полковників — С.Корсунця, П.Івановича та І.Чорнобиля 604. Козацькі полонені,
захоплені в Барі в березні 1671 р., переповідали, що загалом при гетьмані
перебуває 5 сердюцьких полків605.
“Сердюками” або “серденятами” сучасники іменували спільноту
військових заробітчан-“охотників”, які не мали постійного місця осідку,
мандруючи на теренах Східного Поділля та правобережної Наддніпрянщини від
одного наймача до іншого 606. В умовах політичної нестабільності, а надто —
постійного дефіциту грошей, серденята періодично опинялися то в козацькому,
603 Крикун М. Інструкція послам Війська Запорозького на варшавський сейм 1666 року і відповідь короля Яна Казимира на неї . — С. 238.
604 Там само. — С. 223.
605 Acta historica res gestas Poloniae illustrantia ab anno 1507 usque 1795. — Kraków, 1880. — Vol.II. Cz.1. — S. 635-636.
606 Сокирко О. Українські сердюки та османські serden-geçti (до дискусії про етимологію та побутування термінів) //Чорноморська минувшина. — Одеса, 2019. — Вип.14. — С.3-11.
219
то в польському таборах. Білоцерківський комендант Ян Льобель описує
серденят, як відважних найманців, які “шукають служби”, але їх приймають із
великим острахом, бо бояться зради607. Водночас, серденят цінували за відвагу й
великий бойовий досвід, набутий на службі у різних володарів 608.
Наймані полки відіграли вирішальну роль в утвердженні Дорошенка на
гетьманстві протягом 1666-1667 рр. Восени 1665 — навесні 1666 рр. Дорошенко
стягнув сердюцькі частини в західну частину Брацлавщини, межиріччя Дністра
та Бугу, де вони воювали із його противником, полковником В.Дроздом, успішно
усунувши його як головного конкурента на гетьманство609. Найманці стали
головною силою армії Дорошенка в дуже важких кампаніях 1672-1676 рр. в яких
йому довелося протистояти наступам зі Сходу військ лівобережного гетьмана
Самойловича, посиленим московськими військами, водночас відбиваючи напади,
коронних військ та відділів гетьмана Ханенка, котрі загрожували з Заходу та
Півночі610.
Використання й підтримання боєздатності найманих полків було
неможливим без організаційно впорядкованого забезпечення й постачання. Їх
основні форми, очевидно, вже склалися за часів Виговського й остаточно
усталилися в 60 — 70-х рр. XVII ст. Описуючи побут найманців, московський
посланець Сергій Щоголєв зазначав: “они у Дорошенка были и служили из
денег, толко де у них и корысти, что пьет да ест, платья и оружье и лошеди
добрые имеют, за то и умирают”611. В своїх головних формах забезпечення
гетьманських найманців взорувалося на річпосполитську систему: сердюки
отримували грошову платню («жолд»), а також продовольство («хліб
войсковий», «хліб»), яке постачалося з дворових запасів гетьмана а найчастіше —
607 Аcta historica res gestas. — Vol.II, Cz.1. — S. 603.
608 Ibid. — S. 277.
609 Дорошенко Д, Гетьман Петро Дорошенко. — С. 60, 64.
610 Аcta historica res gestas. — Vol.II, Cz.1. — S. 635-636.
611 Акты ЮЗР. — Т.12. — С. 216.
220
від місцевого населення («стація»), де полки перебували на «лежах»,
«становиськах». До централізованого постачання, яке забезпечувало гетьманське
правління, окрім жолду належали боєприпаси (порох і свинець), а також «барва»
— особливий уніфікований комплект одягу (найчастіше жупани, чоботи, шапки й
іноді кожухи), який символічно викоремлював найманців, як особливу категорію
гетьманських військових слуг612.
Не покладаючись на фіскальні методи вирішення проблем постачання,
Дорошенко шукав швидших засобів, зокрема в карбуванні монети, до якого
вдавалися його попередники. Польські та московські інформатори повідомляли
про влаштування Дорошенком двох «минз» в Торговиці та Лисянці та випуск
ними грошей613. До цього кроку спонукав дефіцит грошової маси від якого
потерпала економіка Гетьманщини, а також Речі Посполитої і Московської
держави, грошовими знаками яких послуговувалися в Україні. Це спонукало
Гетьманщину до власної емісійної політики, найбільш простою і вже
апробованою формою якої був випуск імітацій монет найбільш поширених
номіналів. Аналіз і систематизація нумізматичного матеріалу, проведені
В.Нечитайлом та А.Бойко-Гагаріним, засвідчили, що гетьманська монетарня
могла карбувати з низькопробного срібла соліди, півтораки і шостаки Яна ІІ
Казимира 614.
Проблеми з фінансуванням і постачанням війська ставали чимдалі
важчими в умовах тристороннього протистояння Дорошенка із Річчю
Посполитою та лівобережним гетьманатом, підтримуваним Московією. В жовтні
612 НБУВ.ІР. — Ф.ІІ. — Спр.15422. — Арк.103-104.
613 Шугаєвський В. Чи була на Україні в XVII ст. власна монета //Записки Українського наукового товариства в Києві Історичної секції ВУАН. — К., 1926. — Т.21. — С. 114-116.
614 Бойко-Гагарин А. Фальшивомонетничество в Центральной и Восточной Европе в эпоху Средневековья и раннего Нового времени. — К., 2017); Нечитайло В. Українські монети Визвольної війни періоду 1648— 1654 рр. та монети Петра Дорошенка періоду 1665-1676 рр. //Грошовий обіг і банківська справа в Україні: минуле та сучасність. Збірник наукових праць. — Львів, 2005. — С. 224-225.
221
1672 р. гетьман Собеський доносив у Варшаву, про бунт сердюків, який виник,
очевидно, через несплату жалування: осінньо-зимовий період був часом, коли
найманці отримували річний жолд і розташовувалися на «лежі»615. Користуючись
із важкої політичної та фінансової ситуації Дорошенка, найманців починає
зманювати до себе на службу його конкурент і супротивник І.Самойлович.
Спеціальний пункт Переяславських статей 1674 р. гарантував правобережній
старшині збереження її звань і посадових привілеїв, котрими вона володіла до
цього. Першими, хто відгукнувся на пропозицію гетьмана, були командири
найманих загонів М.Ханенка, які перейшли на Лівобережжя, ймовірно, відразу ж
після зречення булави своїм патроном616. Зазиваючи до себе на службу сердюків
Дорошенка, Самойлович ставив їм у приклад “иные компанеи пехотные полки”,
які “не без хлеба и достойного призрения при нас живут” 617. Навесні 1675 р. на
Лівобережжя прибула сердюцька компанія Ф.Мовчана, котра перед цим служила
Дорошенку 618. На початок 1676 р. практично всі сердюцькі та надвірні хоругви
Дорошенка опинилися під реґіментом Самойловича.
Гетьманування П.Дорошенка кардинально змінило модель найманого
війська, перевівши її у військово-технічному плані із західноєвропейських рейок
на питомо козацьку організаційну та кадрову основу. Це не лише здешевило її,
але й зробило релевантною по відношенню до решти гетьманського війська, в
першу чергу, козацького ополчення. З точки зору озброєння і тактики, найманці
майже нічим не відрізнялися від решти козацьких полків, але завдяки
державному фінансуванню, кращому рівню організації й управління, в плані
боєздатності стояли значно вище. В своїй основі найманий корпус відтепер
складався з сердюцької піхоти козацького типу, озброєної мушкетами, й легкої
кінноти, придатної для степової рейдової війни, розвідки та охорони кордонів.
615 Аcta historica res gestas. — Vol.II, Cz.1. — S. 710.
616 Акты ЮЗР. — Т.13. — С. 177.
617 РГАДА. — Ф.229. — Оп.2. — Д. 42. — Лл. 422 об. — 423; Акты ЮЗР. — Т.12. — С. 589.
618 РГАДА. — Ф. 229. — Оп.2. — Д. 42. — Лл.386 об. — 391 об.
222
Створені ним війська були частково успадковані його конкурентом
лівобережним гетьманом Самойловичем. Лівобережні гетьмани не лише
успадкували цінний мілітарний ресурс, але й перейняли модель організації та
забезпечення найманого війська, що лишалася незмінною аж до першої чверті
XVIII ст.
4.3. Охотницьке (наймане) військо лівобережних гетьманів 1669 — 1726 рр.
Поступова стабілізація воєнно-політичної ситуації в Лівобережній Гетьманщині,
яка завдячувала укладенню між старшиною й Москвою пакту про взаємний
ненапад і збереження автономії, переніс центр політичного життя з Чигирина до
Батурина. Багато в чому ця стабілізація завдячувала спробам лівобережних
гетьманів зміцнити свою владу шляхом опертя на професійне наймане військо.
Початок його офіційному існуванню, як окремої інституції, було покладено
старшинською радою в Глухові, при обранні на гетьманство Д.Ігнатовича. 3
березня 1669 р. старшинська рада затвердила нову редакцію українсько-
московських договірних статей, 22-й пункт яких приписував сформувати
окремий полк з 1000 вояків і сплачувати їм жалування 619. Таким чином,
Глухівські постанови вперше впровадили затяжне військо, як постійну складову
гетьманської армії, відділивши найману військову службу від поземельної
військової служби козацтва. Очевидно, затяжні відділи в Ігнатовича існували ще
до його обрання на гетьманство й саме їм він значною мірою завдячував
отриманням булави в 1668 р.620. Уже в травні 1669 р. члени козацького
посольства розповідали в Москві, що “послал де гетман казаков охотников
конных с 1000, да пеших с 2000 человек и болши, под Ромен”, а ще один кінний
619 Источники малороссийской истории. — Ч.1. — С. 226; ПСЗ. — Т.1. — С. 782-783.
620 Літопис Самовидця. — С. 106.
223
полк, чисельність якого невідома, діяв на північно-західних кордонах
Гетьманщини. Навіть припустивши, що він нараховував від 500 до 1000 чоловік,
можемо припустити, що загальна кількість найманців у 1669 р. становила 3 500 —
4 000 чоловік.621
Ще більшої чисельності охотницьке військо досягло за правління
І.Самойловича та І.Мазепи. Попри те, що після перевороту 1672 р., який скинув
Ігнатовича й настановив на його місце Самойловича, старшина домоглася
законодавчої заборони найманих полків, їх не лише не було ліквідовано, але й
організовано нові. Кількість затяжних полків істотно зросла також внаслідок
масових переходів козаків і найманців Дорошенка на Лівобережжя. В 1677-1678
рр. Самойлович, інформуючи царського резидента Василя Тяпкіна про воєнні
приготування, згадував про перебування в його армії сердюків, “которых ныне
будет 4 тысячи, кроме конницы, и тех тысячи с 2” 622.
Охотницьке військо Мазепи, котре в повному складі перейшло під його
контроль після скинення з гетьманства Самойловича, у 1687-1688 рр.
нараховувало 3 компанійських (І.Новицького, Г.Пашковського, М.Кузьмовича)
та 4 сердюцьких (С.Яворського, Г.Василевича, Я.Андрієвича й
П.Кожуховського) полки 623. В наступні два десятиліття їх стало ще більше й в
подіях 1708-1709 рр. документи фіксують участь щонайменше 10 найманих
полків: компанійські — Ґ.Ґалагана, Ю.Кожуховського, А.Танського, А.Малами,
Ф.Степановича, сердюцькі — Я.Покотила, Г.Бурляя, М.Самойловича, Д.Чечеля та
Дениса (Синиці?) 624. Цей перелік підтверджуються хронологічно пізнішою
довідкою, підготованою козацькою старшиною для Малоросійської колегії в
серпні 1722 р., у якій зазначено, що “сердюков за бивших гетманов для службы
621 Акты ЮЗР. — Т.8. — С. 202, 205.
622 Там само. — С. 40-41, 527, 592-593.
623 Листи Івана Мазепи. — К., 2002. — Т.1. — С. 122-123, 146.
624 Крман Д. Подорожній щоденник (Itinerarium 1708-1709). — К., 1999. — С. 36.
224
государевой било пять полков, компанейцов також пять полков”625. Беручи до
