Втрата Іваном Виговським гетьманської булави на військовій раді під Германівкою у вересні 1659 р. не стала для нього переходом в забуття. Адже він і надалі залишався сенатором Речі Посполитої та київським воєводою, щоправда, останнє звання мало під собою небагато реальної влади, оскільки Київ і більша частина належного до нього воєводства перебували під контролем Російської держави. Крім того, Виговський і надалі зберігав вплив на частину козацької старшини Гетьманату. Доволі важливою була його роль і в духовному житті Україні — не обмежуючись своїми давніми тісними зв'язками з Луцьким братством, він уписався і до Львівського православного братства.

Доволі активну участь брав Виговський і в підготовці та проведенні кампанії 1660 р., у результаті якої було розбито й змушено до капітуляції російську армію воєводи В. Б. Шереметьева, а Юрія Хмельницького змушено до розриву з царем і переходу під зверхність короля. Більше того, коли під враженням пережитого під Слободищами Юрій вирішує відмовитись від гетьманської булави, саме кандидатура Виговського виглядала як найбільш реальна для того, аби перехопити гетьманську владу. Проте цього не сталось. І як би це не дивно звучало, саме керівництво Речі Посполитої зробило все від нього залежне, аби Виговський — гетьман, який восени 1658 р. повернув козацьку Україну до складу Речі Посполитої, — не повернувся до влади в Україні восени 1660-го. Надто вже незалежним видавався Виговський Варшаві. Отож, на гетьманстві було залишено слабкого Юрія Хмельницького, а Іван Виговський отримав можливість спробувати реабілітувати себе і виправити допущені помилки в інший спосіб.

Упродовж 1660—1664 рр. екс-гетьман наполегливо відстоює застереження за козацькою Україною особливого автономного статусу в Речі Посполитій, виступає за реанімацію Гадяцької угоди. Крім того, проводить активну зовнішньополітичну діяльність, шукаючи підтримки українській справі у керівництва Оттоманської імперії, Кримського ханату, придунайських князівств.

На початку 1664 р. на Правобережжі вибухає протипольське повстання, очолюване Дмитром Сулимою, Семеном Височаном, Скиданом, Іваном Сірком. За його ж лаштунками одним з ініціаторів і координатором виступу є Іван Виговський.

Польська влада про роль Виговського в поширенні антиурядових виступів довідалась уже на початку весни. Аби передчасно не злякати Виговського, правобережний гетьман Павло Тетеря і командир польських військ в Україні полковник Себастьян Маховський запросили його до Корсуня, нібито для участі у воєнній раді. А вже по прибутті воєводи до Корсуня 16 березня оголосили про справжні мотиви виклику і взяли під варту. Попри те що Виговський як сенатор Речі Посполитої не підлягав суду військового трибуналу, саме останній засудив його до смертної кари.

Тіло колишнього українського правителя було перевезено його дружиною Оленою Стеткевич з Корсуня на Галичину і поховано з усіма належними почестями в тамтешній православній святині — Скиті Манявському. Невдовзі по смерті чоловіка померла й пані Олена, тіло якої також знайшло вічний спочинок у цьому ж Скиті. Аби якось нівелювати негативне враження від скоєного беззаконня, гетьман Тетеря особисто клопотався перед сеймом Речі Посполитої стосовно збереження за сином Іваном Виговського Остапом спадкових маєтностей — «аби хто в нього, сироти, не відібрав його дідицтво». Утім це не зупинило маховик анти-польського і антигетьманського повстання, що вже влітку наступного року примусило Павла Тетерю до втечі з України.

«Ныне на Украйне... ничего доброго нет, всяк в свой нос думает».

Сум'яття 1665-го

З початком зими 1665 р. ситуація на Правобережжі починає стрімко загострюватися. Правобережний гетьман Павло Тетеря, інформуючи короля про стан справ в Україні, зазначав: «Я тримав і втримав Україну королю, стратив сто тисяч та інші виношу клопоти, прикрості і кручини; тримав те гетьманство виключно для інтересу ЙКМсті і не раз уже відпрошувався з того уряду. Дам і решту, що маю, аби тільки бути вільним від того гетьманства клопітливого і небезпечного».

Свою нехіть до збереження влади гетьман пояснював тим, що «по багатьох містечках часто чуються голоси: „гукнемо ще раз“ і потроху вибухають бунти». Причини ж загострення кризи Тетеря вбачав і у «звиклій козацькій сваволі, що панів мати не хочуть», і в примусових реквізиціях коронним військом у місцевого населення провіанту та приписів, і в безправ'ї та непевності становища місцевого населення, на яке кожний сейм накладає нові податки. Чи не єдину можливість втримати Україну за королем і не допустити розповзання тут опозиційних настроїв Павло Тетеря вбачав у тому, щоб затягнути сюди татар «без яких жодним способом і в Україні і у війську ЙКМсті обійтися не можна». Проте гетьман вповні усвідомлював загрозу польським інтересам з боку Криму — «аби не схилили татари козаків до себе. Лише хан один є нам приятель, інші всі зичать війни з Польщею».

Варто зауважити, що зростанню антипольських настроїв у Криму сприяла інформація стосовно змісту польсько-російських переговорів, що проходили у Львові, оскільки на них російська сторона запропонувала розглянути можливість укладення союзу, спрямованого проти Швеції, Порти та Криму. Гостре невдоволення демонструвала кримська еліта й щодо виведення коронних військ з України, адже це було опосередкованим свідченням згортання зусиль Речі Посполитої в боротьбі з північно-східним сусідом.

Виведення коронних військ з України мало вкрай негативні наслідки не лише для збереження непорушності польсько-кримського союзу, а й загалом для інтересів Речі Посполитої в Україні та особистої долі гетьмана Тетері. Після того як військова присутність Варшави на Правобережжі обмежилася двохтисячним контингентом, зосередженим в основному в Білоцерківській та Корсунській фортецях, антипольське повстання з новою силою розгортається на Поліссі та Південній Київщині, перекидається на Брацлавщину, Південну Волинь та Подільське воєводство. Втративши в Україні будь-яку підтримку, у другій половині червня 1665 р. Тетеря залишає терени України та виїжджає до Польщі. В Україні ж розгортається боротьба за осиротілу гетьманську булаву не на життя, а на смерть. Чи не найвагоміші шанси її здобути були в полковника Дрозда та генерального осавула Дорошенка.

Впливовий серед козацтва полковник і претендент на гетьманську булаву Василь Дрозд (Дрозденко) походив, імовірно, з Сіверщини. Принаймні саме тут, у містечку Ольшанське Ніжинського полку, на початку 1650-х рр. Дрозд уперше був обраний козаками на старшинство — уряд городового отамана. Утім, через свою неспокійну, а можливо, і дещо авантюрну вдачу, козак не міг надовго затриматись у відносно спокійному українському регіоні. І на початку 1656 р. вже бачимо його на білоруських землях, під командою полковника Нечая. Згодом Дрозд перебирається на Подністров'я, де в 1664 р. стає одним з організаторів і лідерів антипольського повстання, розвиток якого влітку наступного року змусив правобережного гетьмана Павла Тетерю відмовитись від гетьманства і втікати до Польщі. Після втечі Тетері Дрозд реально претендує на булаву гетьмана Правобережної України.

Утім, у тій розрусі, що сталась у краї, у нього був вельми серйозний суперник — Петро Дорошенко. Дорошенко був представником одного з найшановніших в Україні козацьких родів. Достатньо буде сказати, що його дідом був один з найвідоміших козацьких гетьманів першої половини XVII ст. Михайло Дорошенко. Петро був серед тих козаків і старшин, які разом з Хмельницьким наприкінці 1647 р. подалися на Запорожжя і вже наступного року розпочали повстання, що вилилося у визвольну війну українського народу. У другій половині 1650-х на посадах чигиринського та прилуцького полковників Дорошенко виявляє себе не лише як вправний дипломат і військовий діяч, але й здібний адміністратор, веде переговори з польськими, московськими, турецькими та шведськими дипломатами. 1658 р. серед інших підписує союзний Гадяцький трактат з Польщею. Виконуючи обов'язки генерального старшини, Дорошенко зарекомендував себе справжнім козацьким лідером.

Понад два місяці Дрозду вдавалось відбиватись від натиску військ Дорошенка, засівши зі своїм полком у Брацлаві. Після капітуляції 15 жовтня 1665 р. полковника перевезли під вартою до Чигирина. У травні наступного року Дрозд спробував утекти від Дорошенка до лівобережного гетьмана, сподіваючись за допомогою російських військ перемогти свого суперника. Утікачу вдалось навіть викрасти гетьманську булаву Дорошенка, але уникнути кари не пощастило. На шляху до Брюховецького Дорошенко перехопив Дрозда, а присуд військового суду був суворим — смертна кара.

«Хочу на Москві одружитися». Загравання гетьмана Брюховецького з царем і його наслідки

«Бачити пресвітлі царські очі».

Дипломатичні церемонії, ранги та люди першого гетьманського посольства до Москви

Після того як гетьман Брюховецький безславно залишив терени Правобережжя, чи не найбільше клопотів йому завдавав єпископ Мефодій. Після перших зачіпок поміж місцеблюстителем і лівобережним гетьманом, що мали місце ще наприкінці літа 1663 р., упродовж наступного року конфлікт поміж ними поступово набирав дедалі гостріших форм. Прагнучи перехопити ініціативу, на початку 1665 р. Мефодій передає на ім'я царя доповідну записку, у якій обґрунтовує необхідність проведення в Україні широкомасштабної реформи. Зокрема, він пропонував з метою обмеження фінансових зловживань гетьманської адміністрації залучити всі податні кошти, що збираються з українського населення, до царської скарбниці, щоб вони звідти витрачалися на виплати козакам за несення ними військової служби та йшли на утримання російських ратних людей в лівобережних містах. Єпископ вважав за необхідне негайно вивести з підпорядкування гетьмана та старшини міщан, збори та орендна плата з яких повинні були також надходити не гетьману, а московському монарху. У конфліктах, що виникають між гетьманським урядом і міським самоврядуванням, радив невідступно підтримувати представників міст. Крім того, істотно збільшити військову присутність Москви на Лівобережжі, для чого ввести додаткові контингенти до Києва, Переяслава, Чернігова та Остра. Реалізацію запропонованих ним нововведень Мефодій радив розпочати негайно, для чого просив виділити йому московських ратних людей «около полуторы тысяч человек» на чолі з «знатный человек и з дьяк», аби йому в Україні було «надежно приехать и говорить с гетманом».

На початку червня пропозиції місцеблюстителя розглядалися на засіданні боярської думи, на якому був присутнім і цар Олексій Михайлович. За результатами наради було ухвалено рішення відкликати відправлений в Україну за подачею Брюховецького царський указ про відібрання в міщан і присилку до Москви королівських привілеїв. Щодо реалізації інших пропозицій Мефодія — боярська дума не ухвалила ніяких конкретних постанов. І вочевидь, не останню роль в цьому відіграв той факт, що саме в червні 1665 р. український гетьман повідомив про свій твердий намір найближчим часом відвідати Білокам'яну, надаючи тим самим уряду Олексія Михайловича можливість обговорення піднятих єпископом питань особисто з Брюховецьким.

Варто зауважити, що вперше Брюховецький про свій твердий намір вже найближчої зими приїхати до Москви заговорив ще в серпні 1663 р. Потреба «бачити царські очі» прямо випливала з букви закону — з тексту «Нових статей» Юрія Хмельницького 1659 р. Щоправда, гетьман тоді переказав цареві своє бажання «бити чолом, щоб йому одружитися на Москві, а взяти б за себе московського народу вдову, собі рівню, тому що він уже є лисим». Складна ситуація в Україні та на її кордонах завадила Брюховецькому виконати свою обіцянку взимку 1664-го, але активність єпископа Мефодія в царських палатах не залишила гетьману простору для маневрування. Їхати таки було потрібно. Причому, збираючись до Москви, Брюховецький не приховував прагматичної мети посольства: «...власті собі прибавливать». Потреба в цьому існувала хоч би тому, що опозицію своїм діям, спрямованим на зміцнення гетьманського проводу, гетьман зустрів не лише з боку місцеблюстителя, а й ряду впливових козацьких старшин.