Російський уряд не зважав на скарги запорожців щодо привласнення їхніх земель. Однак протест Порти, яка справедливо розгледіла в появі тієї фортеці порушення Білградського договору, змусив його зупинити будівництво і дозволити турецькому представникові оглянути її. До його приїзду належним чином підготувалися й показали йому не варті особливої уваги укріплення, перед тим, вочевидь, зриті. Утім, по його від’їзді спорудження фортеці облудно поновили. Так само чинили і з іншими стратегічними об’єктами прикордоння, існування яких камуфлювали назвами: шанець (буквально: окоп), редут, ретраншемент (другорядні земляні укріплення), карантин тощо, з російськими гарнізонними командами та службами. З них і ткалася, на перший погляд, малопомітна військово-адміністративна павутина, якою імперія Романових обплутувала українське степове порубіжжя.
Ще один клубок тієї павутини виник на колишніх теренах Ізюмського полку Слобідської України, що у XVIII столітті опинилися в складі Бахмутській провінції Азовської, а з 1727 року — Воронезької губернії. Її межу з Військом Запорозьким визначав кордон 1714 року, однак після війни 1735— 1739 років він уже був умовністю. 1749 року в Бахмуті з’явилася митниця, яка згодом посунула свої застави в глиб запорозького степу. 1753 року підпорядковане Бахмутській провінції побережжя річок Бахмут, Лугань та Сіверський Донець (сучасні Донецька та Луганська області) відвели для нового прикордонного буфера — Слов’яносербії, який теж сподівалися заселити балканськими вихідцями. Однак австрійський уряд на той час зупинив переселенський рух підвладних йому сербів, тож імперія Романових намагалася заповнити цей демографічний «резервуар» християнами Османської імперії — болгарами, македонцями, чорногорцями, молдаванами та волохами, тим самим, знову ж-таки, порушуючи Білградський договір. Та, попри це, приплив мігрантів був незначним. Тому, на відміну від Нової Сербії, у Слов’яносербії не виселяли місцевих українців, а розподілили їх разом із балканськими приходьками на роти й оселили в шанцях, з них і сформували два полки. Нечисленні та розмаїті іноземні переселенці (представники більше трьох десятків різних народів) незабаром розчинилися в україномовній більшості. Утім, називання колишніх військових поселень ротами місцева людність зберегла аж до початку XX століття (це відображено в автобіографічному романі Володимира Сосюри «Третя рота»[8]).
1764 року монархія Романових підбила підсумок реалізації обох своїх «сербських» проектів і виявила, що результат навіть мінімально не виправдав фінансових затрат. 1761 року в Новій Сербії нарахували всього 6 305 осіб чоловічої статі, це при тому, що до її облаштування там мешкало 12 024 особи чоловічої статі, що підлягали виселенню. Якщо самочинне оселення українців у «Задніпров’ї» майже нічого не коштувало імперії, то на устаткування сербів за 12 років вона витратила близько 700 тисяч рублів. Викрито й зухвале окозамилювання щодо показу кількості балканських переселенців. Правила передбачали, що той, хто приведе із собою із закордону до 30 осіб, отримує російський армійський чин вахмістра, більше 70 — капітана і т. ін., а ще по 3 рублі нагороди за кожну особу. Тож чини були надані, гроші роздані, а цифра на папері вперто не сходилася з числом у натурі. Крім того, викрили й такі злочини новосербського начальства, як потурання гайдамакам (за отримання частки від здобичі), причетність до контрабанди і казнокрадство.
Підбивши підсумки, російський уряд 1764 року вирішив розформувати Нову Сербію і Новослобідський полк, згодом — Слов’яносербію, управління ландміліцією Української лінії та утворити з того всього Новоросійську губернію з центром у місті Кременчуг; при цьому вилучив 2 сотні Миргородського полку та 13 сотень Полтавського полку Гетьманщини. 22 березня того ж року був затверджений «План роздач казенних земель у Новоросійській губернії», що на тривалі роки став основним інструментом переверстання південноукраїнського козацького простору на підросійську дворянсько-поміщицьку територію. Усі землі, що потрапили до Новоросійської губернії, були оголошені власністю імперії Романових, що надавала їх у поміщицьке володіння за своїми, а не місцевими, умовами. Відтепер і уряд Гетьманщини, і Запорозька Січ не лише втратили підстави для оскарження правомірності вже вилученої в них землі, але й власне можливість протестувати проти подальших загарбань.
Останні мазепинці, Федір Мирович та Федір Нахимовський, доживаючи свого віку на вигнанні в Криму, 1755 року говорили: «Росіяни... нині вже Військо Запорозьке дорешти вигубити хотять, для чого знову на сьому боці Дніпра фортеці, як ось Єлісавет і прочія, поробили, і уже Військо Запорозьке в мішок убрато, і тільки ж ще щоб як той мішок зав’язати, росіяни способу не обрали». Новоросійська губернія якраз і стала мотузкою для того лантуха. Її поява була річчю безпрецедентною; навіть ці старі мазепинці вряд чи могли пригадати за Петра І щось подібне їй. Вдягаючи свою імперію в німецьке плаття, він був байдужий до етнічних почуттів як своїх прямих підданців-росіян (загальновідома його зневага до московської старовини — звичаїв, мови, культури), так і інших підвладних йому народів. Натомість він прагнув всезагального послуху і уявляв свою імперію як військову машину, у якій українській еліті з її європейською освітою відводилася роль важливої деталі. Тож анафема Мазепі й масове знищення його прибічників 1709 року були несамовитою реакцією цього деспотичного механіка на відмову тієї важливої деталі, але ж ніяк не «етнічною чисткою».
Утім, Катерина II, німкеня за походженням й шанувальниця ідей Просвітництва, вже мислила категоріями нової доби, що на зміну давнім феодальним станам (шляхетство, духовенство та поспільство) несла зародки поняття «нація» та розуміння держави як «батьківщини». А там, де з’являється уявлення про «націю» як обов’язкову норму, постає й практика руйнації та асиміляції того, що не відповідає уявленій нормі[9]. Перший суто асиміляційний намір щодо України був заявлений саме Катериною під час ліквідації гетьманського ладу в Україні 1764 року: «Сии провинции [...] надлежит легчайшими способами привести к тому, чтоб они обрусели и перестали бы глядеть как волки в лесу». Новоросійська губернія з’явилася в той саме час, коли імперський уряд ліквідував гетьманський лад на Лівобережній Україні та творив натомість Малоросійську губернію. Якщо «обрусіння» Малоросії бачилося імператриці як результат довгої й обережної дії, то Новоросія від самого початку ввижалася їй «чистим аркушем», на якому вона може намалювати нову Росію в етнічному та бюрократичному (Carte blanche) сенсі цих двох слів. Люди різного походження тут дуже часто ставали ревними росіянами, дістаючи статус російського дворянина і завдяки цьому здобуваючи таку владу над простими людьми, якої не мав ані сербський племіч, ані кримський мурза, ані турецький бей та навіть польський шляхтич.
Згідно з «Планом роздач...», у Новоросійській губернії землю надавали «всякого звання людям», але як поміщицьку власність закріпляли лише після заселення її певною кількістю селян власним коштом. Оскільки ж у Російській губернії поміщиком міг бути лише дворянин, а дворянства набували тільки після отримання офіцерського чину, то й закріплення помість йшло разом з наданням офіцерських чинів: за оселення 120 селянських душ — прапорщика, 300 — капітана, 600 — майора. Площа, надана під заселення, але не заселена, підлягала поверненню державі. Такою була пружина, що розкручувала гонитву за селянськими душами, у якій описані Миколою Гоголем чичиковські махінації були чи не найменш ексцентричним випадком. Претенденти на поміщицтво та більш високі офіцерські чини не цуралися обману, а то й викрадення та насильного оселення людей у своїх селах; вдавалися і до погромів помість один одного, забираючи селян разом з пожитками. Поселян вільних слобід, оселених на запорозькій землі, теж часто переганяли до панського маєтку; траплялося, що і власне маєток раптом опинявся в тій слободі. Захопивши і заселивши якусь ділянку запорозького степу, новоспечений поміщик отримував від Новоросійської губернської канцелярії документи на володіння нею, а відтак і приєднував її до Новоросійської губернії. Саме в такий спосіб Запорожжя втратило ще кілька десятків тисяч квадратних кілометрів.
Офіцерство поводилося нахабно й безцеремонно. Бугогардівський полковник Панас Іваненко якось заперечив зазіхання підпоручика Невського полку Івана Чєвкіна на землі його паланки. У відповідь Чєвкін плюнув йому в обличчя і вилаяв «мерзкими словами». Коли ж Іваненко нагадав прапорщикові, що він має справу з полковником, той мовив: «Ты свинья, а не полковник!» Ще один гарний зразок офіцерської етики продемонстрував капітан Олексій Глєбов: він схопив за голову запорожця Дениса Темного і, кривлячись, наказав погладити себе по голові. Коли ж той відмовивсь, то «ударил его в рожу нещадно». Бугогардівський полковник заступився за скривдженого козака, та Глєбов не вгамовувався. «Какой ты полковник, в ж...пе много таких полковникові» — мовив він і став рачки, аби наочно показати те місце, з якого, на його думку, зазвичай з’являються полковники, а потім вихопив з піхов палаш. У Новосіченському ретраншементі, де відбували службу офіцери полків Новоросійської губернії, теж не приховували зневаги до запорожців. Однак публічна образа кошового отамана Петра Калнишевського не зосталася без покарання, до якого мусив вдатися імперський уряд, аби все це не мало вже надто гротескного вигляду.
Наданий імперією карт-бланш на загарбання українського етнічного простору культивував у новоросійському офіцерстві погордливу зневагу до місцевих українців та їхнього укладу життя. Невипадково в цьому середовищі постала така окраса російського дворянства, як Петро Текелія та Семен Зорич, обидва серби. Перший прийшов у Нову Сербію тридцятилітнім, згодом уславив себе руйнацією Запорозької Січі та арештом кошового отамана, потім — кривавим «замиренням» Кавказу; він пишався своєю зовнішньою схожістю на Петра І і помер з його портретом у руці[10]. Другий потрапив до Слов’яносербії малолітнім, відзначився у війні з турками тим, що 1769 року спалив Дубоссари, головне місто Ханської України, і сплюндрував довкружні села; був у турецькому полоні, служив ад’ютантом у Григорія Потьомкіна, став одним із багатьох коханців Катерини, володів відомим кріпосним театром, що правив йому та його друзям за бордель.
1765 року на Січі відбулася загальновійськова Рада, на якій козаки розмірковували над тим, як протистояти загарбанню їхніх земель Новоросійською губернією. Петро Калнишевський, обраний тією Радою в кошові отамани, закликав козаків чимдуж швидше заселяти північні межі Запорозьких Вольностей хліборобським людом і зміцнювати місцеві адміністрації в паланках. Одружені запорожці отримали дозвіл на переселення туди своїх сімей та родичів з Гетьманщини.
