29 травня 1944 р. Л. Берія в листі до ДКО звинуватив у співпраці з нацистами ще три давні народи Криму — болгар, вірмен і греків — і запропонував також виселити їх. 2 червня Постанова ДКО № 5984сс запустила процес організації депортації, але ще до її початку 15 червня Л. Берія просив Й. Сталіна дозволити депортацію й місцевих жителів — громадян Греції, Ірану та Туреччини. Постановою ДКО № 6100сс від 24 червня ці люди теж були приречені на виселення.
Остання кримська депортація відбулася 27—28 червня. За цей час було виселено 15 040 греків, 12 422 болгарина, 9621 вірменина та 1119 представників інших національностей: німців, італійців, румунів, циганів. Усі вони були розселені в центральних районах Росії та в Казахстані. 3531 людина з грецьким паспортом, 105 — з турецьким та 16 — з іранським були депортовані до Узбекистану. Не рахуючи 3141 кримського татарина, під час червневої операції було виселено 41 854 особи.
27 березня 1956 р. із депортованих у червні народів був знятий статус спецпоселенців, проте повноцінної реабілітації вони не домоглися. У результаті на сьогодні їхня частка в структурі населення півострова мізерна: вірмени — 0,5 %, греки — 0,13 % і болгари — 0,09 %.
Загалом протягом 1941—1944 рр. на півострові радянська влада здійснила чотири хвилі депортації та кілька менших операцій із виселення. Примусового переселення зазнали понад 300 000 осіб 10 національностей, зокрема цілий кримськотатарський народ, що склало 25 % усього довоєнного населення Криму.
30 червня 1945 р. Кримська АРСР була ліквідована, і на території півострова постала Кримська область. Указами 1944, 1945 та 1948 рр. було перейменовано понад тисячу населених пунктів, назви яких походили з мов депортованих народів, окрім грецької (залишилося тільки шість). Етнічному розмаїттю населення півострова було завдано нищівного удару. Процес реабілітації депортованих осіб, зокрема відновлення історичної топоніміки Криму, досі не завершений.
Непростий вибір союзника: українці між західними демократіями та гітлерівською Німеччиною
(Максим Майоров)
Пошук місця в антигітлерівській коаліції
Українці Польщі напередодні та на початку Другої світової війни У міжвоєнній Польщі жило понад 5 000 000 українців. Вони були найбільшою серед національних меншин республіки. Після смерті Ю. Пілсудського в 1935 р. Польщею керували послідовники маршала, які продовжували курс на зміцнення держави й посилення авторитарних тенденцій. Роль неформального лідера[6] держави перейняв новий генеральний інспектор збройних сил Е. Ридз-Сміґлий. Президент І. Мосцицький та прем’єр Ф. Славой-Складковський підтримували його політику. Для формалізації своєї ролі Е. Ридз-Сміґлий готувався стати президентом на виборах, які мали відбутися в 1940 р.
Зовнішньою політикою Польщі керував міністр Ю. Бек. За нього відбулося несподіване зближення Варшави з Берліном. А. Гітлер змальовував полякам перспективи спільного походу проти СРСР, заохочуючи Варшаву майбутніми територіальними здобутками в Радянській Україні. Частина польського керівництва сподівалася, що перенесення центру визвольної боротьби українців до УРСР сприятиме загасанню українського сепаратизму в Галичині та на Волині. Розраховуючи на таку можливість, поляки вели перемовини з німцями, тримаючи напоготові еміграційний Державний центр УНР. На відміну від ОУН, петлюрівці ставилися до поляків як до союзників. Варшава також фінансувала прометеївський рух — Інтернаціонал емігрантських визвольних організацій народів СРСР[7]. Для Берліна тимчасова дружба з Варшавою була лише одним зі способів здобути прихильність версальських переможців: приспати їхню пильність та оминути заборону на переозброєння вермахту. Апогеєм німецько-польської співпраці стала співучасть Польщі в гітлерівському розчленуванні Чехословаччини[8].
У відносинах із західними українцями режим Е. Ридз-Сміґлого пройшов шлях від пошуку компромісу до нової конфронтації. Протягом 1935—1938 рр. найбільша парламентська партія Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО) намагалася порозумітися з польським урядом у рамках політики нормалізації. У цей час голова УНДО В. Мудрий навіть був віце-маршалом (віце-спікером) польського сейму. Однак відносини Варшави з легальним політичним сектором українців зіпсувалися. Нормалізація не принесла сторонам очікуваних результатів. У галузі економічних, політичних та культурних прав українці, як і раніше, залишалися дискримінованими. Ситуація навіть погіршилася[9]. Співпраця з українцями не послабила й впливу ОУН. Польські та українські інтереси кардинально розійшлися під час чехословацької кризи 1938—1939 рр.
Українці радо вітали створення автономної Карпатської України в жовтні 1938 р. і всіляко допомагали національному державотворенню в цій частині Чехословацької Республіки. Натомість Варшава рахувалася із загрозою перенесення української активності із Закарпаття до Галичини. На загальне переконання події в Закарпатті інспірувала гітлерівська Німеччина, яка таким чином готувала плацдарм для експансії чи то проти СРСР, чи то проти Польщі. 9 грудня 1938 р., коли Варшава напружено відстежувала події на Закарпатті, українські парламентарі винесли на розгляд польського сейму «Проект конституційного закону Галицько-Волинської землі», який передбачав надання автономії Західній Україні. Звісно, ця ініціатива УНДО не дістала схвалення поляків. 1938 р. курс на нормалізацію було згорнуто. Польський уряд посилив репресії проти українців, звинувачуючи їх у германофільстві (часто небезпідставно). У ставленні до Закарпаття Польща цілком підтримувала претензії Угорщини й активно сприяла окупації краю угорськими військами в березні 1939 р.
Виникнення незалежної соборної України вимагало серйозного перекроювання усталених політичних кордонів у Європі. Єдиною державою, яка демонструвала готовність цим займатися, була Німеччина. Логічно, що орієнтація на Берлін стала основною для українських націоналістів. Однак лідери ОУН як ветерани перших визвольних змагань добре засвоїли, що краще мати важелі впливу на політику обох ворожих таборів світової війни.
Західні уряди проводили курс на «умиротворення агресора» (тобто А. Гітлера), тому були підстави сподіватися, що вони не стали б сприймати українське питання апріорі вороже. Невдовзі після Мюнхенської угоди, 14 грудня 1938 р., Сенат Франції звернувся до міністра закордонних справ Ж. Бонне із запитом, чи зберігає чинність військова конвенція французько-польського договору 1921 р. Відповідно до цього документа, Франція зобов’язувалася надати Польщі військову допомогу в разі агресії. Ж. Бонне підтвердив чинність конвенції, однак зауважив, що дія французьких гарантій не поширюється на випадок збройного повстання проти польського уряду. Інакше кажучи, Франція не збиралася підтримувати Польщу в боротьбі проти українського визвольного руху.
Голова Проводу українських націоналістів (ПУН) А. Мельник зі своїм найближчим оточенням перебував у Римі. Аж до моменту вступу Італії в Другу світову війну влітку 1940 р. він міг вільно взаємодіяти з осередками українських націоналістів в усьому світі. У липні 1939 р. ПУН провів у Венеції нараду теренових провідників ОУН Західної Європи та Північної Америки (були присутні, зокрема, О. Грановський із США та В. Коссар із Канади). Представники з країн демократичного Заходу отримали інструкції, як діяти в разі розгортання війни їхніх урядів із Німеччиною[10]. Тоді ж вирішили перенести ПУН з Італії до нейтральної Португалії[11]. Для підготовки переїзду на Піренейський півострів спрямували члена ОУН М. Мушинського. Подальший стрімкий розвиток подій призвів до того, що замість Лісабона А. Мельник у липні 1940 р. затримався в Берліні.
Запізніла спроба відновити європейську систему стримування Німеччини відбулася вже після даремного принесення Чехословаччини в жертву в рамках політики «умиротворення». А. Гітлер зажадав від Польщі приєднатися до Антикомінтернівського пакту[12], оскільки це вже зробила Угорщина. Е. Ридз-Сміґлий відкинув пропозицію. Незважаючи на попереднє обговорення планів походу в Радянську Україну, а також на участь Польщі в спільному розчленуванні Чехословаччини, польський лідер не бажав прямо пов’язувати свою країну з гітлерівським блоком. Слідом за Судетами А. Гітлер почав вимагати «відновлення справедливості» на Балтиці. Нові територіальні претензії Третього Рейху стосувалися Вільного міста Данциг і так званого «польського коридору»: частини Поморського воєводства, яка забезпечувала вихід Польщі до Балтійського моря й водночас відокремлювала німецьку Померанію від Східної Пруссії. Оскільки Франція й Велика Британія збиралися захищати Польщу, ситуація загрожувала вибухом нової світової війни.
У квітні-серпні 1939 р. у Москві тривали переговори між СРСР, Францією та Великою Британією щодо укладення угоди про взаємодопомогу в разі воєнної агресії Німеччини. Уповноважений радянським керівництвом К. Ворошилов зажадав від західних дипломатів, щоб Червоній армії для відбивання німецької агресії надали дозвіл на проходження через Румунію та польські Віленщину й Галичину. Він прямо вимагав згоди на радянську окупацію цих територій як умови для порозуміння. Е. Ридз-Сміґлий так прокоментував радянську пропозицію: «З німцями для нас існує небезпека втратити нашу свободу. А з росіянами ми втратимо нашу душу». Оскільки нескромні вимоги Москви були неприйнятними для Варшави, ініціатива зі створення антигітлерівської коаліції влітку 1939 р. виявилася безрезультатною. Британці хоч і не могли задовольнити претензій СРСР, але сподівалися, що сам факт переговорів стримає Німеччину від нападу на Польщу. У цьому вони прорахувалися.
На фоні багаторічної безупинної антикомуністичної пропаганди Берліна та «антифашистської» риторики Москви порозуміння А. Гітлера з Й. Сталіним у серпні 1939 р. відбулося досить несподівано. Та насправді ґрунт для нормалізації відносин між Третім Рейхом і СРСР готували заздалегідь. Добровільну відмову Берліна від закарпатського плацдарму — а саме так Й. Сталін сприймав створення автономної Карпатської України — у Москві сприйняли позитивно й з полегшенням.
Пакт Молотова — Ріббентропа став підсумком низки переговорів, зокрема й секретних, які тривали з весни 1939 р. за участю дипломатичних представництв обох держав у Туреччині. Німецький «Білий план» вторгнення в Польщу, розроблений у квітні-червні 1939 р., передбачав ведення бойових дій тільки на заході від Вісли. Інші території не цікавили німецьких стратегів, очевидно, тому, що про них уже подбали німецькі дипломати. Таким чином, знищення української державності на Закарпатті стало прологом до налагодження взаємин між двома диктаторами.
2 вересня 1939 р., тобто наступного дня після нападу Німеччини на Польщу, відбулося пленарне засідання польського сейму, на якому виступив прем’єр-міністр Ф. Славой-Складковський, запевнивши депутатів у неодмінній перемозі Польщі у війні. На цьому засіданні також висловлювалися депутати, які були представниками національних меншин — українців та євреїв. С. Скрипник[13] від Волині й В. Мудрий від Галичини висловили лояльність до польської держави й закликали українців стати на захист республіки, забувши про всі кривди минулого. С. Скрипник провів паралелі між 1939 і 1920 рр., коли українці також билися пліч-о-пліч із поляками. В. Мудрий поінформував про резолюцію Крайового конгресу УНДО 24 серпня, у якій було відзначено, що «українці виконають обов’язок і принесуть усі жертви для оборони держави». Виступи українських депутатів переривали оплески в сесійній залі. В умовах початку війни легальні українські партії не могли не заявити про лояльність до Польщі. При цьому вони навряд чи щиро пробачили офіційній Варшаві провал політики нормалізації.
