Гайнрих Ягуш був досвідченим суддею і спеціалізувався на справах про шпіонаж. У жовтні 1959-го, якраз коли Сташинський ліквідував свою другу жертву, Ягуша вибрали головою Третього сенату Федерального суду, до юрисдикції якого належали справи про шпіонаж і державну зраду. Він головував на багатьох відомих процесах. Один із найвідоміших — суд над Отто Йоном, першим керівником Служби захисту конституції, західнонімецької контррозвідки. Під час війни Йон був членом антигітлерівського опору і врятувався втечею у Британію після невдалого замаху на фюрера в липні 1944-го. У липні 1954-го, невдовзі по десятій річниці антигітлерівської змови, Йон знову виїхав з країни. Цього разу він виринув у Східному Берліні і став ключовою фігурою у пропагандистській кампанії проти ФРН — державі закидали, що вона сприяє колишнім нацистам і працевлаштовує їх. Ситуація стала зовсім дивною, коли в грудні 1955-го Йон знову з’явився у Західній Німеччині, заявивши, що півтора року тому його викрав КДБ. Ніхто йому не повірив. Суд під головуванням Гайнриха Ягуша дав Отто Йону чотири роки позбавлення волі[325].
У січні 1960-го Ягуш був суддею у справі Горста Людвіга, колишнього біженця зі Східної Європи і лейтенанта західнонімецького флоту, який шпигував на користь Радянського Союзу. Людвіга засудили до п’яти років в’язниці. Набагато суворіше покарання чекало ще одного підсудного Ягуша — Альфреда Френцеля. Як і Ганс Нойвірт, він був німцем, у міжвоєнний період став громадянином Чехословаччини і під час Другої світової шпигував за нацистами на користь чехословацького уряду в екзилі. Після війни він переїхав до Західної Німеччини й працював у парламентській комісії з оборони. Одного дня до нього прийшов старий приятель, який тепер працював на комуністичний уряд Чехословаччини. Шантажем (Френцель замолоду мав проблеми із законом), обіцянками грошей і погрозами дружині «приятель» схилив Френцеля до співпраці з чехословацькою владою. Надворі був 1956 рік. У жовтні 1960-го Френцеля спіймали і судили. Ягуш дав йому п’ятнадцять років виправних робіт[326].
У справах проти комуністичних шпигунів Гайнрих Ягуш не вагався. Усі це знали, і Сташинський теж. Але промова, якою Ягуш відкрив засідання, дала Сташинському проблиск надії, що цього разу буде інакше.
— Незабаром після виготовлення обвинувачення в цій справі один поважний і поширений тижневик наприкінці квітня 1962 року визнав уже підсудного в багатосторінкових висновках вбивцею, надрукував його знімок і змалював вчинки, стверджені обвинуваченням, у такий спосіб, який може ґрунтуватися тільки на балакучості однієї державної установи, — почав Ягуш, маючи на увазі статтю в «Кріст унд вельт». — Останніми днями численні видання опублікували подібні коментарі, показали теж знімки підсудного і ще перед закінченням судового слідства визнали його вбивцею або політичним скритовбивцею […].
Як голова цього судового процесу, я зобов’язаний взяти підсудного під захист від таких неприпустимих заздалегідних засуджень у громадській опінії[327].
Ягуш намагався переконати аудиторію, що процес не показовий. Але сходу повірити в історію, розказану Сташинським, було непросто. Західні німці не одразу сприйняли її всерйоз. Ягуш мусив продемонструвати, що версія Сташинського справжня, а сценарій суду не писали в генштабі холодної війни тільки заради того, щоб затаврувати Москву причетністю до терористичних актів. Слід було відповісти й на питання, порушені радянською й східнонімецькою пропагандою.
Таких питань було чимало. «Тільки надзвичайно наївні люди можуть повірити в те, що радянські органи безпеки дозволили “неблагонадійному” Сташинському — людині, яка стала неприхильною до радянської влади, тобто зрадником, — поїхати до Східного Берліна та ще й утекти», — писав під псевдонімом Микита Вішта лівий українсько-канадський журналіст Степан Мацієвич. Він питав, навіщо Сташинському зізнаватися у двох убивствах, якщо це майже напевно закінчиться для нього смертною карою? Чому західнонімецька влада мовчала про втечу Сташинського аж до прес-конференції Ліпольца? Як чужа Бандері людина могла увійти в зачинений будинок? Нарешті, як пістолет-спрей узгоджується з тим фактом, що ціанід виявили в шлунку Бандери. Відповідей на ці питання Мацієвич не знайшов і за кілька місяців до суду припускав, що західнонімецька влада не наважиться показати світу справжнього Сташинського. «Якщо він взагалі існує, — писав Мацієвич, — то його уб’ють, як убили… самого Степана Бандеру, а будуть твердити, що він “вчинив самогубство” (бо “совість його гризла”)»[328].
Однак Сташинський сидів у залі суду, повній репортерів, і був живим запереченням і словам Мацієвича, і заявам чекістів. Присутні вперше почули голос Сташинського, коли суддя Ягуш спитав:
— Ви добре розумієте німецьку мову? Якщо ні, прошу сказати.
— Так, я добре розумію німецьку мову і вільно нею говорю.
— Ви здорові?
— Я почуваюся здоровим, — відповів підсудний.
Сташинський уважно дивився на суддів. Було схоже на те, ніби він ще більше зблід. Ягуш попросив розповісти про себе:
— Я народився 4 листопада 1931 року в Борщовичах, Львівського району, почав Сташинський. — У час мого народження Львів і цей простір були під польським управлінням, отже, я був тоді також польським громадянином.
Сташинський говорив без емоцій, монотонно, руки тримав за спиною, ніби вже відрепетирував свої свідчення[329]. Він коротко переповів біографію і розповів про те, як до нього прийшов міліціонер, відвів на розмову з капітаном Ситняковським, і той завербував його в інформатори.
Ягуш спитав, чого саме від нього вимагали.
— […] Я повинен був висловити готовість працювати для служби державної безпеки.
— Як ви поставилися до пропозиції доносити?
— Я знав, що коли прийму цю пропозицію, то розсварюся з моїми батьками, але я опинився в таких обставинах, що стало зрозуміло: мені краще прийняти його пропозицію. Я вірив, що таким чином мені вдасться оберегти моїх батьків від Сибіру, а моїх сестер від тюрми.
Розповідь Сташинського шокувала присутніх. Репортери не могли повірити: невже радянська влада справді так вербує агентів? Ягуша більше цікавили мотиви підсудного, ніж його розповідь, він багато разів чув подібне, розбираючи інші шпигунські справи.
— Чи була це справжня причина? — спитав він Сташинського.
— Я зрозумів, що він вже знає про мене і мої обставини. Інші односельці, які ще менше знали, ніж я, давно вже були заарештовані, а деяких заслано до Сибіру, отже, я усвідомив, що його наміри заарештувати нас, а батьків заслати до Сибіру відповідають фактам і що це також можливе. Я бачив також недоцільність боротьби українського підпілля.
Сташинський нічого не говорив про ідеологію чи завдання українського руху опору. Він здавався людиною маленькою, від політики далекою. Він знав про націоналістичне підпілля від родичів, і його шантажували тим, що він це знає, а на додачу сестрою. Розповідь Сташинського свідчила, що не всі сприймали ідеологію та методи націоналістів.
— Недалеко від нашого села, на віддалі одного чи півтора кілометра, було [польське] селище, яке ще належало до нашого села. Одної ночі ми почули постріли, і було видно, що в тій стороні горить. Коли ми вранці туди прийшли, побачили наслідки такої акції. У тому селищі було спалено приблизно 20—25 польських будинків і всіх чоловіків постріляно, — розповів він.
На питання Ягуша про мету цієї акції Сташинський відповів:
— Це був старий спір між поляками й українцями. Раніше (за Польщі) цих боїв не можна було так відкрито розгортати, тепер за них не карали. […] Поляки робили в відплатних акціях те саме. Вони оточували українські села і карали українське населення таким самим способом[330].
Сташинський сплітав разом правду й неправду. З документів КДБ випливала зовсім інша картина його перших контактів зі спецлужбами і тодішніх переконань. Капітан Ситняковський у звітах жодного разу не згадував, що викликав Сташинського не через міліціонера, а вийшов на нього на львівському вокзалі, коли Богдан чекав поїзда, щоби їхати додому. У цьому конкретному випадку, швидше за все, Богдан казав правду, а капітан брехав: у Сташинського не було причин вигадувати історю про безбілетний проїзд і візит міліціонера, а от капітан, викликаючи його до себе, замість того, щоб підстерегти десь, порушував правила конспірації.
Але решта історії здається правдоподібнішою у звітах спецслужб, ніж у свідченнях Сташинського на суді. Судячи з усього, у Ситняковського вже було достатньо компромату на Сташинського, щоб звинуватити його у причетності до підпілля: від поширення антирадянських листівок у селі до збирання грошей для повстанців і регулярних зустрічей із їхніми командарами. Тож Сташинський визнав свою «вину». В автобіографії, написаній для КДБ перед відправленням до Німеччини, Сташинський визнав, що в юності був переконаним націоналістом і був готовий піти в підпілля, як жених його сестри Іван Лаба[331]. Тепер же Сташинському здавалося, що варто якомога менше згадувати про свій зв’язок з українською справою.
Правда полягала в тому, що він сам зголосився піти в ліс і вистежити Лабу, живого чи мертвого. Не давали йому і завдання стежити за Стахуром. Він справді знайшов його, але це був побічний результат головного завдання. Напевно, Сташинський вирішив, що розказати суду, як він вистежив убивцю Ярослава Галана, вигідніше, ніж зізнатися в тому, що він допоміг ліквідувати нареченого рідної сестри.
Розповідь про те, як Сташинський проник у партизанський загін, викликала у присутніх суміш шоку й недовіри. Він сказав неправду у ще одній деталі: за його свідченням, Михайло Стахур загинув у бою, а не потрапив у полон завдяки інформації Сташинського. Він, мовляв, не знав, що конкретно трапилося, але чув про це від родичів перед тим, як влітку 1954 року їхати за кордон. Сташинський знову казав неправду, але в той час на Заході ніхто про це не знав.
О десятій сорок п’ять, розпитавши Сташинського про його ставлення до руху опору і мотиви співпраці зі спецслужбами, Ягуш оголосив першу перерву на п’ятнадцять хвилин. Журналісти й публіка мала про що поговорити в курилках і туалетах. Чи можна Сташинському вірити? Він справив позитивне враження на багатьох репортерів. «Він прекрасно говорить німецькою мовою зі слов’янським акцентом і вміє розповідати без перебільшень», — писав журналіст «Франкфуртер рундшау» через кілька днів. — Його поведінка витончено ввічлива. Коротко кажучи, він справляє враження великого розумного хлопця з блискучими манерами». Таке саме враження виніс і журналіст «Франкфуртер альгемайне цайтунґ»: «Сташинський надзвичайно інтелігентний, швидко реагує, вміє володіти собою, кмітливий і, здається, вміє повністю віддатися справі, яку вважає слушною»[332].
У багатьох українців склалося інше враження. Наприклад, у сорокавосьмирічного Бориса Вітошинського, давнього соратника Бандери, який висвітлював процес для оунівської газети «Шлях перемоги». Юрист за освітою і журналіст за покликанням, він став членом організації ще в гімназії, а двадцять перші іменини зустрів у сумнозвісному польському концтаборі Береза Картузька. Більшу частину війни він провів в Освєнцімі, на його очах польські охоронці убили двох братів Бандери. Замолоду він сповідував соціалістичні погляді, але зблизився з Бандерою, а на похоронах провідника він ніс перед труною урну з українською землею. Під статтями Вітошинського підписалося б чимало членів ОУН-б, вони поділяли його думки і переживання[333].
