Вагомим підтвердженням визнання окремішності української мови стало затвердження її науково обґрунтованого правопису. У редакції правопису враховувалися мовні особливості як радянської, так і Західної України. Рішення про організацію Державної Комісії для впорядкування українського правопису за ініціативою М. Скрипника було ухвалено 23 липня 1925 р., тобто невдовзі після приїзду Л. Кагановича, який цю ініціативу підтримав. Вироблений комісією проект розглянула Всеукраїнська правописна конференція (26 травня — 6 червня 1927 р.) Після опрацювання результатів роботи конференції рішенням РНК УСРР від 4 вересня 1928 та за наказом Наркома освіти М. Скрипника від 6 вересня 1928 р. правопис був уведений у дію. Незабаром чинність цього правопису визнала ВУАН та Наукове товариство ім. Шевченка у Львові.
Однак такі кроки, спрямовані, здавалося б, на поширення української мови та остаточне визнання її окремішності, стали лише завісою для нищення національного змісту української культури. Саме за час перебування Л. Кагановича на чолі КП(б)У були ініційовані ідеологічні кампанії проти так званих національних «ухилів» у лавах КП(б)У — «хвильовізму» (спроба відокремити українську культуру від російської), «шумськізму» (спроба сприяти висуненню українців на найвищі посади в УСРР та критика поширеного серед апарату зневажливого ставлення до українізації) та «волобуєвщини» (вказівка на економічне гноблення України в СРСР та потребу врахування економічних інтересів республіки). Спроба Скрипника засудити «лебедівщину» з її настановою про антипролетарськість української мови та культури, тобто ініціювати подібну кампанію проти «великодержавного шовінізму», наштовхнулась на жорстку протидію Л. Кагановича: «Абсолютно неможливо проводити аналогію між позиціями Лебедя та Хвильового, так як позиція Лебедя ні в якому разі не означала підтримки контрреволюції». Таким чином, «контрреволюційним», тобто по суті антирадянським, а отже, справді ворожим, визнавався ухил лише в бік «українського націоналізму». Такий підхід зайвий раз засвідчував, що метою політики коренізації була радянізація суспільства, фактично — його уніфікація за зразком російського як «революційного».
Попри реальну спрямованість на радянізацію, зовні політика коренізації мала певні ознаки (і багатьма так сприймалася) сприяння розвитку пригнічених раніше культур. До такого її розуміння була близькою і позиція тих представників компартійно-радянського апарату в Україні, яких зазвичай називають «націонал-комуністами». Зокрема, М. Скрипник на одному із засідань політбюро дав таке визначення: «Українізація це є більш-менш діяльність партії та радянської влади, що нею керуються, щоб до цього часу, до Жовтневої революції пригнічений і поневолений український народ, трудящі маси організувати в робітничо-селянську державність і цим самим виводити з минулого стану пригнічення і розвивати культуру, підносити її і рухатися далі шляхом соціалістичного будівництва».
Однак не лише у Кремлі, а й серед переважної частини більшовицької номенклатури в Україні завдання політики коренізації обмежувалися намірами активного використання мов неросійських народів (в Україні — насамперед української) у комуністичному будівництві та широкого залучення до цього процесу місцевих кадрів. Враховуючи стратегічну мету комунізму в національному питанні — єдина культура, все централізовано, уніфіковано і стандартизовано, єдина мова, від якої жодним чином не відмовлялися, — можна зробити висновок, що за задумом компартійної верхівки політика коренізації в УСРР мала сприяти поширенню українською мовою ідеї про необхідність знищення національних та мовних відмінностей. Така політика згодом цілком логічно призвела до поширення ідеї про необхідність «наближення» української мови до російської з метою їх подальшого «злиття».
Л. Троцький на VII Всеукраїнській конференції у квітні 1923 р. відверто визнав, що «було б легше будувати соціалізм, якби не було... різноманітності мов національних культур». Однак у Кремлі добре розуміли, що прямолінійна пропаганда ідеї «злиття націй» призводить до зворотного результату. Тому головною небезпекою в національному питанні був задекларований великодержавний шовінізму але не як такий взагалі, а як живлюще джерело для «місцевого націоналізму». Зокрема, у резолюції XII з'їзду РКП(б) про великодержавний шовінізм говорилося так: «Цей ухил шкідливий не тільки тому, що він, гальмуючи справу формування комуністичних кадрів з місцевих людей, які знають національну мову, створює небезпеку відриву партії від пролетарських мас національних республік, а й насамперед тому, що він живить і вирощує змальований вище ухил до націоналізму (до націоналізму місцевого. — Авт.), утруднюючи боротьбу з ним».
Загравання більшовицьких керманичів з українською інтелігенцією зумовлювалося не стільки впливом останньої на українське селянство, скільки нагальною потребою використати цю найосвіченішу верству українського суспільства для стрімкого і якісного підвищення культурно-освітнього рівня народних мас. Політикою коренізації влада вбивала двох зайців: підвищувала свій авторитет серед місцевого населення й прискореними темпами створювала передумови для переходу до індустріального суспільства.
Однак така політика потребувала теоретичного обґрунтування. Адже для адептів комунізму було засадничим бачення комуністичного/соціалістичного суспільства як наступної за капіталізмом ланки суспільного розвитку. Відповідно, вони не бажали сприяти поширенню тенденції щодо «пробудження національного життя і національних рухів», яка, за В. Леніним, була характерна для початкового етапу капіталізму. Таке ставлення до проблеми здавалося цілком логічним, адже весь капіталістичний етап загалом вважався подоланим революційним «стрибком». Тому політика коренізації/українізації багатьом комуністам здавалася гальмом соціалістичного будівництва. Щоб вона не виглядала як відступ від комуністичної мрії, варто було якось її обґрунтувати теоретично.
В Україні потреба в такому обґрунтуванні стала більш нагальною після приїзду Л. Кагановича та певного пришвидшення українізаційних процесів. Українська мова ставала «головнішою», а щодо росіян дедалі частіше почали вживати термін «національна меншість». Звичайно, це викликало незадоволення тієї освіченої і досить впливової верстви суспільства в Україні, яка української мови не знала і знати не бажала. Частина українофобів, серед яких вагому частку становили відряджені в різні роки до України комуністи та комсомольці з Росії, обґрунтовувала таке своє ставлення завданням побудови комунізму. В Україні тією чи іншою мірою відсіч таким настроям давали, але далеко не для всіх незадоволених українські діячі були авторитетом. За виконання завдання теоретичного обґрунтування заходів зі сприяння розвитку національних мов у всесоюзному масштабі був змушений взятися генсек РКП(б) Й. Сталін. Про обставини та завдання такого обґрунтування мова піде далі.
Література і мистецтво: надії та негаразди доби непу
Проголошення радянським керівництвом нової економічної політики знаменувало поворот до мирного будівництва. Знекровлена країна стала на шлях відбудови народного господарства, а заразом і творення «пролетарської культури», яка мала гідно репрезентувати першу в світі країну диктатури пролетаріату.
Двоїста суть літературно-мистецької інтелігенції як суспільної верстви, що займається розумовою працею та водночас творить і зберігає духовні цінності, визначила фатальну неминучість її конфронтації з більшовицькими плановиками. Адже більшовики прагнули монополії в ідеологічній сфері, яка засадничо завжди була і залишається цариною інтелектуалів. 1922 р. в УСРР остаточного оформлення набуває радянський апарат контролю за культурними процесами, всі відгалуження якого підпорядковувалися Відділу агітації та пропаганди (Агітпроп) при ЦК КП(б)У Політика українізації давала надію на національно-культурне піднесення у духовній сфері. Саме в цей період, коли тоталітарні тенденції ще не встигли стати панівними в середовищі українських літераторів, розпочалися дискусії щодо вирішення низки літературно-мистецьких питань, спрямованих на пошук нових смислів і змісту творчості.
Українська інтелігенція мала низку внутрішніх суперечностей, які багато в чому визначали її поступ у нових умовах радянської державності. Мова йде про той інтелектуальний багаж, який становили дискусії початку XX ст. Напередодні падіння царизму в українському культурному середовищі існувало три групи інтелектуалів, які по-різному бачили майбутній розвиток України. Перша група сповідувала амбівалентну «малоросійську» або «гоголівську» свідомість і бачила себе частиною російської культури. Друга — виходила з драгоманівської традиції, що шукала можливості взаємодії з прогресивною російською ліберальною культурою. Третій напрям можна назвати культурницьким націоналізмом. Яскравими його представниками були письменник Борис Грінченко і літературознавець Сергій Єфремов, які вимагали повністю відмовитися від звички підпорядковувати Росії культурний розвиток України.
Останній напрям був найбільш дискусійним, адже якщо російська література втратить свою традиційну роль інтелектуального посередника, що через імперський центр ретранслює передові культурні здобутки Заходу, то хто має посісти її місце і де шукати орієнтирів? На це питання існувало дві відповіді. Традиціоналісти виступали за повернення до рідних коренів та заглиблення в народну традицію, яка дасть натхнення та можливість плекати стиль і мову, зрозумілу кожному селянинові. Інтелектуальна еліта, яка на зламі століть пристала до модерністських течій, звертала свої погляди на Захід і бачила орієнтири в європейській літературі. Українізація сприяла актуалізації напрямку «культурницького націоналізму», центральною темою якого був вибір між традицією та модернізмом. Саме цей напрям став трендом 1920-х рр., що й вилився в літературну дискусію.
Специфіка ствердження радянської влади в Україні призвела до того, що тут оформилися два потужні культурні центри — Київ і Харків. Перший виступав у консервативній ролі оборонця культурної спадщини, тоді як Харків прагнув струсити свій провінціалізм й утвердитися пролетарським центром України, символом нової індустріальної доби й найпередовішої політичної культури.
Фактично протягом 1920-х рр. Київ залишався форпостом тих літературних течій, які партійне керівництво визнало ідейно ворожими, пізніше затаврувавши як націонал-ухильництво. У засадах художньої політики Головполітпросвіти[3]від 1922 р. зазначалося: «З наявних напрямів у мистецтві категорично відкидаються такі, як, наприклад, футуризм у всіх його формах, як продукт ідеологічного розкладу буржуазного суспільства, а натуралізм розглядається як явище, що не цілком відповідає ері соціальної революції і відмираюче. Реалізм є найбільш відповідним для революції напрямом; не виключається й революційно-реалістичний символізм і революційний романтизм».
