Попри наявність російських контрольно-пропускних служб, запорожці міцно тримали у своїх руках Микитин перевіз обабіч Дніпра. Навпроти Микитиного, через плавні, розташовувався Кам’яний Затон — колишня російська фортеця, зруйнована 1711 року. Всупереч тому, що ця місцевість належала Кримському ханству, запорожці в 1750-х роках спорудили тут 16 куренів, 10 кузень і базар. Як свідчить джерело, в «урочище Каменном Затоне в построенных лавках запорожские козаки [...] продают сала, пшено и протчая, и шинкуют горелкой, а в хатах продают печеной хлеб, паленицы, в погребах же оные козаки, также и жиды, продают вино виноградное, а в ледниках пиво». За повідомленням 1755 року, запорожці з дозволу кошового і курінних отаманів наповнили 7 льохів льодом, «даби в наступающее лето в тех татарских местах базару и кузницам быть». Згодом побудували й міст через тамтешню річку Білозерку й стали брати мостове. Хоча після протестів кримського хана козацьке оселище в Кам’яному Затоні не раз руйнували і запорожців силою виводили в межі російського кордону, воно поставало знову й знову.
Збільшення кількості сільських поселень на Запорожжі звужувало простір давнього козакування; щорічно розподіляти угіддя на Січі між куренями ставало дедалі важче, а власники зимівників все більше нарікали на «тісноту». Вона й примушувала запорожців глибше занурюватися в степ і створювати великі осередки на чорноморсько-азовському узбережжі. Українська людність масово розсіювалася на теренах Кримського ханства. У кримських містах було чимало українських заробітчан — так званих аргатів, яких час від часу висилали за домовленістю ханських урядовців з російським консулом. Але встежити за усіма ними ніхто не міг; до того ж жорсткі заборони легко долалися корупційними змовами, як-от у випадку з аргатами, яких переховували ханські чиновники, попри наказ хана. Що й говорити, коли навіть майбутній ватажок Коліївщини, запорозький козак Максим Залізняк, займався шинкарством у турецькому Очакові. Так само легко запорожці долали кордон, коли йшли гайдамачити на Правобережну Україну чи шарпати ногайські аули або кримських чабанів: і російське чиновництво, і січове начальство, беручи частку від їхньої здобичі, те все покривало. Утім, час від часу траплялися скандали, як-от із запорозьким кошовим отаманом Григорієм Лантухом, котрий через те ледь не втрапив тоді до в’язниці, чи начальством Нової Сербії, що 1764 року було віддане під суд.
Під час перебування в кримському підданстві запорожці користувалося правом вільного ловіння риби та добування солі на приморських косах і лиманах. Ще на початку XVII століття вони відновили біля гирла річки Кальміус укріплення Домаха (колишній генуезький порт Адомаха, сучасне місто Маріуполь), звідки їхня флотилія виходила добувати «козацького хліба» в османських та кримських володіннях. У 1720-ті роки тут вже існувала Кальміуська паланка — укріплення на чолі із запорозьким полковником і слобода, пов’язана з мережею довкружних зимівників. Не задовольняючись місцевими рибними ресурсами, запорожці звідси вирушали до гирла ріки Єя, розташованого на іншому березі Азовського моря. З межиріччям Єї та Кубані козаки добре ознайомились, беручи участь у походах кримських ханів на Північний Кавказ упродовж 1714—1715, 1728—1729, 1731, 1732 років. У другій половині 1730-х років поруч зі старим паланковим центром у Кальміуській слободі виникає новий — Єланецька паланка, яка контролювала територію на схід від Кальміусу аж до східного узбережжя Азовського моря; утім, її ліквідували за наказом російського уряду 1746 року, під час розмежування угідь запорозьких і донських козаків по Кальміусу. Однак на берегах Єйського лиману рибні стани та сезонні поселення запорожців продовжили стабільно існувати, переживши війну 1768—1774 років та руйнування Січі в 1775 році[13]. Станом на 1769 рік у Кальміуській слободі нараховували до 500 дворів. Однак очікування нападу кримців примусило запорозьке керівництво відселити її мешканців до Присамар’я, де, попри війну, суперечка з новоросійськими поміщиками не вщухала.
У роки перебування у кримському підданстві запорожці облаштували свої риболовецькі та соледобувні промисли в Дніпро-Бузькому, Тилігулському й Куяльницькому лиманах і продовжували експлуатувати їх у часи існування Нової Січі. Важливим їхнім опорним пунктом була Інгульська (Перевізька) паланка, розташована біля гирла Інгульця. Течія Дніпра вела від неї до Прогноїнської паланки на Кінбурнській косі. На відміну від решти запорозьких паланок, вони забезпечували виключно промислові потреби козаків. Кримські та турецькі прикордонні урядовці не раз ставали їм на заваді. Однак запорозькі ватаги все одно проривалися, інколи навіть погрожуючи гарматами. Та все ж це питання врегулювали без участі російських представників: козацтву продовжили право користування угіддями в обмін на постачання в Очаків деревини і дров. Перебування тут запорожців тривало й після 1775 року і склало основу майбутньої Січі на Дунаї.
Можливість необмежено громадити сіль та ловити рибу дозволяла запорожцям налагодити переробляння риби в промислових масштабах на місці добування цих ресурсів. Продукти переробляння (кав’яр різних сортів, клей, різноманітні в’яління й соління — від тарані до елітних осетрових) своєю дешевизною інколи тіснили те, що виробляли на Дону та Волзі. Адже в російських губерніях сіль обкладали високим акцизним збором, тому й траплялося, що тамтешні рибалки відмовлялись від соління виловленої риби, більшість якої через те й псувалася. Ніхто навіть приблизно не міг обрахувати обсяги запорозької торгівлі, веденої без мита та обліку. Та чумацькі валки, що безперервною вервечкою везли крам із Запорожжя, натякали на те, що вони були немаленькими.
Хоч стороннім спостерігачам і здавалося, що на Запорожжі повно незайманої землі, самі запорожці нарікали на тісноту. Розподіл угідь та вибори керівників Січі під час Ради часто супроводжувалися гострими сутичками. Уже в 1740-х роках на Запорожжі простежувалося існування двох угруповань, які не слід зводити до «класів бідноти та багатіїв». Перше трималося козацького давнього устрою, обстоювало безсімейне життя, щорічні вибори січового начальства, жила з рибальства, полювання, здобичництва й дратувалася обмеженнями, обумовленими стабілізацією кордонів, посиленням російського контролю, «нашестям гречкосіїв» і збільшенням бюрократичного регулювання з боку січової влади. Одним із лідерів цієї групи був кальміуський полковник Василь Кишенський, власник багатих рибних заводів. Друга прагнула використати зростання російського контролю для закріплення за собою старшинських посад, домагалася викорінення здобичництва, заведення сільських поселень і отримання прибутків з них, відтак — розвитку землеробства і торгівлі його продуктами. Її речниками були кошові отамани Яким Ігнатович, Григорій Лантух та Петро Калнишевський. Останній, будучи кошовим отаманом у 1762,1763 і 1765 — 1775 роках, перетворив землеробську колонізацію Запорожжя на інструмент протидії поміщицькій експансії, а свою боротьбу з гайдамацтвом пояснював тим, що воно дає імперському урядові привід для втручання у внутрішні справи Січі. Найбільше зіткнення між цими угрупованнями сталося під час Ради на Січі 26 грудня 1768 року і ледь не коштувало Калнишевському життя. Це повстання він придушив за допомогою солдат Новосіченського ретраншементу.
Та, попри це, Калнишевський безкомпромісно відстоював територіальну цілісність Війська Запорозького. Поземельна боротьба з Новоросійською губернією дійшла граничного напруження під час османо-російської війни 1768—1774 років. Завдяки дієвій участі в ній кошовий отаман знаходив аргументи для своїх силових дій проти новоросійців. Однак після закінчення війни їхні скарги і були покладені в основу обвинувального вироку щодо Січі, ухваленого Катериною II 22 травня 1775 року. Його виконання доручили генерал-поручикам Петрові Текелії та Олександру Прозоровському; 4 (за новим стилем 15) червня вони окупували Запорожжя по правому і лівому берегах Дніпра. Петро Калнишевський та його найближче оточення були заарештовані, запорозькі клейноди, артилерія, архів та фінанси передані до Новосіченського ретраншементу. Запорозькі Вольності розподілили між Новоросійською та Азовською губерніями.
Новоросійський «проект» тоді, здавалося, переміг свого конкурента. Однак останнє слово було за українським селянином, котрий за часів Нової Січі вперше почав освоювати степ, а згодом заселив його до самого моря. Саме він, йдучи прокладеними запорожцями шляхами, і визначив його належність до єдиного етнокультурного простору України.
Чорноморське козацьке військо
Маніфест Катерини II про ліквідацію Війська Запорозького З серпня 1775 року виголосив: «Нет теперь более Сени Запорожской.., следовательно же и [нет] казаков сего имени». Розгублене низове козацтво склало зброю і розійшлося по своїх зимівниках та промислах; найбільш завзяті пішли на підвладне Османській імперії межиріччя Бугу та Дунаю з наміром заснувати там нову Січ. Решта подалася до Молдови та Румунії й осіла в тамтешніх православних монастирях. 1779 р. між Росією і Туреччиною укладено Айнали-Кавакську конвенцію, згідно з якою турки відвели підвладних їм запорожців якнайдалі від російського кордону. Частину їх Порта виселила до Румелії, на узбережжя Мармурового моря. Багато козаків оселилося у Подністров’ї, кілька тисяч їх мігрувало до Банату та Бачки, турецького порубіжжя Сербії та Угорщини, і оселилося на березі річки Тиса. Австрійський уряд, що володів тими землями, відібрав півтори тисячі запорожців та й розселив їх поміж сербськими граничарами, що несли прикордонну службу. Згодом деякі з них подалися на Задунайську Січ, та значна кількість загубилася серед місцевих сербів та угорців.
Утім, зріла нова війна між Туреччиною та Росією, і обом імперіям знову знадобилися запорожці. Турецький султан їх усіляко улещував та заохочував до військової служби, гарантував недоторканність військових традицій і самоврядування. У гирлі Дунаю Порта дозволила побудувати Січ та відновити прадавній запорозький військовий устрій. Покладаючи надії на султанську «ласку», багатотисячний потік козаків і селян попрямував з покріпаченої України до турецьких кордонів, викликавши тим самим неабияке занепокоєння петербурзьких вельмож. Так починалася Січ Задунайська.
У Петербурзі добре пам’ятали про переваги турецько-кримської кінноти над російською під час попередньої війни і про важливий внесок запорозьких кінних та човнових команд у перемогу над турками. Утім, відновлювати Січ Катерині II не дуже й хотілося; вона ладна була створювати штучні козацькі формування, не пов’язані з традиціями низового козацтва, аби тільки «не згадувати самого наймення запорожців». Такими стали Бузьке козацьке військо, до якого набирали вихідців з Правобережної України (згодом ще й молдаван, румун, болгар і сербів), а також Катеринославське козацьке військо, сформоване із дворян-однодворців Катеринославської губернії за зразком Війська Донського (тому й звалося воно ще військом «Ново-донських козаків»). Однак їхній чисельний склад і боєздатність лишались низькими; поміщики, закріпачуючи селян та козаків, ревно стежили, аби жодна «ревізька душа» не перейнялася знову козацьким духом. Та невідворотне наближення війни змушувало царат зменшити здирницькі апетити поміщиків і, врешті-решт, зважитися створити військо із колишніх запорожців. Нагальність такої потреби постала під час збройного виступу кримських татар 1782 року, коли Османи примірялися оголосити нову війну Російській імперії. Отож тоді правитель Новоросійської губернії Григорій Потьомкін закликав колишніх запорожців збиратися в Херсоні для формування кінного та пішого козацьких полків. Пригадаймо, що царський маніфест забороняв згадувати навіть наймення запорожців, тож це нове козацьке утворення умовно назвали Кіш вірних козаків — як протиставлення козакам «невірним», себто задунайським.
