Свої свідчення про цю подію залишив Вілек Маркієвич, який з вікна спостерігав, як деякі погромники на пл. Ф. Смольки (нині пл. Григоренка) вправлялися в тому, щоб винайти ще витонченіші тортури. Він зазначає, що молоді українські селянки були жорстокішими за чоловіків. Один із чоловіків змусив єврея носити його на плечах і бив того ціпком по голові, поки жертва не впала без сил. Маркієвич чув крик жінки: «Люди, відпустіть мене, будь ласка! Я не зробила нікому нічого поганого, нікому!» У відповідь почулося чоловіче багатоголосся: «Не слухайте її! Убийте її негайно!»[946]
Погромники часто змушували євреїв здійснювати «більшовицькі» ритуали. Деяких силували співати російські марші та викрикувати: «Слава Сталіну!»[947] В одному з таких епізодів, натовп оточив групу з 200—300 молодих євреїв та єврейок, яких вимусили підняти руки догори і співати «російську комуністичну пісню “Моя Москва”»[948]. В іншому місці, поруч з Цитаделлю, бачили близько ста чоловік з піднятими догори руками. Євреї йшли під конвоєм українців, які примушували їх кричати: «Ми хочемо Сталіна!» За словами Казимири Порай, яка вижила, всіх їх згодом убили[949].
Кіноматеріали та фотографії, зроблені німецькими солдатами під час погрому, збігаються зі спогадами людей, які вижили. На численних архівних матеріалах зафіксовано епізоди, коли жінок штовхають і б’ють по обличчю та інших частинах тіла (ногами та палицями й ін. предметами). Багато жінок оголювали перед натовпом й тягали за волосся, кидаючи від одного мучителя до іншого. Деяких просто гнали вулицями[950]. Зі свідчень людей, які вижили, ми знаємо, що погромники ґвалтували жінок та били вагітних ногами в живіт, але в кіноматеріалах цього не зафіксовано[951].
Найжорстокіший день погрому був 1 липня 1941р., але у багатьох частинах міста погром тривав і 2 липня, аж до самого вечора. За словами Монастера, погром почався в єврейському кварталі і поширився наступного дня в інших частинах міста[952]. Так, 2 липня міліціонери і члени айнзацкоманд зібрали невстановлену кількість євреїв на спортивному майданчику на вул. Пелчинській (вул. Дмитра Вітовського). 2,5—3 тис. людей з них розстріляли в лісах поблизу Львова силами айнзацкоманди 5 і 6 (з айнзацгрупи С), якими командував Отто Раш. Фелікс Ландау, член айнзацкоманди, написав у своєму щоденнику: першу групу євреїв розстріляли 2 липня. З липня він написав, що «500 євреїв привели на розстріл. Тут, у Львові, було вбито 800 осіб»[953].
З липня 1941 р. українські міліціонери вивели з квартири «на роботу» Лейба Веліцкера, його брата і його батька. їх привели до будівлі міліції. Тут уже стояла група євреїв. Міліціонери відібрали молодих євреїв, відвели їх у підвал і побили там залізними прутами. Дехто з них більше не піднявся. Решту доставили на спортивний майданчик на Пелчинській, дорогою туди з них нещадно знущалися міліціонери. Кваліфікованих робітників німці відправили додому, а решту розмістили на спортивному майданчику, де вони протягом двох днів залишалися без їжі і води. Протягом цього часу німці й українські міліціонери постійно катували їх, били і знущалися. Лейб і його батько спостерігали, як євреїв кудись відвозили на вантажівках. Однак самих Веліцкерів, батька та сина, разом з іншими євреями звільнили через два дні[954]. Симона Візенталя (іл. 102) та ще приблизно сорок євреїв заарештували 4 липня 1941р. і помістили у в’язницю. їх поставили в ряд обличчям до стіни та наказали очікувати страти. Однак, на відміну від багатьох інших, Візенталя не вбили. Незадовго до того, як його мали застрелити, командир зупинив ката: «На сьогодні досить!» (Schluß für heute Feierabend!). На ніч Візенталя залишили у в’язниці, проте йому вдалося уникнути страти: його врятував український міліціонер, який знав його ще до війни[955].
7 липня 1941-го німецькі солдати схопили Еліяху Ионеса та інших євреїв, які переховувалися, і наказали їм розкидати вапно на подвір’ї в’язниці «Бригідки». Йонес був приголомшений трупним смородом. Він згадував, що земля під його ногами була м’якою, як смола, мала тріщини завширшки п’ять сантиметрів, оскільки не могла увібрати тієї кількості тіл, скільки заховали на цьому місці[956].
Після погрому львівські євреї були позбавлені прав та оголошені vogelfrei (поза законом). Пограбування їхніх квартир відбувалося навіть у присутності мешканців. Євреям дозволяли виходити на вулицю тільки два дні на тиждень: купувати їжу та інші товари[957]. За словами Генріка Шипера, це правило запровадив Юрій Полянський (іл. 116), якого Державне правління Стецька призначило посадником міської управи Львова. Німецька та українська поліція регулярно заарештовувала євреїв у їхніх квартирах або на вулицях та мобілізовувала для виконання різних «громадських» робіт. Хоча організоване насильство припинилося ввечері 2 липня, вбивства євреїв та збиткування над ними тривало й далі[958].
Кількість жертв першого погрому, який тривав із 30 червня по 2 липня 1941р., підрахувати складно. За оцінками юденрата, в перші дні окупації Львова було вбито близько 2 тис. євреїв [959]. У звіті німецької служби безпеки від 16 липня йдеться, що «поліція захопила і розстріляла 7 000 євреїв»[960]. Історики Дітер Поль і Еліяху Йонес, які вивчали погроми, дійшли висновку, що цими днями загинуло 4 тис. євреїв[961], тоді як Крістоф Мік, інший історик, який досліджував ці події, вважає, що було вбито 7—8 тис. євреїв[962].
Реконструкція хронології погрому показує, що ця акція мала ретельно організований характер. З німецькими формуваннями, до складу яких входили підрозділи поліції безпеки (Sicherheitspolizei) і внутрішньопартійної служби безпеки НСДАП (Sicherheitsdienst, SD), а також айнзацкоманди з айнзацгрупи С тісно співпрацювала українська міліція, створена ОУН(б). Напевно, німці узгодили дату погрому з ОУН(б) не пізніше вечора 30 червня 1941р., тобто незабаром після того, як вони зрозуміли, наскільки популярною та потужною була ОУН(б) у Львові і які маніпулятивні та збуджуючі натовп можливості відкриються для них, якщо місцеві жителі побачать тіла жертв НКВС. Німецькі та українські виконавці злочинів не залишили ніяких письмових документів, які б стосувалися такої підготовки, але інші джерела свідчать про це досить чітко. Наприклад, за словами одного зі свідків погрому, український міліціонер попередив про небезпеку єврейку, в яку був закоханий. Він зробив це 1 липня о 5-й годині ранку, тобто за кілька годин до початку основного погрому[963].
По-різному під час погрому поводили себе і німецькі солдати. Деякі з них знімали погроми на плівку. Одна з причин такої поведінки — це бажання перекласти провину за насильство на місцеве населення[964]. Іноді офіцери вермахту проявляли співчуття (існує свідчення, що один із таких офіцерів подарував єврею буханець хліба)[965]. Проте інші німецькі солдати принижували, катували, розстрілювали євреїв та пояснювали їм, що саме євреї відповідальні за погром[966]. Про одного з офіцерів, який міркував так само, Еліяху Ионес залишив спогади: «Після того як ми винесли тіла з камер, до нас підійшов німецький офіцер, зняв свій протигаз [який він носив через трупний сморід] і промовив до нас, що через нас, євреїв, “весь світ стікає кров’ю”, що ми спровокували цю війну і через нас тисячі жертв гинуть на полях битв. “Подивися, що ти зробив!” — закричав він і вказав на величезну колективну могилу на подвір’ї тюрми. Ми стояли байдужі, ми не чули його слів і не розуміли, чого він від нас хоче»[967].
Ще однією важливою групою злочинців, причетних до Львівського погрому, був натовп — пересічні громадяни, переважно українці, проте поміж цих людей були й поляки. У Львові українці були меншістю, але, на відміну від поляків, вони не були залякані ОУН(б); українська пропаганда навіть заохочувала їх підтримувати процес державотворення і метатися євреям. Частина українських погромників приїхала до Львова з передмістя, оскільки вони були мотивовані можливістю привласнити майно євреїв[968]. У погромі також брали участь багато молодих українців, зокрема студентів. Емануель Бранд упізнав серед погромників українського студента, з яким він навчався в Учительському інституті у Львові[969]. Ветеран Першої світової Дмитро Гонта, який планував приєднатися до міліції ОУН(б) у Львові, згадував у своїх мемуарах, що дехто зі студентів добровільно зголосився брати участь у погромах[970].
Поляки також виявили серед жертв НКВС тіла своїх родичів, але у ці дні поляки здійснили значно менше злодіянь, ніж українці, хоча у Львові їх проживало значно більше, ніж українців. Львівські євреї помітили, що серед погромників є поляки, але вони побоювалися їх менше, ніж українців[971]. Максимільян Борухович згадував, що українці поводились більш агресивно за інших, а поляки намагалися дистанціюватися від євреїв якомога далі[972]. Аліція Рахіль Хадер згадувала, що натовп, який знущався з євреїв на одній із львівських вулиць «переважно ніби складався з українців, однак… також там були й поляки»[973]. Кость Паньківський і Юзеф Шрагер також помітили серед погромників поляків[974]. Євген Наконечний згадував, що деякі поляки носили синьо-жовті нарукавні пов’язки, але він не пам’ятає такого, щоб українці брали участь у погромі, і стверджував, що приписувати ОУН(б) участь у єврейських погромах — це антиукраїнська пропаганда[975]. Польський вчитель гімназії Ян Роговський згадував, як поляк сміявся з євреїв, яких били українські міліціонери[976]. У Львівському погромі 1941р., на відміну від Львівського погрому 1918р. та погромів влітку 1941-го на Північному Сході Польщі, поляки не відігравали головної ролі, тому що українські міліціонери та оунівці наганяли на них страх. Окрім того, німці були менш прихильні до поляків, ніж до українців[977].
У ніч з 3 на 4 липня 1941р. німецькі сили безпеки, що складалися з членів СД, ЄЄ і айнзацкоманди 4а, розстріляли у Львові 25 польських професорів і 17 членів їхніх сімей [978]. Імена й адреси професорів німцям надали члени ОУН(б), які діяли відповідно до наказу Миколи Лебедя[979].
Львівський погром стався одночасно з проголошенням української держави; тими днями місто було повне синьо-жовтих прапорів та свастики. Вулиці майоріли плакатами із звинуваченнями на адресу євреїв у вбивстві в’язнів та з привітаннями Степанові Бандері й Адольфу Гітлеру («Хай живе Степан Бандера!», «Хай живе Адольф Гітлер!»). Іноді тіла убитих євреїв складали під плакатами з написами «Велика німецька армія» або «ОУН і війна проти “єврейських комуністів”». На одному з плакатів був напис: «Щоб припинити жидівсько-комуністичний розбій, — допомогти Україні визволитись, з наказу великого вождя німецького народу Адольфа Гітлера крицеві колони непереможної німецької армії вирушили в бій і раз на завжди знищили криваве кубло жидівсько-більшовицької комуни. Німецькі бійці прийшли до нас, як наші приятелі. В наших містах і селах український нарід вітає їх як своїх визвольників» (іл. 133)[980].
