Кам’яна архітектура Києва промовисто говорила, і, судячи з того, що всі мозаїки Софії містили написи грецькою, а не слов’янською мовою, зверталася вона до Константинополя. Розписи собору містять сцени повсякденного життя імператорського двору, зокрема Іподром, але одним із центральних зображень храму є відтворення групового портрету самого Ярослава та його сім’ї. Якщо згадати, що схожий, хоч і менший за масштабами, храм Святої Софії було побудовано разом із Новим містом у Новгороді, архітектура обох столиць Русі стала заявами на рівний статус із Константинополем, який Ярослав намагався підкріплювати у військовій та релігійній сферах.
Ця його програма була сформульована у «Слові про закон та благодать», з яким тоді ще чернець Іларіон звернувся до княжої сім’ї на освяченні чи то церкви Благовіщення на Золотих воротах, чи то навіть Софійського собору. Головним у цьому зверненні було твердження у праві на самостійність «молодих народів», які тільки-но пізнали християнську віру, як колись греки за Єлени та Константина самі вперше пізнали Христа. Ольга та Володимир, за Іларіоном, нові Єлена та Константин, тож і Київ, разом з новим Софійським храмом і Золотими воротами, має бути рівний другому Риму, місто каганів Володимира та Ярослава місту імператорів. Не дивно, що, коли звільнилася кафедра митрополита, 1051 р. Ярослав без благословення патріарха поставив на ній Іларіона — це був вінець його амбіцій, попри поразку і війні 1043 р., його момент торжества над Візантією. Втім, за три роки, коли Ярослав помер, усе швидко стало на свої місця — Іларіона змістили, у новозбудованій Софії почав правити служби черговий митрополит-грек, а зібрану потом та кров’ю Ярослава Руську державу, як виявилося, назавжди розділили між собою його сини.
Ярослава Володимировича, який з легкої руки Карамзіна отримав прізвище Мудрий, все ж таки можна вважати покровителем культури та наук на Русі. Ми досі не знаємо, чи знав грамоту сам Ярослав, але вже його сини, як нам відомо з історичних джерел, хизувалися знанням кількох іноземних мов, вміли читати і писати, а від онука Ярослава — Володимира Всеволодовича, що народився незадовго до смерті діда, нам лишився особистий щоденник. Дякувати за це маємо саме Ярославу, який запровадив регулярну освіту на Русі. Втім, рівень цієї освіти за стінами кафедральних храмів та князівських палаців не можна переоцінювати. Бібліотека самого Ярослава, пошуками якої переймаються ентузіасти вже багато століть, навряд чи перевищувала два-три десятки книжок, а в Києво-Печерському монастирі і за кілька десятиліть по смерті Ярослава на ченця, що читав Старий Заповіт та знав грецьку і давньоєврейську, дивились з підозрою — чи не підступи це диявола.
Втім, розвиток економіки, торгівлі, разом із церковним поширення і приватного землеволодіння вимагали не книжної грамоти, а звичайного вміння писати і читати — невдовзі по смерті Ярослава знахідки графіті та берестяних грамот стають масовими, що свідчить про поширення писемності серед міської верхівки. Їх мова далека від книжної, засвідчуючи величезну прірву між народними говірками та мовою богослужебних книг. Так само до років княжіння Ярослава відносять і перші кроки писаного права Русі. По-перше, це церковний статут, що брав за взірець візантійські норми церковного права. Поки що неможливо з’ясувати, яка частина того комплексу давньоруського права, який ми знаємо під назвою «Руська правда», належить саме Ярославу, але часточка його власної праці у цьому новгородському зводі права XVI ст. безперечно є. Але у чому Ярославу дійсно належить пріоритет, так це у створенні першого відомого нам князівського Заповіту, який, всупереч традиції братовбивства, встановлював порядок визначення старшинства та наслідування всередині князівської сім’ї. І, хоча до права майорату — наслідування від батька старшим сином — ще було далеко, заповіт Ярослава відповідав загально розповсюдженій у тогочасній Європі практиці. Встановлені ним норми були загальноприйнятими на Русі ще півстоліття до Любецького з’їзду, а в окремих її землях вживалися до XV ст.
* * *
Ярослав помер у лютому 1054 р. Разом із дружиною його було поховано у мармуровому саркофазі у Софійському соборі. 1940 р. радянський антрополог Михайло Герасимов за черепом Ярослава відтворив його портрет. Після дослідження скелету Ярослава історики дізналися, що князь мав зріст 175 сантиметрів та кульгав на обидві ноги — внаслідок уродженої хвороби Пертеса та поранення у битві. Коли 2009 р. історики наважилися зробити генетичне дослідження решток Ярослава та його дружини, з’ясувалося, що кістки у саркофазі підмінені — у ньому знайшли кістяки двох жінок, один скіфських часів, а другий давньоруських, але зі слідами важкої фізичної праці. За різними версіями, рештки Ярослава зникли або 1943 р., або, скоріше за все, після відкриття саркофага 1964 р., вже у 2000-ні роки.
Етнічні процеси та самоназви в регіоні південної Русі
(О. Моця)
Одним із важливих моментів у процесі становлення розглянутої епохи стала зміна самосвідомості в подальшому розвитку східнослов’янського етносу, коли на зміну старим племінним найменуванням прийшла нова «руська» назва (не плутати з російською!) і було сформоване нове державне об’єднання під назвою «Руська земля», або «Русь», як його називали сучасники. Тогочасні мешканці відомі під назвами «руси», «русини» або ж «русичі», хоча є й інші, більш локальні самоназви. Для їх всебічного аналізу слід звернутися до повідомлень літописів, і передусім до Іпатіївського, та деяких інших вітчизняних й окремих іноземних писемних джерел. Цю інформацію доповнюють результати антропологічних досліджень, археологічні матеріали, окремі мініатюри-малюнки.
Слід зазначити, що давнє усвідомлення себе як частини загальнослов’янського етнічного масиву продовжувало бути присутнім у самоусвідомленні автохтонного хліборобського населення. Уже на початку «Повісті минулих літ» до володінь одного з синів Ноя — Яфета — серед інших народів належали й території слов’янського розселення. Про це свідчать уточнення, що «Въ Афетовї же части входить Русь, Чудь и вси язице». Окрім того, ще й фіксуються зони розселення конкретних груп цієї етнічної спільноти: «... и тако разидеся Словенскъ. Темъ же и прозвася Словенская грамота».
Але вже в недатованій частині повідомлень «Повісті» вказується й на те, що князі руські володіють хозарами, хоча раніше це було навпаки. Таке повідомлення слід використовувати для розгляду історичних процесів у середньовічні часи саме на півдні східнослов’янської ойкумени. У цій частині літопису руським князем названо й Олега, за часів правління якого слов’яно-хозарські відносини різко змінюються на його користь. Цей князь, як уже раніше відзначалося, 882 р. назвав саме Київ матір’ю міст руських; тут словени новгородські, варяги та інші воїни, які прибули з ним, почали іменуватися руссю. А під 898 р. зафіксована знаменита фраза про локалізацію Русі в середньодніпровському регіоні: «Поляне. яже нынѣ зовемая Русь». Питання начебто вирішено однозначно. Проте це не так. Ще під 862 р. маємо повідомлення про те, що слов’яни відправляють за море — до скандинавів, які звуться руссю — своїх послів із пропозицією очолити північносхідно-європейську коаліцію із представників різних народів (конунг Рюрик та його брати погоджуються на це) — так звана легенда про покликання варягів. Далі ситуація ще дужче заплутується. Під 898 р. знаходимо роз’яснення, що «Словѣнескъ языкъ и Русыи одинъ. от Варягъ бо прозвашася Русью».
Рік у рік інформація про русів збільшується. 907 р., під час походу того ж Олега на Константинополь, вони чинили зло грекам; після встановлення мирних договірних відносин із правителями Візантійської імперії останні передають данину представникам тих руських міст, що перебувають у підпорядкуванні згаданого князя; руси визнаються учасниками торговельних операцій і в столиці імперії поселяються біля церкви Св. Мами; вони отримують у своїх «зарубіжних відрядженнях» місячину на проживання. Та й мирні відносини між обома країнами затверджуються цілуванням хреста візантійцями та присягою представників протилежної сторони за руським законом — зброєю, богами Перуном і Велесом. А в договорі 912 р., що був укладений у тому ж Константинополі, вихідці зі Східної Європи зафіксовані конкретно: «мы от рода Русскаго. Карлы Инегельд. Фарлофъ. Веремудъ. Рулавъ. Гуды Руальд. Карнъ. Фрелавъ. Рюаръ. Актеву. Труанъ. Лидульфостъ. Стемиръ. иже послани от Олга великого князя Рускаго».
Важлива інформація про русів належить до часів правління в Києві Олегового наступника — Ігоря (Старого). 941 р. під час походу цього князя на Цареград — Константинополь вони були оточені візантійцями на морі, а потім на «руських» лодіях (човнах) почали втікати назад. Ті, яких супротивник наздоганяв і палив так званим грецьким вогнем, кидались у воду. Звичайно, передусім тут може йтися не про етнічну приналежність воїнів, а про їхню підданість зверхникам східнослов’янської держави. Але, мабуть, здебільшого це були все ж таки вихідці зі східнослов’янського середовища.
Через деякий час, 944 р., той же князь Ігор «совокупи воя многы Варягы. и Русь, и Поляны. и Словѣны. и Кривичи. и Тиверци. и Печенегы», знову рушив на греків. Як бачимо, в цьому випадку і вихідці з Північної Європи, і кочівники надчорноморських степів, і представники східнослов’янських угруповань відділені від власне русів — імовірніше за все, представників великокняжої військової дружини. Але далі всі присутні в даному поході об’єднуються в одне ціле. Про це свідчать повідомлення корсунців (мешканців Херсона — Корсуня, античного Херсонеса): «сє итуть Русь», а потім і болгар: «йдуть Русь. и Печенегы», які вони передали візантійським зверхникам. Слід відзначити, що на півдні давньоруської держави протягом кількох століть якраз кочівники — печеніги, торки й половці (які змінили хозар) — стали основними суперниками русів і якраз проти них будувалися знамениті Змієві вали — дерев’яно-земляні споруди, котрі часто не давали войовничим номадам прориватися на хліборобські території.
На наступний 945 р. супротивниками — руськими послами та візантійцями — була підготовлена хартія, у якій відзначалося: «мы от рода Рускаго слы. и гостьє Иворъ солъ Игоревъ великаго князя Рускаго. и обьчии слы». Серед останніх послів та купців були представники таких осіб: Вуєфаст — Святослава, Ігоревого сина, Іскусев — княгині Ольги, Слуди — племінника князя Ігоря, Уліб — Володиславів, Каніцар — Предславин, Шигоберн — жінки Улібової Сфандри, Прастен — Турдів, Лібіар — Фостів, Грім — Сфірків, Прастен — Ігоревого племінника Якуна, Кари — Тудків, Каршев — Тудорів, Єгрі — Єрлісків, Воїст — Воїків, Цстр — Ямідів, Прастен — Бернів, Ятвяг — Гунарів, Шібрід — Алданів, Кол — Клеків, Стеггі — Єтонів, Сфірка (не зрозуміло кого), Алвад — Гудів, Фудрі — Тулбів, Мутор — Утінів. Окрім того, серед купців були названі Адун, Адолб, Ангівлад, Уліб, Фрутан, Гомол, Куці, Єміг, Турбрід, Фурстен, Бруни, Роальд, Гунастар, Фрастар, Інгельд, Турберн і другий Турберн, ще один Уліб, Турбен, Мони, Руальд, Свен, Стір, Алдан, Тілій, Апукбар, ще один Свен, Вузелів і Сенька-бирич.
