11 030 (резервні табори й «Москов-уголь») = 194 185 осіб. Але до цієї кількості не увійшли кримські татари, заарештовані протягом 13 квітня — 20 травня в рамках операції з виявлення колабораціоністів та «антирадянських елементів». Таких загалом нараховувалося 5989 осіб. Вони були відправлені безпосередньо до таборів ГУЛАГу та не включені в пізніші зведення про кількість переселених.
Отже, загалом у рамках депортації кримськотатарського народу з півострова було виселено 200 174 особи. З упевненістю можна стверджувати, що депортації зазнав весь народ без жодного винятку. Разом із кримськими татарами було виселено також від кількох десятків до кількох сотень караїмів.
За результатами складеного в листопаді (але проведеного раніше) того ж 1944 р. звіту НКВД, загальна кількість спецпереселенців становила 193 865 осіб. «Недораховані» 320 осіб — це і є щонайменша кількість кримських татар, загиблих під час проведення депортації.
Протягом 1945—1946 рр. із лав радянської армії було демобілізовано 8995 кримських татар, які після кількох років військових таборів возз’єдналися зі своїми родинами на засланні. Уцілілі 3500 кримських татар із німецьких військових формувань були видані після війни СРСР та, очевидно, також опинилися в ГУЛАГу.
1949 року поза Кримом мешкали й уникли вигнання 589 кримських татар; також було звільнено приблизно 1500 депортованих жінок, чиї чоловіки-росіяни залишилися в Криму, а на самому півострові легально проживав лише один кримський татарин.
Загальна кількість кримських татар, що загинули в місцях спецпоселень від нелюдських умов, досі не з’ясована остаточно. До кінця Другої світової війни загинуло, за офіційними джерелами, 25—30 % депортованих, але кримськотатарські дослідники наполягають на підсумковій оцінці жертв у 46 % всього народу.
28 квітня 1956 р. радянський парламент зняв статус спецпоселенців із кримських татар, тобто їм не потрібно було перебувати на обліку в органах внутрішніх справ. 5 вересня 1967 р. указ Президії Верховної Ради СРСР визнав, що звинувачення в масовому колабораціонізмі кримців були безпідставними. 14 листопада 1989 р. депортація кримських татар була проголошена незаконною та злочинною. Проте радянські партійні органи робили все можливе, щоб перешкодити поверненню кримців на батьківщину, тож на момент визнання депортації злочином на півострові проживало лише 38 500 кримських татар. Тільки проголошення незалежності України створило умови для повноцінного повернення вигнаного народу. Сьогодні в Криму мешкає приблизно 265 000 кримців (дані з урахуванням маніпуляцій Росстату).
