Відень, другу домівку родини, теж визволила Червона армія. Відень і Живець, колись габсбурзька столиця і габсбурзьке володіння, згодом міста у складі австрійської та польської республік, відтак додані Гітлером до Німецького Райху, водночас опинилися під владою Сталіна.
Після німецької капітуляції 8 травня 1945 року Сталін замінив Гітлера в ролі господаря східної та центральної Європи. Раніше він стверджував, що ця війна буде несхожою на всі попередні війни в тому сенсі, що переможець її насадить свою політичну систему доти, доки лише зможуть дійти його війська. Коли Червона армія зустрілася із західними союзниками в Німеччині та Австрії, їхні служби військової поліції й розвідки встановили різного штибу окупаційні зони. Коли Аліса з Альбрехтом поспішали із Штраусберга до Відня у пошуку своїх доньок, то переходили з американської зони в совєтську, а отже, наражали себе на ризик. Совєтська поліція, особливо ж служба військової контррозвідки, так званий СМЕРШ, не вагалася заарештовувати цивільних, яких вважала ворогами совєтської влади.
Вільгельм залишався у Відні, без сумніву, сидячи дуже тихо після того, як Червона армія вступила в місто у квітні 1945 року. Він ризикував своїм життям у тій частині Європи, де принаймні в той час правила встановлювали совєти. Совєтська таємна поліція і військова розвідка вміло й енергійно діяли за лаштунками. Вони значно дієвіше, аніж свого часу німці, викорінювали організації польського та українського спротиву. Алісиних товаришів у польській Армії Крайовій здолали совєти.
У Польщі та інших країнах, чиї території повністю звільнила Червона армія, совєти запропонували встановити тимчасовий уряд із непропорційно великою роллю для комуністів, які відтак шляхом маніпуляцій добилися повного контролю. В Австрії, де американці та британці визволили східну й південну частини країни, совєти вчинили так само, знайшовши некомуніста, що очолив тимчасовий уряд. Але тут їхній маневр зазнав невдачі. Совєти поклали відповідальність за створення уряду на Карла Реннера, який призначив уряд, до складу якого, окрім Комуністичної партії Австрії, входили дві інші великі партії, що тепер називалися Соціал-демократичною партією і Народною партією. Совєти, а за ними американці та британці, визнали тимчасовий уряд навесні 1945 року.
Дві великі австрійські партії стали тим, чим раніше не були — недвозначними прибічницями демократії в Австрійській республіці. Чільники Соціал-демократів і Народної партії розуміли, що їхні партії могли перемогти на вільних і прозорих демократичних виборах, тоді як спонсорована совєтами Комуністична партія Австрії цього зробити не могла. Комунізм, який ніколи не мав популярності в Австрії, швидко здискредитувала совєтська окупація. Совєтська влада трактувала все майно у своїй окупаційній зоні як «колись німецьке», а отже, підлегле конфіскації. Найжахливішим і найнезабутнішим спогадом окупації було те, що совєтські солдати зґвалтували десятки тисяч жінок, поводячися у Відні так, як поводилися в Будапешті й Берліні. Після того, як совєти встановили пам’ятник невідомому солдатові на Шварцбергенпляц, віденці, виказуючи особливо макабричний приклад притаманного їм чорного гумору, охрестили його пам’ятником невідомому батькові. За прозорої процедури і високої участи виборців Комуністична партія Австрії не мала б жодного шансу на успіх на демократичних виборах.
Для двох партій — правоцентристської і лівоцентристської, — які тепер підтримували австрійську демократію, шанс на успіх на демократичних виборах значно перевищував усе, на що вони могли сподіватися від війни. Соціал-демократи були раді повернутися до політичної системи, з якої їх виключено, коли 1934 року їхню партію заборонили. Народна партія, фактична наступниця Фронту Батьківщини, була щаслива взагалі брати участь у політиці. В інших країнах Європи совєти представили всі партії правого спрямування як німецьких колаборантів. У Австрії вони не могли цього зробити. Усім було відомо, що Фронт Батьківщини 1938 року намагався захистити країну від нацистів. Повоєнний очільник Народної партії Леопольд Фігль провів більшу частину війни в німецьких концтаборах. Понад те, американці, британці й французи виразно хотіли встановлення демократичного устрою. Оскільки й вони брали участь в окупації Австрії, то совєти не могли так легко диктувати, кому брати участь у виборах, а кому ні[313].
Комунізм ішов услід за Червоною армією; демократія — за американцями і британцями. Австрія опинилася десь посередині. Вільгельм, чоловік королівського народження і прагнень, вирішив підтримати владу народу. У травні 1945 року, відразу після німецької капітуляції, Вільгельм поринув у демократичну політику Австрії. Він підтримав австрійську республіку після кар’єри монархіста, прийняв австрійську націю після цілого життя віри в імперію, ба навіть вступив у Народну партію після років оскаржування демократії як личини, за якою ховалася совєтська конспірація. Вільгельма не полишено цілком напризволяще. Його зв’язковий Поль Маас виїхав до Франції, але спершу познайомив Вільгельма з колегою, який називав себе Жаком Брієром. Брієр попросив Вільгельма виступити посередником між Народною партією і французьким правоцентристським Mouvement Républicaine Populaire. Вочевидь, Вільгельм познайомив офіцерів французької розвідки із чільниками Народної партії. У свій особливий спосіб він робив те саме, чим після німецької капітуляції займалася значна частина Європи — збирав із уламків вельми недемократичного минулого програму демократичної дії[314].
Обіцянка демократичних виборів в Австрії, що їх планувалося провести в листопаді 1945 року, дещо відволікала від важливішої проблеми — непевности щодо долі цілої країни. Зрозуміло було лише одне: Аншлюс скасовано, Австрія буде незалежною державою, що існуватиме окремо від Німеччини. На цьому британці, американці й совєти погодилися 1943 року. У липні 1945 року британський уряд Вінстона Черчиля упав, а з ним відпала й найменша можливість того, що Австрія знову буде монархією або осердям якогось штибу центральноєвропейської федерації. Отто фон Габсбург провів більшу частину війни у Сполучених Штатах, але не спромігся зібрати значної підтримки для своєї ідеї багатонаціональної федерації під правлінням члена габсбурзької династії. Отож союзники зійшлися на тому, що Австрія буде республікою, хоча розуміли цей термін по-різному. Совєти вважали, що правдивою республікою є та, у якій державний апарат від імени робітничого класу контролюють комуністи. Інші союзники вважали, що республіка повинна передбачати демократичну зміну влади шляхом вільних виборів. Всюди там, де совєти погоджувалися на вибори, вони очікували від своїх місцевих союзників їхньої фальсифікації.
У липні 1945 року союзники поділили Австрію на чотири зони окупації: совєтську, американську, британську, а також французьку — на альпійському далекому заході. Столиця теж мала підлягти окупації з боку чотирьох держав. Британська, французька та американська влада увійшла до Відня в серпні. Вільгельм, безсумнівно, собі на велику втіху, опинився у британському секторі міста. Йому могло здаватися, що він ішов на ризик за добру справу, працював для західної розвідки під час війни, а потім за демократію, а отже, тепер міг отримати свою винагороду. У травні й червні Вільгельм міг пишатися своєю демократичною відвагою і покластися на відносну безпеку британської (а не совєтської) військової поліції. Тієї осені він міг спостерігати, як демократія робила свою справу: ефективні кампанії проводили як Соціал-демократи, так і Народна партія. Вільгельм був у доброму гуморі, писав теплі листи господині свого будинку й водив дітей інших винаймачів купатися. У листопаді він сказав своїй господині, що після цілого життя мандрів він готовий осісти. Він був на той час п’ятдесятилітнім чоловіком. Було, мабуть, і справді пора[315].
Саме в той час, коли Вільгельм, здавалося, знаходив собі місце в новій Австрії, члени його родини шукали способу звідти вибратися. Відшукавши своїх доньок Марію-Кристину та Ренату, Альбрехт і Аліса не мали жодного зиску із того, щоб залишитися. Незрозуміло, чи Альбрехт шукав у місті свого брата Вільгельма; через багато років Марія-Кристина не пригадувала такої зустрічі. Хай як сталося, але у двох братів були різні обов’язки. Альбрехт із родиною були поляками, а не австрійцями, і вирушили назад до Польщі. Вони знали, що застануть країну під окупацією з боку Червоної армії, і що вона потрапить під контроль комуністів. У ту мить, коли вони могли легко втекти до вільної європейської країни — може, Іспанії або Швеції, де в них були родичі, — вони натомість вирішили повернутися до Польщі. Там вони спостерігали за тим, як владу захопили комуністи, які сфальсифікували результати референдуму 1946 року, а потім і загальних виборів у 1947-му.
В Австрії Вільгельмова партія перемогла на листопадових виборах 1945 року. Народна партія отримала майже половину голосів, а Соціал-демократи лише трохи відстали від неї. Комуністична партія Австрії зібрала лише 5,9 відсотка. Тоді Народна партія сформувала уряд у столиці, що її звільнили совєти. Ті були розгублені й не знали, як діяти. У Польщі — країні, де комуністи ніколи не змогли б перемогти на вільних виборах, — совєти могли допомогти їм залякати опонентів і підробити результати, й зробили це. Комуністична партія Австрії не мала під своїм контролем потрібних міністерств, а новий уряд тепло вітали британці й американці. Між союзниками виникла незгода, й майбутнє країни стало непевним. У березні 1946 року у виголошеній у Сполучених Штатах промові Вінстон Черчиль говорив про «залізну завісу», яка відділила східну Європу від західної. Здавалося, що проходить вона просто через Відень[316].
Навіть окупована чотирма державами Австрія була у значно кращому становищі, ніж Україна, що її повністю поглинув Совєтський Союз. Совєти повернули собі свою довоєнну Українську республіку і вдруге занексували землі, надані їм за умовами пакту про ненапад із Німеччиною від 1939 року. Ці територіальні набутки містили східну половину давньої габсбурзької землі Галичини. На цих галицьких чи західноукраїнських землях партизани Організації Українських Націоналістів вперто опиралися совєтському правлінню. Вони сподівалися перемогти ту армію, яка щойно подолала німців. їм відчайдушно потрібна була допомога.
Вільгельм, який 1946 року мав змогу зайнятися своїми справами і привітати себе з успіхами в Австрії, робив, що міг. Якимось чином йому вдалося знову вийти на зв’язок із французькою розвідкою. Вочевидь Вільгельм дав своєму зв’язковому Жакові Брієру знати, що він все ще надавався для місії укладання знайомств між західними органами розвідки та українськими націоналістами. На початку 1946 року Брієр познайомив Вільгельма з французом, який називав себе Жаном Пелісьє і стверджував, що є капітаном французького флоту. За словами Пелісьє, він прибув для здійснення спеціальної місії від французького уряду. Франція була зацікавлена у співпраці з українськими націоналістами. Взамін на інформацію про Совєтський Союз, вона могла обіцяти десанти солдатів і пропаганду над совєтськими територіями.
