На осінь 1531 р. Велике князівство Литовське впритул наблизилося до перспективи нового втручання у внутрішньокримські усобиці, бо якраз у той час у Саадет-Ґерая І вибухнув конфлікт з могутнім татарським родом Ширінів. Для відносин між Вільном і Кіркором це мало неабияке значення, оскільки частина Ширінів на чолі із загиблим 1528 р. князем Мемешем підтримувала литовського клієнта Іслам-Ґерая, а частина, під проводом Бахтіяра, підтримувала Саадет-Ґерая І. Крім того, в першій половині 1531 р. до Литовського князівства прибуло велике посольство кримців, що складалося з Ширінів і було очолюване їхнім же вельможею сином Бахтіяра Маакул-мурзою. Прибуття послів могло означати початок змін у зовнішньому курсі Криму: від протистояння з Литовською державою до союзу з нею. Принаймні посли склали присягу Сигізмунду І.
У листопаді царевич Бучкак-Ґерай з п’ятитисячним військом сплюндрував Тульські та Бєльовські землі у Великому князівстві Московському, після чого спокійно відійшов. Тоді ж у Криму за наказом хана було пограбовано московського посла Злобіна, а його супровід частково розселено по півострову, а частково продано в неволю. Те, що посольство складали Ширіни, а на Тулу напав представник їхнього угруповання, змушує думати, що спроба налагодження стосунків з Вільном виходила від них, оскільки поразки останніх років, завдані кримцям литовськими військами, підірвали й без того низький авторитет Кримської держави і Ширінів зокрема. Але такий вплив роду призвів до зворотного ефекту. Хан звинуватив Бахтіяра й інших мурз у тому, що вони ніби готували на нього замах. Тому, не гаючи часу, Саадет-Ґерай І разом зі своїм калгою Сахіб-Ґераєм виступив проти заколотників. Каральне військо, озброєне вогнепальною зброєю, захопило ширінівські улуси. Багато місцевої знаті було страчено, в тому числі князь Бахтіяр, Овліяр-мурза, царевичі Бучкак і Юсуф Ґераї. Царицю Ширін-Бек за наказом кримського правителя було кинуто за ґрати в Кіркорі.
Королівський дворянин Сава з листом від Сигізмунда І приїхав до Криму якраз під час конфлікту. Але для Саадет-Ґерая І королівські пропозиції були вже вчорашнім днем. Він відправляє до Литовської держави свого посла Сюлдюка з вимогою повної сплати річних упоминків, погрожуючи об’єднатися з Василієм III. Щоправда, тут хан хитрував, оскільки в той же час він поновив свої контакти з Москвою: прийняв послів, підтвердив шерть і пообіцяв воювати «проти польського короля». А Василій III, у свою чергу, надіслав до Криму упоминки, які на фоні відсутності литовських грошей, були конче необхідні ханові.
Не менш важливим для Вільна було те, що Сюлдюк привіз ханські слова щодо статусу кримських послів та досягнутих з ними домовленостей: «Аби вже не мали його [Маакул-мурзу] собі за посла, а ховали б його самого й тих усіх Ширінів, які при ньому суть як воля наша [Сигізмунда І] буде». Саадет-Ґерай І просив тільки відпустити його старого слугу посла Магмедімія. Офіційна відповідь литовського уряду зводилася до обіцянки вислати Магмедімія з власним великим послом. На ділі ж до Києва було переведено супровід Маакул-мурзи, на що вказує грошова виплата від 22 грудня 1531 р., адресована «татарам Маакул-мурзи за мешкання їх Київське 130 кіп грошей».
Напевно, у Вільні сподівалися, що конфлікт у Криму розростеться до нової внутрішньої війни, а відтак Маакул-мурза зі своїм супроводом, перебуваючи в Києві, може стати сильною картою. Знаменно, що тоді було затримано й Магмедімія. Перспектива об’єднання Іслам-Ґерая з Ширінами для нового наступу на кримців була, напевно, спокусливою. Бєльський пише, що приблизно в той час Іслам-Ґерай прислав своїх послів до короля з вимогою вислати 15 тисяч золотих, аби цей царевич зміг далі утримувати своїх уланів і мурз. І, як зазначає польський хроніст, царевичу було обіцяно упоминки. Судячи з усього, ми тут маємо справу з неточністю автора. Хоча сам сюжет, швидше за все, оснований на реальних подіях. Імовірно, він є відгомоном зносин між Іслам-Ґераєм і Сигізмундом І, у яких перший просив у короля фінансової (і не тільки) допомоги на створення антиханської коаліції.
Відсутність Іслам-Ґерая в ханаті у зв’язку з його перебуванням у Донсько-Волзьких степах, а також енергійні дії Саадет-Ґерая І, якому фактично вдалося заскочити заколотників зненацька, не дали змоги опозиції вчасно виступити. Єдиною серйозною втратою хана на цьому етапі стало спричинене тиском невдоволеної жорстокими репресіями кримської знаті висилання Сахіб-Ґерая до Стамбула. Іслам-Ґерай, активно листуючись у той час із кримськими феодалами, прийняв до себе майже 100 вигнаних із півострова ширіншських мурз.
Наприкінці року Іслам-Ґерай знову підступив до Перекопа. Так почався останній етап збройної боротьби між Саадетом та Ісламом Ґераями. Важко сказати, якою мірою ці антиханські сили користувалися підтримкою Великого князівства Литовського, але в Кіркорі й Москві вважали, що така допомога існувала. За відсутності належного джерельного матеріалу можна впевнено стверджувати тільки про політичну підтримку, особливо щодо можливості переховування у володіннях Литовської держави.
Саадет-Ґерай І, маючи у своєму розпорядженні турецьких вояків і користуючись тим, що вірні йому війська стоять відмобілізовані, завдає норовливому племінникові поразки. Але Іслам-Ґераю знову вдалося відірватися від переслідування. Використовуючи вже знайомий прийом, що виправдав себе кілька років тому, Іслам-Ґерай відступає під Черкаси та Канів (останній став, так би мовити, його штаб-квартирою). Зупинившись під захистом цих міст, царевич відправив послів до короля, прохаючи про допомогу. 21 лютого 1532 р. Сигізмунд І переправив татарські листи до ради панів Литовського князівства з наказом дати відповідь щодо подальших дій, наголошуючи, що «та річ потребує великої поспішної відправки». Поспіх, про який говорив Сигізмунд І, пояснювався, по-перше, зносинами Іслам-Ґерая з Василієм III, про які доповідав Остафій Дашкович. Черкаський староста повідомив, що «прийшов посол Ісламів від великого князя московського до Ісламових татар, ті ж татари і той посол Ісламів тепер перебуває в Черкасах, і кажуть, що (князь) московський знаменито їх там обдаровував, і до його залицяються, аби він до нього схильність мав». А по-друге, все це пояснювалося і небезпекою нового вторгнення кримців. У цей час Саадет-Ґерай І намагався створити антиягеллонівську коаліцію за прикладом тієї, що існувала наприкінці XV ст. І йому це вдалося. Виникла вісь: Молдавія — Крим — Москва, метою якої були українські землі Польщі й Литви. Кожна із сторін повинна була завдати одночасного удару: Молдавія — по Покуттю, Крим — по Черкасах, а Москва — по Києву.
Саадет-Ґераю І захоплення хоча б Черкас давало великі політичні дивіденди: знищувався оплот опозиції, забезпечувався північний кордон Кримського ханату, відкривалися нові території для кочівів і, найголовніше, втілювалася в життя давня мрія кримських правителів про захоплення Середньої Наддніпрянщини. Московський посол у Криму Злобін прямо писав, що метою хана є не тільки Черкаси, а й Київ. Вочевидь, підготовка до наступу на Київ велася ще раніше. Як зазначалося вище, ще взимку 1523/1524 рр. із Криму на адресу литовського уряду йшли прямі погрози щодо цього міста. А 1526 р. «цар турецький взяв порозуміння з царем перекопським, прагнучи людей своїх з гарматами направити під замки... українні, а передусім під Київ, хочучи того славного і знаменитого замку... Києва добувати». Але блискуча перемога К. Острозького на Ольшаниці звела ворожі плани нанівець.
На нашу думку, 1531 р. хан повертається до ідеї захоплення Києва, і прибуття яничарів із гарматами було спричинене саме цим. Султану ж, з огляду на початок чергової військової кампанії турків у Європі, була конче необхідна нова виправа кримців проти Ягеллонів. До того ж, втягуючи Москву в конфлікт, кримському правителеві вдавалося автоматично зменшити її тиск на Казань. Участь Порти зумовлювалася її політикою в цьому регіоні. Сутність турецької політики полягала в підтримці в Криму вірного їй хана й мала на меті не припустити зміцнення позицій Великого князівства Литовського у Східній Європі, адже це автоматично загрожувало б позиціям османів у Північному Причорномор’ї та на Кримському півострові. Крім того, 1533 р. закінчувався термін польсько-турецького перемир’я. Водночас папа римський в умовах загрози турецького нападу на Італію просив у короля допомоги. Сулейман І, зацікавлений у продовженні перемир’я, військовим ударом з півдня підштовхував Сигізмунда І до цього кроку. Таким чином, знову на теренах України, навколо прикордонного міста Черкаси, вирішувалася доля східноєвропейської політики.
Наприкінці січня 1532 р. Саадет-Ґерай І оголосив мобілізацію з центром збору в Ісламі. Через одинадцять днів кримські війська й турецькі союзники уздовж Дніпра рушили на Черкаси. Як підрахував В. Ластовський, кримсько-турецькі війська наблизилися до міста наприкінці лютого — на початку березня 1532 р. Це вторгнення кардинально відрізнялося від звичайних нападів кримців на Україну й було подібне до походу Менґлі-Ґерая І на Київ 1482 р., оскільки агресори не розсилали чамбули по ясир, а сконцентрували власні сили навколо конкретного населеного пункту.
Чисельно у війську домінували кримські вояки, але ударну силу становив саме півторатисячний турецький корпус. Бєльський писав, що це були яничари. Якщо так, то хан мав у своїх руках досить могутню силу, оскільки в першій третині XVI ст.. яничари — султанська гвардія — були одними з найкращих вояків у Європі. З огляду ж на те, що загальна чисельність яничарів на всю величезну Османську імперію коливалась у межах 10—12 тисяч людей, то кількість їх при хані була досить значною. Злобін у своєму повідомленні звернув увагу Василія III на численну й сильну вогнепальну зброю кримсько-турецького війська. Причому малася на увазі як ручна зброя, так і гармати.
Про наявність у Саадет-Ґерая І артилерії сповіщав Вільно і Сигізмунд І. Бельський повідомляє точну кількість гармат у хана — 50 штук. Для порівняння, найсильніший замок воєводства — Київський — у той час мав 30 гармат. До того ж серед облогової артилерії були досить великі гармати, кулі від яких Остафій Дашкович пізніше привозив на Пйотрківський сейм: «До ради привіз великі кулі стрільби татарської». Сам хід облоги відомий мало. Сигізмунд І, оголошуючи мобілізацію, писав, що Саадет-Ґерай І «замку нашого добуває». Про штурм писав і Бєльський, додаючи, що татари і турки сильно обстрілювали Черкаси й намагалися підпалити дерев’яні укріплення. Це було небезпечно, адже 1482 р. саме підпал стін дав змогу кримцям оволодіти Києвом. Цей облоговий спосіб степовиків ми зустрічали і в попередніх подіях. Судячи з реєстру виплат на ремонт замку від 1533 р., татарам і туркам вдалося пошкодити 20 городень (зруби, засипані землею і каменем) з 29 наявних.
Отже, штурми й атаки на фортецю йшли майже з усіх боків. Але попри це Саадет-Ґераю І так і не вдалося захопити замок. Далося взнаки те, що між мобілізацією кримців і їх походом до Черкас пройшло не менше місяця. Цього часу виявилося достатньо, щоб такому воєначальнику, як Дашкович, зібрати навколишнє населення, й без того звикле до частих війн, і організувати оборону. Серед більш пізніх виплат мешканцям Черкас дві з трьох адресовані міщанам, причому кожна з них сама по собі більша за виплату загальну. З цього виходить, що, по-перше, замкнувшись у замку, міщани автоматично кинули свої будинки в острозі, і ті, зрозуміло, були знищені під час облоги. А по-друге, саме міщани становили основну частину гарнізону і, відповідно, зазнавали більшість матеріальних і фізичних втрат. Хоча, ясна річ, у старости були його особисті та замкові слуги, а також місцева шляхта й козаки. На те, що кошти для оборони йшли зі старостинської скарбниці Дашковича, недвозначно вказує знову ж таки виплата «старості черкаському й канівському пану Остафію Дашковичу за шкоди від Саадет-Ґерая — царя перекопського прийняв і за справу Ординську п’ятсот кіп грошей зі скарбу». (Ця сума справляє враження ще більше, коли згадаємо, на скільки бережливий щодо витрат був Сигізмунд І.) Основною втратою оборонців був відступ Іслам-Ґерая зі спільниками за Дніпро.
