Однак діячі російських чорносотенних монархічних кіл початку XX ст., не бажаючи визнавати масовість сучасного їм українського національного руху, з абсолютною переконаністю вважали, що «в 1840-х рр. малоросійська інтелігенція не була ще настільки нечисленною, щоб думку двох десятків українофілів можна було сприймати за думку всієї (інтелігентної) Малоросії»[102]. Здавалося б, парадоксально, але через діяльність російських чорносотенців поняття «Україна», «українство», «українці» ще міцніше отримували прописку в громадській думці[103].
Як це починалося і як це відбувалося під пресингом інших культур, добре засвідчують особисті приклади справді «перших українських інтелігентів» середини XIX ст. — уже згадуваних хлопоманів (ополячених колись українців, які вважали за честь повернутися до своєї української ідентичності).
«Українські поляки, — писав П. Куліш, — згоджуються, що вони, здебільша, ті ж Українці, обернені католицизмом и польщизною в иншу народність». «Що ж може бути придатніш для освіченого мислителя, як вернутись на той простий шлях, яким ішли їх предки, не зведені ще єзуїтами та варшавськими політиками?»[104] — задавався питанням Куліш.
К. Михальчук у мемуарах «Из украинского былого» писав, що «знищення в собі самих усяких слідів панської культури стало гаслом цих ідеалістів [хлопоманів], а ми знаємо, що частина з них стала, справді, писарями, інша — вчителями тощо»[105].
На думку самих хлопоманів, перше, що необхідно було зробити полякам, — це дати українцям свободу й припинити ставитися до них, як до людей нижчого ґатунку. Свою позицію вони доводили власними прикладами. Якщо польський магнат і його оточення любили українця як свого підлеглого, то студент-хлопоман початку 1860-х рр. не мав такої корисливої любові. «Його любов до народу, до українця, — писав один із них, Б. Познанський, — сварила його з найближчими рідними, зазнавала гонінь не тільки офіційної влади, але й усіх її компатріотів-однодумців»[106].
Конфлікт поколінь яскраво простежувався у відмові батьків сприймати участь своїх синів в «антиурядовій діяльності» як нормальне, гідне уваги, явище. Унаслідок такої реакції з університету свого сина забрав шляхтич Моргулець, а батько Т. Рильського особисто прохав генерал-губернатора звернути увагу на «злобливу пропаганду» сина й запроторити його разом з інтими студентами куди-небудь у заслання з Києва. Все починалося у формі звичайного соціального конфлікту або навіть сімейних непорозумінь, які у своїй типовості стали масовими. Й у випадку з ополяченими українцями-хлопоманами йшлося, скоріше, не про зміну прізвищ із польського на український манер, а про зміну предмета діяльності («національного будівництва») — з польської нації на українську. По суті, це вже були добротні, хоча й локальні початки політизації українського національного руху; ішлося, зрештою, про формування української політичної еліти, на відміну від польської чи російської.
З погляду оцінки інтелігентності цих вчинків сумніватися не приходиться, адже молоді люди відмовлялися від багатьох своїх амбіцій заради фактично безнадійної на той час справи.
Сюжети з «польськими впливами» на Правобережжі Наддніпрянщини свідчать, що на формування українськості інтелігенції впливали також національні та релігійні рухи інших народів. Не дарма ж О. Лотоцький у своїх мемуарах відзначав про те, як у XIX ст. російський уряд сильні українські національні позиції подільського духовенства пояснював впливами польщизни («польських умонастроеній») і уніатства[107]. На його думку, високе почуття гідності виробилося у місцевого духовенства під впливом католицизму і польського націоналізму. І в цьому треба з ним погодитися, бо номінально московські владики не помилялися, але помилялися вони по суті: місцеві священики були «гонористі» не стільки через те, що піддалися впливам польської національно-релігійної культури, а якраз навпаки, тому що противилися процесам полонізації та покатоличення, а відтак виробляли власний український «релігійний націоналізм».
В. Нестеренко зазначає, як на рубежі XIX — XX ст. католицькі місіонери поряд із релігійними питаннями займалися політичною пропагандою, роздавали українським селянам антиправославну та антиросійську літературу, яка подекуди призводила до появи опозиційних настроїв[108]. Проте українці-католики, хоч і відвідували католицькі храми та богослужіння, не пов’язували свої політичні й економічні інтереси з прагненнями польських магнатів і шляхти. Більше солідарності вони виявляли до православних українців.
Пропаганда римо-католицької та греко-католицької церкви наприкінці XIX ст. спричинила не тільки своєрідне «релігійне відродження» (переродження) населення Наддніпрянщини. З боку російського уряду посилився адміністративний тиск на ці церкви. Синод і підпорядковані йому священики намагалися зупинити процес переходу православних українців до католиків або інших «упорствующих православью». Захищені государевим скіпетром сили зазвичай діяли репресивними методами. Хоча, як слушно зауважив В. Нестеренко, були серед православних священиків і помірковані, які наголошували у методах боротьби на важливості лише національного чинника. Вони, зокрема, пропонували ввести богослужіння для українців-католиків у костьолах українською або російською мовою, тоді б буцімто «римський католицизм не служив би засобом для переходу селянства в польську національність»[109]. Принагідно зазначимо, що усвідомлення чинника мови як основи національної ідентичності та поступка йому першим місцем із боку релігійної ідентичності — надзвичайно важливий аспект у формуванні вже не традиційного, а модерного суспільства. Очевидно, частина православних священиків це вже добре усвідомлювала. Поза будь-якими сумнівами, на цьому розумілося і католицьке духівництво, яке виконувало, де тільки могло, церковну службу польською Мовою.
Сучасник епохи В. Боржковський описував, як під впливом указу про віротерпимість 1905 р. на Поділлі (у Кам’янець-Подільському, Проскурівському, Ушицькому, Ямпольському, Могилевському повітах) ксьондзи зверталися до своєї української пастви виключно польською мовою. («Костьольна відправа, пісні — все польське», — відзначав він.) Цікаво, що багато сімей, у яких основною мовою була українська, таки переходили з православ’я в католицизм. Особливо це простежувалося в мішаних шлюбах: «Жінка-католичка потягла за собою православного чоловіка, чоловік-католик свою православну жінку, за ними пішли діти». Більш того, переходили і виключно православні сім’ї. Переконані у православ’ї українці називали своїх покатоличених братів «ляхами». Зрештою, В. Боржковський відзначає, що саме під впливом ксьондзів виникла гостра ворожнеча меж католиками та православними Поділля, коли села ділилися інколи на два ворожих стани[110]. Окрім того, тогочасна преса повідомляла про часті бійки всередині сімей, де хтось переходив із православного на католицький обряд[111]. Після видання «революційного» як для імперського типу держави указу про віротерпимість 1905 р. православні священики Російської імперії, за дуже невеликим винятком, рішуче виступили проти відновлення унії, а більшість польських ксьондзів, добре розуміючи, що поява греко-католицьких парафій послабить їхній вплив на українське селянство, не бажала відновлення східного обряду для католиків. Таким чином, виник парадокс, коли навіть у короткий період «свобод» ситуація складалася не на користь української церкви — чи то православної, чи то греко-католицької.
Характеризуючи вищезгаданий указ 1905 р. про віротерпимість, не можна не вказати на його оцінку сучасною білоруською дослідницею В. Яновською, яка переконана, що він лише злегка послабляв дієвість старих юридичних норм у релігійній площині[112] і що після його проголошення «довгоочікуваного зрівняння прав різних вірувань» так і не відбулося. Як основний аргумент дослідниця наводить те, що вихід у позавіросповідний стан і надалі заборонявся (порушувався таким чином головний принцип свободи совісті). Тобто свобода релігійного самовизначення визнавалася тільки в межах віросповідання (будь-якого), а не поза ним. Окрім того, у межах Російської імперії лише панівна православна церква мала право переконувати віруючих інших християнських вірувань та іновірців у прийнятті її вчення про віру. Логічно напрошується висновок, що не офіційні дозволи чи заборони сприяли переходам наддніпрянських українців із православ’я в католицизм, а більш приваблива на той час соціокультурна ситуація в католицькій церкві, ближчий за своїм духом до народу католицький клір. Певна річ, у деяких випадках мав місце й примус.
Згідно з офіційними даними, за 1905—1907 рр. із православ’я у католицтво в Російській імперії загалом перейшло понад 170 тисяч осіб. Укладачі довідника «История Римско-католической церкви в Российской империи (XVIII — XX вв.) в документах Российского государственного исторического архива» відзначають, що за 1905— 1909 рр. до католицької церкви в імперії перейшло 233 тисяч осіб[113].
За підрахунками В. Яновської, в українських губерніях з 15 квітня 1905 р. і до квітня 1909 р. з православ’я у католицтво перейшло 3646 осіб, у тому числі понад 300 сімей. Зокрема, в Київській губернії — 1720 осіб (у тому числі 174 сім’ї), Подільській — 612 осіб (зокрема 40 сімей), Волинській — 1314 осіб (про кількість сімей відомості відсутні, але дослідниця припускає, що їх було не менш як 130)[114]. В. Нестеренко дещо підвищує ці показники, вважаючи, що лише 1906 р. 1500 православних селян Подільської єпархії перейшли в католицизм. На наш погляд, різниця в кількості переходів з одного віросповідання в інше не суттєва сама по собі (особливо якщо зважити, що фактично всі автори посилаються на різні джерела імперського походження, які не завжди є правдивими). Головне вловити тенденцію, яку досить часто фіксує тогочасна преса. І вона така: православні селяни, міщани та інші соціальні категорії Наддніпрянської України наприкінці XIX — на початку XX ст. почали переходити в римо-католицьке та греко-католицьке віросповідання, адже вважали їх кращими за православ’я з багатьох причин. У більшості випадків вони ставали ближчими до польської культури, тоді як навіть офіційні російські кола вважали за краще дозволити «малоросійський характер» православної церкви на Правобережжі України (відомим є експеримент із українізацією православної служби на Поділлі на початку XX ст.), ніж втратити малоросійську паству на користь польського національно-релігійного руху.
Акцент на інтелігентній ролі тогочасного духовенства тут не випадковий. Тривалий час священиків періоду імперії дослідники не включали до аналізу інтелігенції, а відповідно — її діяльності. Це данина традиції радянського історіописання, в рамках якого вважалося, що якщо вже й вивчати життєдіяльність такої «нелюбої» інтелігенції, то не згадуючи при цьому ще менш «любе» духовенство. Насправді ж, якщо користуватися поняттями епохи зламу XIX — XX ст., то духовенство теж вважалося інтелігенцією, — ясна річ, коли воно поводилося, як належало цьому шару суспільства відповідно до громадської думки.
