Українці вдарили першими 1 листопада 1918 року, взявши під свій контроль Львів — місто, оточене українськими селами та містечками, але значною мірою польське та єврейське за етнічним складом. Цього дня вони проголосили незалежність новоствореної української держави. Поляки завдали удару у відповідь, повернувши місто за 20 днів по тому. Керівництво ЗУНР на чолі з відомим юристом та громадським діячем Євгеном Петрушевичем змушене було переїхати на схід — спочатку до Тернополя, потім до Станіславова (нинішній Івано-Франківськ). Так почалася тривала та кривава українсько-польська війна. Першого грудня 1918 року представники двох Українських республік, східної та західної, вирішили об’єднати сили та створити єдину державу. Вони потребували всієї згуртованості, на яку тільки були здатні. Перша світова війна, яка, за сподіваннями багатьох, мала б покласти край усім війнам, започаткувала нові відразу ж після свого завершення.
Перша світова війна почалася зі спроб Австрії зберегти контроль над слов’янськими народами, що перебували під її владою, та дій Росії, яка вважала себе захисницею всіх слов’ян і намагалася поширити свою загальноросійську самосвідомість на українців Австро-Угорщини. У Східній та Центральній Європі війна спочатку послабила, а потім знищила імперії, у той час як революція покінчила зі старими порядками. Обидва імперські уряди впали. Як і решта Європи, Україна вийшла з лих війни зовсім іншою — психологічно контуженою та бруталізованою, зі зруйнованою економікою, втратами населення, а також мобілізованою етнічною самосвідомістю та більш антагоністичними відносинами між етнічними групами, ніж будь-коли раніше. Але крах імперій дав українцям також нову самосвідомість, створив Українську державу з власним урядом та армією і розмістив Україну на політичній мапі Європи. Нові політики, народжені війною, дали українцям по обидва боки колишнього імперського кордону чітку політичну мету — незалежність. Не більше, ніж фантазія до війни, вона стала частиною ідеології, спільної для соціалістичних лідерів Ради, консервативних прихильників Скоропадського й ліберально налаштованих борців за Західноукраїнську Народну Республіку в Галичині. Справа незалежності мобілізувала українців, але також налаштувала проти нової країни сусідів. Одна справа — проголосити незалежність, та зовсім інша — здобути її. Українцям доведеться боротися за неї, і не на один фронт.
Розділ 19
ВТРАЧЕНА МРІЯ
У середу, 22 січня 1919 року, у Києві був чудовий зимовий день — з легким морозом, але без снігу. Нам відомо про це, бо того дня в місті була знімальна група, яка робила одну з перших зйомок масового заходу в столиці. Минув рік із того часу, як Центральна Рада проголосила незалежність України у своєму Четвертому універсалі. Повернувшись тепер до влади, деякі з її колишніх лідерів скористалися цією нагодою для іншої важливої декларації — проголошення об’єднання в одній державі колишніх австрійської та російської частин країни. Вони побудували тріумфальну арку від Володимирської вулиці до Софійського собору, обравши собор часів Київської Русі історичним фоном для проведення масового мітингу, церковної служби та військового параду — детально розроблених церемоній для відзначення того, що ще кілька місяців тому здавалося не більше ніж мрією маленького кола українських інтелектуалів по обидва боки російсько-австрійського кордону.
Коли опівдні дзвони Святої Софії почали свій передзвін, камера вихопила зображення щасливих облич, жінок із квітами, юрби чоловіків у військовій формі. У центрі уваги були члени Директорії, нового революційного уряду, очолювані високим чоловіком із борідкою, вдягненим у темний шкіряний плащ і вовняний капелюх з широкими крисами. Це був голова Директорії та колишній прем’єр-міністр уряду Центральної Ради Володимир Винниченко. Праворуч від нього йшли представники Західної України, уповноважені народними зборами українських земель колишньої імперії Габсбургів укласти акт про об’єднання двох українських держав. Але найбільшу увагу оператора привернули не Винниченко і не Лев Бачинський, голова делегації від парламенту ЗУНР. Найбільше «ефірного часу» дісталося чоловікові середнього віку й середньої статури в смушковій шапці — такій самій, як і в офіцерів, що його оточували. В одному кадрі він стоїть поруч із Винниченком, палячи цигарку, а потім поправляючи свій ремінь та одяг. Це був Симон Петлюра, головний отаман, або командувач військ Директорії.
На момент зйомки фільму Петлюрі, який народився 1879 року в Полтаві, було 38. Як і Йосип Сталін, який був на півроку старший за нього, Петлюра почав свою революційну діяльність, будучи студентом духовної семінарії. Незабаром він став одним із лідерів Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП). Після поразки революції 1905 року він редагував низку українських журналів та газет, спочатку в Києві, потім у Санкт-Петербурзі, а з 1912 року — у Москві. 1917 року, як голова Українського генерального військового комітету, а потім як генеральний секретар з військових справ Центральної Ради, він керував формуванням українських підрозділів у лавах російської армії. Імперські урядовці доручать командувати одним із таких підрозділів майбутньому гетьманові Павлу Скоропадському.
На стрічці, знятій 22 січня 1919 року в Києві, Петлюра стоїть поруч із Володимиром Винниченком, але не розмовляє з ним. Між двома політиками не було приязні. Їхнє суперництво тривало ще з довоєнних часів, коли обидва були лідерами УСДРП. У часи Центральної Ради Винниченко, який мав сильні пробільшовицькі симпатії, звинуватив Петлюру в тому, що той спровокував більшовицьке вторгнення. У грудні 1917 року, напередодні цього вторгнення, Петлюра змушений був піти у відставку. Хоча Петлюра й Винниченко об’єдналися, щоб підняти повстання проти гетьмана, їхнє суперництво продовжилося і в Директорії, але швидко було розв’язане. До березня 1919 року Вин-ниченко, чиї настрої так і залишилися прорадянськими та пробільшовицькими, уже буде і поза Україною, і значною мірою поза політикою. На початку травня 1919 року Петлюру оберуть головою Директорії з диктаторськими повноваженнями.
Існували важливі політичні та військові чинники, що сприяли зростанню впливу Петлюри в той час, коли в еміграції опинилися не лише Винниченко, а й Михайло Грушевський, інша важлива постать 1917 року. Петлюра здобув популярність, оскільки його посада секретаря військових справ, а потім головнокомандувача стала критично важливою у той період, коли Українська революція перейшла з парламентської до військової стадії. На початок 1919 року, коли Україна знову опинилася під нападом більшовиків, Петлюра став ключовим міністром в уряді. Другого лютого 1919 року, менш ніж за два тижні після святкування Акту злуки, Директорію витіснили з Києва. Вона переїхала спочатку до Вінниці, а потім створила свою штаб-квартиру в Кам’янці-Подільському, ще ближче до колишнього російсько-австрійського кордону, на той час — кордону з ЗУНР.
Альтернативи відступу не було, бо в українській армії знову був безлад. Селянські загони, які Петлюра повів наприкінці 1918 року проти гетьмана Скоропадського, майже повністю зникли: зі 100 тисяч вояків-селян лише чверть лишилася з Петлюрою, решта повернулися до сіл, вважаючи, що вже виконали свою місію, а решту хай робить уряд, якому вони допомогли здобути владу. Більшість із тих, хто залишився, очолювали отамани — цим словом козацької доби тепер називали тих, кого за сто років будуть називати польовими командирами. Титул головного отамана, який мав Петлюра, відображав сумну реальність: він командував групою недисциплінованих польових командирів, а не дисциплінованою армією. Петлюрі та його офіцерам так і не вдалося здійснити перехід від повстанських загонів до регулярної армії. Будучи успішними бунтівниками, українські політики виявилися аматорами в справі державного будівництва та організації збройних сил.
Єдиними надійними підрозділами на службі УНР були ті, що складалися з галицьких вояків — українців австрійської армії, які були захоплені росіянами під час Першої світової війни. Колишні галицькі полонені приєдналися до сил республіки після Лютневої революції 1917 року Вони виявилися найбільш дисциплінованими з’єднаннями кількох українських урядів. У липні 1919 року Петлюра отримав нове підкріплення з Галичини. П’ятдесятитисячна Українська Галицька армія (УГА) перетнула річку Збруч, що раніше розділяла імперії Габсбургів та Романових, і приєдналася до військ Петлюри на Поділлі. Здавалося, що об’єднання Східної та Західної України, проголошене півроку тому в Києві, почало давати свої перші плоди. Та обставини, у яких відбулося це об’єднання, насправді були жахливими — і армія Петлюри, і УГА були на межі поразки, причому останню витіснив із Галичини наступ польської армії.
Як і чому це сталося? Незважаючи на захоплення Львова поляками в листопаді 1918 року, західноукраїнському уряду вдалося встановити досить ефективний контроль над більшою частиною Східної Галичини, населеної українцями. Він створив адміністративну систему, яка реально працювала, запропонував низку реформ, у тому числі перерозподіл землі, що був вигідним для селянства, і згуртував українське населення навколо ідеї незалежності від Польщі. Поворотним моментом у польсько-українській війні став прихід до Галичини у квітні 1919 року 60-тисячної армії під командуванням генерала Юзефа Галлера фон Галленбурга. Вона була сформована у Франції з польських військовополонених (які спочатку воювали на боці австрійців) і озброєна Антантою. Частина офіцерів, які командували армійськими корпусами, була французами. Армію було відправлено на Східний фронт для боротьби з більшовиками, але Галлер розгорнув її проти українських військ у Галичині. Французи протестували, надсилаючи телеграми, але поляки витісняли погано озброєну українську армію на схід і запевняли французів, що всі українці є більшовиками. Улітку 1919 року УГА відступила до Збруча й перетнула його, щоб об’єднатися з силами Петлюри на Поділлі.
Налічуючи близько 50 тисяч вояків УГА, 35 тисяч солдатів, вірних Петлюрі, та близько 15 тисяч повстанців під командуванням союзних отаманів, українські війська становили серйозну бойову силу. Прихід галичан дав Петлюрі шанс відбити захоплені більшовиками території Центральної та Східної України. Але єдність двох Україн виявилася менш міцною, ніж здавалося. Консервативному в політичному відношенні керівництву ЗУНР було важко робити спільну справу з лівими членами уряду Директорії, галицькі командири не могли зрозуміти слабкої дисципліни колишніх повстанців, і обидві групи почали поглядати в різні напрямки, шукаючи можливих союзників.
