Вільгельм міг надати французам свої українські контакти часів війни. Він запропонував, щоб Ліда Тульчин, українська активістка, з якою вони з Романом товаришували під час війни, встановила зв’язок між Пелісьє і своїми колегами з Організації Українських Націоналістів. Однак Ліди у Відні вже не було. Побоюючись Червоної армії, вона втекла далі на Захід. Подібно до декількох тисяч інших українських націоналістів, вона пробралася до Баварії, яка належала до американської окупаційної зони Німеччини. Дізнавшися про це, Вільгельм припустив, що Романа можна було переконати вирушити на її пошуки[317].
Отож Вільгельм знову залучив свого приятеля Романа Новосада до розвідувальної роботи. Роман, як і Вільгельм, уже пішов був на значні ризики під час німецької окупації. Тепер, із перемогою совєтів, він був, порівняно зі своїм старшим другом, особливо вразливим. Він був молодий, не мав власних засобів до існування і носив польський паспорт — а це означало, що його кожної миті могли виселити до країни, яка швидко комунізувалася. До того ж, Роман народився в тій частині галицьких земель, що їх уведено до складу Совєтського Союзу, а отже, його легко могли депортувати й туди. Роман усе ще плекав плани й мав перспективи на майбутню кар’єру. Він хотів завершити свої студії і стати диригентом або композитором. Йому було що втрачати.
Тим не менш, коли Пелісьє запропонував йому вирушити до Баварії і знайти Піду, він негайно погодився. Чому? Він був патріотично налаштований і відважний. Вільгельм досі був для нього добрим товаришем. Крім цього, можливо, Роман був небайдужим до Піди, яка видавалася безпомічною утікачкою, а виявилася хитрою націоналісткою. Пелісьє дав Романові спеціальний пропуск до французької окупаційної зони в західній Франції, трохи на південь від Баварії. Він написав, що Роман, громадянин Польщі, їхав до Інсбрука диригувати концертом. Таке формулювання приховало не лише підставу Романового перебування у французькій зоні, але і його українську національність[318].
Роман виявився здібним посланцем. Він дістався до французької зони без пригод і літаком полетів далі з Інсбрука до Мюнхена. Він знайшов Піду в таборі для переміщених осіб — немале досягнення з огляду на хаос того часу — і повідомив їй, що представники французької влади хочуть зустрітися з проводом Організації Українських Націоналістів. Вона передала йому послання стосовно Миколи Лебедя, важливої постаті в середовищі націоналістів. Роман повернувся до французької зони, залишив записку на рецепції готелю, як і домовлено, і вирушив назад до Відня. Записку передано французькій розвідці, яка відтак підготувалася до зустрічі з Лебедем.
15 травня 1946 року Пелісьє зустрівся з Лебедем у невеличкому містечку серед лісів за Інсбруком. Жак Брієр, Роман Новосад і Ліда Тульчин теж були присутні, щоб створити атмосферу довіри. Однак справжні перемовини провадилися між офіцером французької розвідки і чільником українських націоналістів. Стараннями Вільгельма, Романа та Ліди важливий український діяч налагодив зв’язки зі службою розвідки західної держави. Друзі не могли знати, що станеться відтак, але розуміли, що допомогли українським націоналістам знайти опертя, яке без їхньої участи ті могли і не знайти. Врешті-решт Лебедь почав працювати на американців[319].
Романові не судилося дізнатися про наслідки своїх зусиль, але від самих цих зусиль він отримував задоволення. Як виказувала його власна роль у місії, він любив іти на ризик, особливо там, де задіяні були жінки. Він не лише поїхав за Лідою у Баварію, але, схоже, після того ще й подався вслід за французькою розвідницею, яку послали наглядати за ним при здійсненні місії. Роман уперше завважив привабливу француженку в літаку з Інсбрука до Мюнхена. У Баварії вона тактовно втрутилася, щоб допомогти йому роз’яснити американцям свою справу в зоні їхньої окупації. Через декілька тижнів він знову наче випадково зустрів її у віденській філармонії. Вони почали разом ходити на концерти, а вона запросила його до свого помешкання на вечерю.
Вільгельм радив молодшому другові бути обережним. Якщо ця жінка справді була офіцером французької розвідки, то Роман виставляв своє приватне життя на спостереження з боку розвідувальної служби. Крім цього, він ризикував на традиційній, але нерозумній підставі сексу бути завербованим для здійснення французьких операцій. Хоча Вільгельм був не проти ризикувати разом із Романом, він намагався дбати за свого приятеля. А можливо, просто ревнував.
Вільгельмова прив’язаність до Франції не була ані сліпою, ані сентиментальною. Роки його власного життя в Парижі закінчилися публічним приниженням. Під час війни він помудрішав і подорослішав достатньо, щоб розуміти, що Франція може стати союзницею України. Він вірив у певну спорідненість інтересів між західними державами, однією з яких була Франція, і українським рухом. Вільгельм знав, що Німеччина зазнала поразки, а Совєтський Союз в Україні не мав інтересів, за винятком відновлення власної влади і знищення національного опору. Він вважав, що Франція, Британія і Сполучені Штати стануть найкращими покровительками для України по війні[320].
Вільгельм не помилявся, вважаючи, що в України не було інших можливих спонсорів, але, мабуть, покладав на спроможності Парижа, Лондона і Вашингтона занадто великі надії. Впродовж наступних років низка українських націоналістів отримала підтримку західних розвідувальних служб. Але американці, французи й британці не могли рівнятися з совєтською контррозвідкою. Совєти, як правило, заздалегідь знали, де мали відбутися десанти. Українців, які перетинали совєтський кордон за підтримки Заходу, як правило, хапали, катували і розстрілювали.
Якщо для України залишалася якась надія, то не особливо велика. Дивлячись із Відня, де він і далі вербував українських націоналістів для французької розвідки, Вільгельм погано розумів, якою відчайдушною стала національна боротьба українців. Совєти повернулися в західну Україну з твердим наміром розгромити будь-який опір. Совєтські спеціальні війська під командуванням Нікіти Хрущова отримали наказ виявляти більшу брутальність, а отже, й будити більший страх, аніж українські партизани, з якими вони боролися. Щоправда, представники українського опору не вагалися вбивати поляків, ба навіть українців, яких вважали нелояльними до своєї справи. Та, зрештою, совєтські війська розчленували достатньо тіл, спалили достатньо сіл і виселили достатню кількість родичів, щоб здобути перемогу над своїми ворогами. Вони мали на своєму боці державний апарат.
Щоб упевнитися в тому, що українське питання не зможе проти неї використати жодна зовнішня сила, Москва також втілила в життя безжальну політику, яка мала на меті узгодити населення з кордонами. За два роки депортацій, між 1944 і 1946 роком, на захід і на схід, у комуністичну Польщу і совєтську Україну депортовано близько мільйона поляків та українців. Ці дії були спрямовані на те, щоб позбавити Організацію Українських Націоналістів підтримки. З польського боку кордону комуністи дотримувалися відверто расистського погляду на присутність у їхній державі українців. Один із польських генералів запропонував — послуговуючись мовою, що нагадувала про Голокост, — «вирішити українську проблему раз і назавжди». Він був одним із командувачів останньої операції 1947 року, що переселила решту українців Польщі з півдня і сходу на північ і на захід. Серед жертв було населення Бескидських гір, яке мешкало недалеко від Живця, де Вільгельм уперше почув українську мову[321].
Ідея України не померла; зрештою, совєти й далі правили над республікою із такою назвою. Простягаючись від східних степів до Карпат, охоплюючи майже всі землі, що на них українські патріоти претендували у Першій та Другій світових війнах, совєтська Україна була найважливішою республікою Совєтського Союзу після Росії. Та боротьба українських націоналістів за справжню державну незалежність на цих землях була приречена на поразку. Перед лицем приголомшливої чисельної переваги і безжальної антипартизанської тактики совєтських військ у совєтській Україні, на тому боці кордону вони зазнали остаточної поразки на початок 1950-х років.
Для того, щоб придушити українське національне повстання, совєти разом зі своїми союзниками, польськими комуністами, усунули всі сліди національного розмаїття в давній габсбурзькій землі Галичині, що її тепер було розділено між Совєтським Союзом і комуністичною Польщею. Поляки тепер були з польського боку, а українці — з українського. Євреїв під час Голокосту вбили німці, а німців тепер виселено до Німеччини. Багатонаціональна Галичина, творіння Габсбурґів, не змогла пережити Гітлера і Сталіна.
На 1948 рік габсбурзька Європа множинних лояльностей і непевних національностей, здавалося, досягла свого кінця. Польські Габсбурґи впали разом із Європою, що її збудували їхні предки. Штефанові сини й доньки або померли, або — з власної волі, чи ні — покинули Польщу. Рената померла 1935 року, Елеанора була в Австрії зі своїм чоловіком Кльосом; а Матильда та її чоловік Ольгерд Чарторийський втекли до Бразилії під час війни. Німці дивно з нею попрощалися.
Матильду, яка мандрувала через Німеччину зі своїм польським паспортом, зупинив німецький поліцай. «Габсбург? — запитав він, помітивши її дівоче прізвище. — Звучить наче по-єврейськи». У бразильському екзилі Матильда провадила свій час, пояснюючи, що має не німецьке, а австрійське коріння, а також, що вважає себе полькою. Лео помер 1939 року; хоча він сам, його дружина й діти, мабуть, були більшою мірою австрійцями чи німцями, ніж кимось іще, він, через ласку тієї ранньої смерти, назавжди зберіг невизначеність[322].
У кінці 1940-х Аліса з Альбрехтом прагнули залишитися поляками і зостатися в Польщі. Польський комуністичний режим відмовився повертати їм те, що захопили німці, — їхню землю і броварню. Альбрехт з Алісою вже одного разу втратили свою власність через те, що були поляками. Тепер вони втратили її ще раз, перед новим режимом, який називався польським. Останньою образою стало те, що Альбрехтові, який обрав Польщу, бився за Польщу і прийняв за неї муку, нова польська влада сказала, що він німець. Хворий і з розбитим серцем він покинув країну, подавшися до Швеції, де, як сподівалася Аліса, лікарі зможуть повернути йому здоров’я. Доньки приєдналися до нього на еміграції.
Аліса мандрувала зі Швеції до Польщі й назад, марно намагаючись повернути родинну власність. Сталося так, що коли вона дізналася про смерть чоловіка у 1951 році, вона була в Польщі. Тоді навіть Аліса визнала поразку. Ця жінка, що була полькою заради кохання своїх чоловіків, господинею гордої шляхетської родини, останньою з Габсбургів у Польщі, нарешті повернулася до Швеції, краю свого народження.
