Гетьман Мазепа, намагаючись стабілізувати фінансування воєнних витрат,
вдався до більш гнучкої системи поповнення бюджету. Оренди податків, спершу
скасовані Коломацькими статтями 1687 р., згодом поновилися, але вже в статусі
тимчасового фіскального інституту. Аби уникнути соціального невдоволення та
напруженості замість них періодично запроваджувалися шинкові збори647. Якщо
вірити свідченням старшин в ході Бендерській комісії, прибутки скарбу від оренд
сягнули 180 000 золотих, а від індукти й евекти — 60 000 золотих, щоправда, це
кардинально не покращувало фінансування найманого війська та інших воєнних
потреб, яке лишалося дефіцитним 648. Однак, попри всі зусилля гетьманської
влади, грошове утримання найманців у цей час не зросло, залишаючись вельми
скромним. Річне жалування жовніра наприкінці XVII ст. в середньому складало
близько 60 золотих, часом, разом із екстреними виплатами, сягаючи 100
золотих649. Скарб рідко коли міг дозволити додаткові “грошові дачі”, які
здебільшого припадали на періоди особливо важких воєнних кампаній, коли
гетьманам залежало від настроїв найманців і вони не скупилися на гроші. Але
645 Шуст Р. Нумізматика: історія грошового обігу та монетної справи в Україні. — К., 2009. — С. 173-177.
646 Алмазов А. Политический портрет украинского гетмана Ивана Самойловича в контексте русско-украинских отношений (1672-1687 гг.). — С. 83-85; Петровський М. До історії путивельських «чехів» //Науковий збірник за рік 1928: Записки Українського наукового товариства в Київі (тепер Історичної секції Всеукраїнської Академії наук). — К., 1928. — Т.XXVII. — С. 67-70.
647 Таирова-Яковлева Т. К вопросу о внутренней политике Ивана Мазепы //Гетьман Іван Мазепа: постать, оточення, епоха: Збірник наукових праць. — К., 2008. — С. 74-79.
648 Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи //Мазепа: Збірник. — Варшава, 1930. — Т.1. — С. 120.
649 Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 174.
230
так чи інакше, жалування, навіть підвищеного обсягу, аж ніяк не могло бути
джерелом накопичення статків, покриваючи щоденні потреби вояків650. Таким
чином, жолд заледве міг покрити поточне утримання найманого вояка, що було
далеким від задовільного.
Фінансова ситуація істотно погіршилася протягом перших років Північної
війни, набувши мало не катастрофічного характеру в 1708-1711 рр. Восени 1709
р., коли в Бендерах відбувався поділ решток військового скарбу, старшини
свідчили, що жолд компанійцям і сердюкам не сплачувався протягом 18
місяців651. В 1709 р. ставка річного жалування компанійця знизилася до 8
золотих, що надзвичайно знизило боєздатність охотницьких полків, які
залишилися на боці Скоропадського й навіть були “отставлены” від бойових
дій652. 1716 р. жалування знов зросло до 15 золотих на рік, але не могло
покривати бодай елементарних потреб, що вочевидь, опосередковано свідчило
про те, що забезпечення війська трималося переважно на натуральних
виплатах653.
Ця ситуація аж ніяк не була унікальною й не являла собою
безпосереднього наслідку недосконалості фінансової системи Гетьманщини.
Радше тут ми бачимо цілий комплекс проблем, із якими повсюдно зіткнулися
державні бюджети тих країн, що бажали мати в своєму розпорядженні постійні
професійні війська. Війна, котра в деяких випадках могла тимчасово зменшити
фінансовий тягар, годуючи армію трофеями й реквізиціями з ворожих територій,
в інших випадках могла перетворитися на економічний колапс, через параліч
торгівлі й спустошення сільських місцевостей, наслідком яких ставали
припинення податкових надходжень і господарська руїна 654. Порятунком від
650 Там само. — С. 178-179.
651 Возняк М. Бендерська комісія по смерті Мазепи. — С. 121.
652 Источники малороссийской истории. — Т.2. — С. 235.
653 НБУВ.ІР. — Ф.VIII. — Спр.1820. — Арк. 126 зв.; спр.1840. — Арк. 195.
654 Glete J. War and the State in Early Modern Europe: Spain, the Dutch Republic and Sweden as Fiscal-Military States, 1500-1660. — Routledge, 2002. — P. 213-217; Parker G.
231
бідності для жовнірів, особливо у мирний час, коли не було можливості
живитися трофеями чи реквізиціями, ставало заняття промислами чи ремеслами
655 .
В умовах фінансової недостатності військового скарбу, значна удільна вага
в утриманні найманців припадала на натуральні поставки й грошові виплати за
рахунок місцевих ресурсів. Лівобережні гетьмани практично повністю
скопіювали систему леж і стаційних повинностей, котрі дісталися їм в спадок
разом із найманими формуваннями Дорошенка. Наприкінці XVII ст. “стації” в
Гетьманщині мали форму натуральних зборів з податного населення (переважно
посполитих, хоча іноді стація могла стягуватися з козацьких підсусідків і
монастирських селян), що декілька разів на рік збирався козацькими урядниками
в тих регіонах, де на постоях перебували охотницькі полки656. Стація могла
стягуватися як продуктами, так і одягом, а в деяких випадках фуражом, возами та
інженерним реманентом. В останніх десятиліттях XVII ст. розміри стацій
починають унормовуватися з розрахунку на кількість найманих жовнірів та
старшин, котрі перебували на постої657. Окрім цього, Генеральна військова
канцелярія щорічно видавала “кормові устави” 658 — переліки продуктових і
фуражних поставок для утримання компанійців і сердюків (швидше за все, вони
була кальками з аналогічних устав, запроваджених в коронному й литовському
The Military Revolution: Military Innovation and the Rise of the West, 1500-1800. — Cambridge University Press, 1996. — P. 61-81.
655 НБУВ.ІР. — Ф.ІІ. — Спр.14326, 14345, 14334; РГАДА. — Ф.124. — Оп.3. — Д.1089. — Л. 1; д. 1220. — Л.1.
656 Шамрай Г. Стація в лівобережних містах XVII віку //Науковий збірник за рік 1927: Записки Українського наукового товариства в Київі (тепер Історичної секції Всеукраїнської Академії наук). — К., 1927. — Т. XXІV. — С. 39-43; Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 182-184.
657 Батуринский архив и другие документы по истории Украинского гетманства 1690-1709 гг. — Спб., 2014. — С. 243.
658 НБУВ.ІР. — Ф.ІІ. — Спр.14216, 14230, 14583; Стороженки. Фамильный архив. — К., 1908. — Т.6. — С. 158.
232
війську на початку XVII ст.), відповідно до яких мали стягуватися стаційні
повинності.
Особливим видом натурального постачання була “барва” — однотипний
одяг певного кольору, котрий отримували охочепіхотні полки. В Лівобережній
Гетьманщині барва з’явилася як данина звичаю, поширеному в сердюцьких
полках Дорошенка, більшість яких в 70-х рр. XVII ст. перейшла на службу до
Самойловича659. Одноликість, вбраних у барву сердюцьких полків, “кои служили
во время походов при гетмане” 660 виглядала ефектніше, аніж строкато вбране
реєстрове козацтво661.
Однією з найважливіших повинностей для утримання найманого війська
була квартирна. Розміщуючи сердюків і компанійців на постої (лежі) в
селянських, а часом навіть і козацьких домогосподарствах, влада не тільки
вирішувала проблему розквартирування постійних військ, але й їхнього
утримання 662. Жовнірські постої мали для гетьманської влади ще й додаткову
функцію, якою був контроль і нагляд за місцевими урядниками й ширше —
регіональними елітами. Так, в 1676 р., після усунення з уряду стародубського
полковника П.Рославця, на вакантний уряд мали бути проведені вибори нового
полковника, фаворитом яких став гетьманський ставленик Т.Алексієвич. В липні,
напередодні елекції на Стародубщині було розташовано на квартири
компанійський полк, що перед тим стаціонував біля Чернігова, а його командир
Новицький отримав від Самойловича наказ пильно стежити за перебігом і
результатом виборів 663. Самойлович, який мав погані стосунки з чернігівським
архієпископом Лазарем (Барановичем), прагнучи усунути його від керівництва
659 Там само. — С. 203-223.
660 ЦДІАК України. — Ф.53. — Оп.2. — Спр.647. — Арк.8.
661 Сокирко О. На варті булави. Надвірні війська українських гетьманів середини XVII — другої половини XVIIІ ст. — С. 76-89.
662 Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С.182-183.
663 АЗР. — Т.5. — С. 137.
233
Київською митрополією, часто дозволяв найманцям ставати на постої та
“вибирати борошна” в архімандричих селах Чернігівської єпархії664.
Охотницькі полки відігравали важливу роль у війнах, в які було втягнено
Гетьманщину наприкінці XVII — на початку XVIII ст. 665. Найбільшими з них
стали війни з Османською імперією та Кримським ханатом 1676-1681 та 1686-
1700 рр., котрі продемонстрували ефективність найманого війська й фактично
зробили його бойовим кістяком гетьманської армії. Озброєння й тактика
сердюків і компанійців мала чимало спільного із козацькими аналогами.
Сердюки були піхотою, озброєною шаблями та важкими мушкетами, навченою
вести бій в рухомому таборі й поза ним. Компанійці являли собою легку кінноту,
озброєну шаблями, легкими ручницями та бандолетами; якась частина
товариства наприкінці XVII ст. ще мала легкі кавалерійські списи, а також
сагайдаки з луками й стрілами. Головною функцією цієї легкої кінноти була
розвідка та бойовий супровід, переслідування противника, а також атакування
під прикриттям рухомих таборів, які захищали піхота й артилерія. Бойові якості
охотницьких полків вирізняв кращий вишкіл і злагодженість дій, аніж в
реєстрових козаків, а також відносно одноманітний характер озброєння 666.
Зрештою, чи не останньою сторінкою в бойовому літописі сердюків стала мужня
оборона ними Батурина від московських військ у листопаді 1708 р. 667.
Незамінними були також бойові якості сердюків і при штурмі ворожих фортець;
тут вони відзначилися у взятті турецьких фортець у пониззі Дніпра в 1695 р. та
664 Там само.
665 Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття. — Дніпропетровськ, 2003; Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 236-249.
666 Заруба В. Українське козацьке військо в російсько-турецьких війнах останньої чверті XVII століття. — С. 250-318; Кочегаров К. Потери Войска Запорожского в Чигиринской кампании 1678 г. //Единорог: Материалы по военной истории Восточной Европы эпохи Средних веков и Раннего Нового времени. — М., 2011. — Вып.2. — С. 348-431; Мицик Ю. Чигирин — гетьманська столиця. — С. 230-287; Сокирко О. Лицарі другого сорту. — С. 228-243.
667 Сокирко О. Сердюцькі полки батуринської залоги 1708 р. //Батуринська
старовина. — Чернігів, 2009. — С. 158—169.
234
Азова у 1696 р.668. Поряд із цим, наймані полки активно діяли й в складі польових
армій протягом Кримських походів 1687 та 1689 рр.669. Вершиною бойового
застосування охотницьких полків стала серія рейдів гетьманських військ на
турецькі фортеці в пониззі Дніпра, Дністра й Бугу наприкінці 80-х — на початку
90-х рр. XVII ст. Тут сердюки й компанійці діяли спільно з реєстровими
полками, складаючи відділи від 2 000 до 5 000 вояків із 3-5 гарматами670. Тактика
рейду полягала в швидкому нападі на фортецю в якому частина відділу
відволікала на себе сили ворожого гарнізону, заманюючи його в засідку, а решта
в той самий час нападала на посад і, за сприятливих обставин, захоплювала
цитадель.
Втім, Північна війна і новий противник в особі шведської армії
