На вулицях також з’явилися плакати з такими гаслами, як «Україна — для українців» (слова з арсеналу расистського націоналіста Міхновського). Ці агітаційні матеріали інформували людей про те, кому має належати територія, на якій вони живуть, і кому слід або не слід дозволяти на ній жити[981]. У текстах до багатьох плакатів та інших пропагандистських матеріалів ідею створення української держави пов’язували з убивством євреїв. На плакаті «Український народе!» були такі слова: «Знай! Москва, мадяри, жидова — це Твої вороги. Нищ їх! Знай! Твоїм проводом є Провід Українських націоналістів, є ОУН. Твоїм вождем є Степан Бандера. Твоєю ціллю є Самостійна Соборна Українська Держава»[982]. 30 червня 1941р. групу з приблизно десяти євреїв змусили надрукувати плакати ОУН(б) та інші пропагандистські матеріали, які містили заклики до вбивства євреїв[983].
Цими днями офіційним вітанням українських націоналістів та ошатно вдягнених українських патріотів, які прибували до Львова, щоб привітати німців, стало гасло ОУН(б) «Слава Україні!» — «Героям Слава!». За словами Альфреда Монастера, деякі з них під час цього демонстрували німецький нацистський салют[984]. Виконувати український фашистський салют іноді доводилося і євреям, до цього їх, зайвий раз принижуючи, змушували міліціонери. 30 червня 1941 р. єврейський учитель німецької мови І. Берман підняв ліву руку замість правої, за що український міліціонер побив його ногами і змусив тричі салютувати правою рукою та вигукувати «Слава Україні!». Після цього його знову побили, але, зрештою, відпустили[985].
2 липня 1941р. Курт Левін вирішив вийти на вулицю, тому що він відчув, що залишатися вдома небезпечно. Він надів блакитну сорочку і жовту краватку, що, очевидно, допомогло йому залишитися непоміченим з боку українських міліціонерів і німців[986]. Одна єврейка, якій треба було вийти на вулицю, прикріпила до свого одягу маленьку синьо-жовту стрічку, яку під час погрому хлопчики роздавали на вулицях. Це допомогло їй без перешкод перетнути все місто[987]. Шенде писав у своїх мемуарах, що він і деякі інші євреї «були врятовані завдяки авторитету та зусиллям греко-католицького священика і місцевої греко-католицької церкви»[988].
Пропаганда ОУН(б) називала Бандеру Провідником ОУН. Левін, який пережив Голокост, писав 1946 р. у своїх мемуарах, що 2 липня 1941р. «місто було повне жовто-блакитних прапорів… На вулицях були розвішані прокламації Степана Бандери — вождя українців, який закликав до вбивства і підпалів»[989]. Ян Роговський, учитель Львівської гімназії, також бачив синьо-жовті прапори, що висіли на ратуші разом з прапорами зі свастикою, і плакати з гаслами із «Боротьби й діяльності»[990]. У своїх мемуарах Роговський писав, що місце «українського фюрера було за Бандерою, який прагнув бути подібним на Гітлера»[991]. Член ОУН Роман Волчук згадував: «проклямації, що закінчувалися славословієм Степанові Бандері та Адольфові Гітлеру, були розклеєні по місту»[992].
Шипер також зауважує, що після того як німецькі війська увійшли до Львова, всюди майоріли німецькі та українські прапори й українці очікували, що буде створена українська «держава фашистського типу». Шипер також чув промову Полянського (посадника міської управи Львова), в якій той висловлював свою відданість Гітлєрові[993]. Ще один анонімний свідок у своїх записах, зроблених в грудні 1941р., згадує синьо-жовті прапори, закріплені поруч зі свастиками, переповнені греко-католицькі церкви і «численні плакати зі словами вождя українських націоналістів Бандери: «Україна — для українців» (іл. 127)[994]. Йонес також бачив гасло «Хай живуть Адольф Гітлер і Степан Бандера. Смерть євреям і комуністам!»[995]. У своїх мемуарах він згадує, як одного разу, коли він проходив біля плакатів ОУН, український міліціонер з синьо-жовтою пов’язкою на руці вирішив перевірити його паспорт. Після того як міліціонер зрозумів, що Йонес — єврей, він так сильно ударив його кулаком в обличчя, що Йонес зміг піднятися аж за годину[996].
У дні погромів та проголошення держави голова нового українського уряду Стецько звернувся з листами (німецькою мовою, lingua franca «Нової Європи») до лідерів інших європейських фашистських держав. Зокрема, він повідомляв Павеличу, що «в результаті багатовікової боротьби українського народу за суверенітет 30 червня 1941р. у Лемберзі проголошено українську державу». Він висловив тверде переконання, що «обидва, загартовані у бою, революційні народи [український та хорватський], беруть на себе відповідальність за стабілізацію відносин у новій Європі». Аналогічне прагнення до «творчої співпраці» між іспанським та українським народами було висловлено в листі Стецька до каудильйо. У листі до Муссоліні також повідомлялося, що українську державу відновлено на територіях, «звільнених від московсько-єврейської окупації… згідно з волею українського народу, яка знаходить своє уособлення в Організації українських націоналістів під проводом Степана Бандери». Стецько також передав duce свої теплі вітання, побажав якнайшвидшої перемоги його відважному народу і висловив переконання, що Україна стане частиною «нового фашистського порядку, який повинен замінити Версальську систему»[997].
Свої привітання та подяки Стецько також надіслав і на адресу Гітлера (іл. 125). «Від імені українського народу та його уряду» він висловив побажання, щоб німецький лідер «увінчав боротьбу цілковитою перемогою», яка дозволить йому розширити «Нову Європу» до її східних частин. «Тим самим Ви надаєте можливість і українському народові, як повноправному, вільному члену родини європейських народів, взяти активну участь у здійсненні цієї величної ідеї у своїй суверенній Українській державі»[998]. Крім цих офіційних листів, самопроголошений прем’єр-міністр планував направити представників уряду ОУН(б) в Словаччину, Румунію, Японію, Хорватію, Німеччину і, можливо, до інших держав «Нової Європи»[999].
Надсилаючи листи лідерам європейських фашистських держав, Стецько поводився як його хорватський колега Кватерник, який проголосив нову державу 10 квітня 1941р. У своєму листі до Гітлера Кватерник дякував фюреру «від імені хорватського народу за підтримку, яку надала німецька армія хорватському національному повстанню, і просив визнання Незалежної держави Хорватія Великим Німецьким рейхом». Лист закінчувався словами «Хай живе фюрер німецького народу!»[1000].
Уряд, про який Стецько сповіщав своїх адресатів, називався Українське державне правління[1001]. Його членами стали не тільки члени ОУН(б), а й деякі інші українські політики. Співпраця з іншими партіями чи політичними таборами була типовою практикою для фашистських рухів, які приймали такі рішення з метою консолідації влади. Націонал-соціалісти, наприклад, перш ніж вони встановили свій режим і ліквідували інші політичні партії, також співпрацювали з іншими політичними блоками, в основному з консерваторами і націонал-консерваторами. Прем’єром Українського державного правління був Стецько, його заступником — Лев Ребет. Інші відомі члени ОУН в цьому уряді — Микола Лебедь, Роман Шухевич, Роман Ільницький, Ярослав Старух, Володимир Горбовий та Іван Климів[1002].
Діяльність Українського державного правління німці заборонили за кілька днів після його утворення. За короткий час своєї роботи правління встигло заснувати Раду Сеньйорів — представницький орган, що перебував під контролем ОУН(б). Головою Ради Сеньйорів в ОУН(б) бачили Дмитра Донцова, але в результаті цю посаду розділили поміж двома діячами — Костем Левицьким та Андреем Шептицьким. На Українське державне правління і Раду Сеньйорів в державі ОУН(б) покладалися функції парламенту; свої зібрання Рада планувала проводити у величній будівлі Львівського університету, в якій до 1918р. збирався Галицький сейм[1003]. Члени Ради Сеньйорів дали клятву «бути вірними до смерті великій ідеї». Текст клятви закінчувався словами «Хай живе Соборна Самостійна Україна! Хай живе ОУН і її Провідник Степан Бандера!»[1004].
Із фрагментів протоколів засідань Українського державного правління і Ради Сеньйорів ми знаємо, що один із цих органів обговорював, зокрема, способи вирішення «єврейської проблеми» в Україні[1005]. Учасники дискусії не досягай згоди, але дехто висловився доволі однозначно. Олекса Гай-Головко заявив, що йому «дуже подобається німецький погляд» на вирішення питань щодо меншин, а «Жиди є дуже нахабні… З ними треба… остро… Мусимо їх покінчити». Член ОУН(б) Ленкавський на цій нараді заявив, що «відносно жидів приймемо всі методи, які підуть їм на знищення». Крім того, учасники з ентузіазмом обговорювали своєрідний український генеральний план «Ост», згідно з яким усіх неукраїнців, які проживають в Україні, слід евакуювати або знищити, а «українські етнічні території» потрібно заселити українцями, які проживають за межами таких територій (або території, на яких проживають ці українці, мають бути включені в українську державу). Наприклад, усі українці з Москви та Ленінграда мають переселитися в Україну[1006].
Відсутність Бандери, а потім і Стецька, якого 9 липня 1941р. посадили під почесний арешт (Ehrenhaft), не призвела до миттєвого закінчення «Української національної революції» — вона тривала ще протягом декількох тижнів[1007]. З 25 по 28 липня українцям дозволили влаштувати у Львові другий великий погром — імовірно, щоби поліпшити німецько-українські відносини, які погіршилися після напруженості, що виникла через проголошення держави 30 червня. Цей погром назвали «днями Петлюри» на знак помсти за виправдання французьким судом Шварцбарда, який 25 травня 1926р. убив Петлюру[1008]. Під час «днів Петлюри», як і під час першого погрому, українські міліціонери хапали євреїв на вулицях або в їхніх будинках і перевозили або до в’язниці на Лонцького, або в будівлю гестапо на Пельчинського, де євреїв принижували, били або вбивали. У свідченнях зафіксовано, що у всіх видах знущань брали участь селяни з довколишніх сіл, які цими днями навмисно приїжджали до Львова[1009]. Герштенфельд бачив, що у «дні Петлюри» в «натовпах на вулицях» «було повно молоді у вишиванках»[1010]. У цьому погромі «найогиднішим чином» брали участь і солдати вермахту, що навіть обурило їхнього начальника, генерала Карла фон Рока (іл. 132)[1011]. Кількість жертв «днів Петлюри» оцінити складно, але Йоніс схиляється до того, що тими днями загинуло 1 500 людей[1012].
Погроми та націоналістичні торжества в інших західноукраїнських районах
Найбільший погром у Західній Україні стався у Львові, проте кілька тисяч євреїв також вбили і під час численних погромів в інших місцях. Анджей Збиковський нарахував у Західній Україні 35 таких місць; Аарон Вайс — 58; Джеффрі Копштейн — 124, а Кай Штруве — 140[1013]. За оцінками Дітера Поля, число жертв усіх погромів коливається від 13 до 35 тис. осіб[1014]. За оцінками Олександра Круглова, у Західній Україні під час погромів, що сталися у липні 1941 р., розстріляли або вбили 38—39 тис. євреїв[1015].
