Король діяв оперативно. Висловивши догану Мацкевичу за те, що той без королівської згоди повернув з Києва до Литви, він наказав раді панів поквапитися з відповіддю Іслам-Ґераю І. Сигізмунд вимагав, аби з Вільна Мацкевичу була дана інструкція, як поводитись і що казати хану. Упоминки, що їх готували для Саадет-Ґерая І, мали бути дещо збільшені. Мацкевич мав доправити їх Іслам-Ґераю І. Що стосується Маакул-мурзи, якого утримували в заручниках, то Сигізмунд І справедливо зауважив, що від цього мало толку, мовляв, раніш у закладі перебував Чжен-Ґерай-мурза, але це не завадило кримцям нападати на Польську й Литовську держави, доки їх не побив на Ольшаниці князь К. І. Острозький. Тому король вирішив Маакул-мурзу «та інших татар, які з ним при нас є» разом з Іслам-Ґераєвими послами відпустити. Те саме стосувалося і Яньш Дчувана, якого мав захопити із собою Мацкевич.
Офіційна відповідь хану в основному збігалася з тою, яку планувалося направити Саадет-Ґераю І. Доповненням було нагадування Іслам-Ґераю І про допомогу грошима й людьми, яку він отримав раніше від Великого князівства Литовського. Цікаво, що в цьому документі теж фігурує Дашкович у ролі головного інформатора щодо подій у Криму. Вочевидь, король навмисне згадував персону черкаського й канівського старости в текстах листів до ханів, з огляду на високий авторитет Остафія Дашковича серед кримських феодалів. Поспіх, з яким Сигізмунд І давав відповідь Іслам-Ґераю І, пояснюється передусім побоюваннями литовсько-польського монарха, аби новий хан не пристав на пропозиції інших правителів, маючи, напевно, на увазі молдавського й московського. Тут повною мірою виявляється намагання Сигізмунда І зруйнувати вісь Молдавія — Крим — Москва. Оволодіння кримським столом Іслам-Ґераєм І вселяло впевненість у короля щодо цього. Та й стосунки нового хана з Василієм III не складалися. Грамота, надіслана з Криму до Москви, як зауважив О. Ф. Малиновський, містила зухвалі й образливі для московського правителя слова.
Таким чином, ханат вносив розкол у антиягеллонівську коаліцію і на деякий час забезпечував спокій українським землям Литовського князівства й Корони Польської. Це було тим доречніше, що Андрій Немирович отримав від свого агента з Криму повідомлення про домовленість Василія III і Петра Рареша щодо спільного наступу на Україну. Причому московський монарх обіцяв «сам і з людьми своїми має під замок наш Київ бути на день святого Юрія майбутнього свята восени». З огляду на це, король наказав, аби ті, хто мав їхати до Києва на службу, поквапилися і «щоб кожен з них на том замку нашем ажъ до другого року від нас установленого, який у листах наших їм буде виписаний мітками... і без науки нашої звідти не з’їжджати».
Незабаром по приїзді Мацкевича до Іслам-Ґерая І було прислано з Криму жалуваний ярлик. Специфікою його було те, що цей ярлик був звичайною копією Мехмед-Ґераєвого ярлика, виданого Богатирем Гаштовту 1517 р. Іслам-Ґерай І змінив тільки початок, а сам текст, включаючи імена Мехмеда, Богатира та Алпа Ґераїв, залишив. Це цілком задовольняло Вільно, оскільки зміст документа, особливо щодо антимосковського союзу, повною мірою відповідав моменту. Незрозуміла, на перший погляд, форма, а саме звичайний плагіат старого тексту, пояснюється поспіхом, з яким новий хан хотів видати ярлик і тим самим показати Сигізмундові І і раді панів, що він є справжнім і законним правителем Криму.
Справа в тому, що Іслам-Ґерай, зайнявши ханський стол, звернувся до Сулеймана І з проханням прислати до Криму кого-небудь ханом. Як влучно зауважив В. Смирнов, за допомогою цього політичного маневру він хотів привернути до себе прихильність султана. Для Сигізмунда І було вигідно забезпечитися з боку Іслам-Ґерая присягою і ярликом, хоча на той момент він уже володів інформацією про рішення Сулеймана І з приводу Кримського ханату. Польський посол у Стамбулі Опалинський повідомив Краків, що Сулейман І, залишаючись вірним своїй політиці, вирішив поставити ханом Сахіб-Ґерая, який мав антимосковські погляди і намагався нав’язати їх султанові. На початку 1533 р. між Сигізмундом І і Сулейманом І було укладено «вічний мир» і одночасно з цим до Криму було прислано Сахіб-Ґерая. Такий збіг не був випадковим. Сулейман І таким чином забезпечував своєму ставленику спокій з боку Великого князівства Литовського, яке, з огляду на події 1528— 1529 і 1532 рр., могло підтримати свого клієнта Іслам-Ґерая І. Тим паче, що в цей час на Київщині спостерігалося скупчення литовських військ. Тоді ж султан надіслав попередження Сигізмунду І, щоб «з ваших україн не почалося» якого-небудь військового виступу.
На нашу думку, тут ідеться не тільки про молдавський кордон. Те, що документ перекладено давньоукраїнською мовою, крім бажання Сигізмунда І повідомити раду панів про мир, пояснюється ще й тим, що в цей час відбувались напади на турецько-татарське прикордоння саме з українських земель Литовського князівства. Пригадаймо хоча б розгром черкаськими козаками валки кафських, тобто турецьких підданих, купців. Та й сам Сахіб-Ґерай І уже в перші місяці свого правління «посилав... часто про тих козаків». Крім політичного прикриття, Сахіб-Ґерай І мав ще й сильний турецький військовий супровід, який складався з 60 пушкарів, 300 латників, 1000 сейменів, 40 фур’єрів, 30 чаушів, 60 зеаметників і тімаріотів. До того ж уряд Туреччини почав відраховувати Сахіб-Ґераю І суму на утримання особистої гвардії, так звані «псарні гроші». За таких обставин Іслам-Ґераю І нічого не залишалося, як погодитися на титул калги.
Намагання Саадет-Ґерая І втілити в життя давню мрію кримських правителів щодо захоплення Києва, Черкас і центральних українських земель загалом у результаті запеклої боротьби місцевого населення закінчилися поразкою. Ця невдача врешті-решт стала фатальною для хана та змусила його назавжди залишити Крим. Оборона Черкас показала, що українські землі слугували могутнім мілітарним резервом Великого князівства Литовського, використання якого дало змогу цій державі ефективно вплинути на ситуацію у Кримській державі.
* * *
Розташування України на великому кордоні, який із заходу на схід проходив її теренами, забезпечувало її населенню колосальні можливості у справі освоєння лісових, лісостепових і степових масивів. Вдале географічне розташування, наявність широкої річкової системи, чорноморське узбережжя — все це перетворювало український люд на посередника в торгівлі між європейською та азійською цивілізаціями. Великий Шовковий шлях був тією могутньою магістраллю, яка несла через Україну матеріальні й духовні цінності значної частини людства. Проте, окрім товарів, цей трансконтинентальний шлях приносив в українські степи кочові орди, які у зв’язку зі специфікою своєї економіки рано чи пізно змушені були конфліктувати з місцевим осілим населенням. У цій ситуації багато чого залежало від ефективності зовнішньої політики країн, до складу яких входили українські землі.
Великому князівству Литовському завдяки надзвичайним зусиллям вдалося дещо виправити наслідки свого провалу південної політики кінця XV — початку XVI ст. Чималу роль у цьому зіграло використання людських і матеріальних ресурсів саме українських земель. Майже всі стани українського суспільства були тією чи іншою мірою задіяні в кримській політиці. У той час як в центральних районах держави службові стани дедалі більше уваги приділяли економічній діяльності, українська шляхта, слуги, міщани тощо несли на собі весь тягар дипломатичної й військової служби.
Супроводження гінців і послів, охорона кордону, ремонт укріплень, часті військові сутички, що іноді переростали в великі битви за участю десятків тисяч вояків, були важким тягарем для України. Водночас постійний воєнний стан, загроза загибелі, навіть із переможним переслідуванням ворога виховували бійцівські й вольові якості збройного люду та сприяли формуванню більш високого рівня військової культури суспільства, про що із захопленням писали сучасники тих подій. Низка змін у соціальній системі Великого князівства Литовського й потреба утримувати на кордоні професійну військову силу, особливо в умовах хронічної нестачі грошей у державній скарбниці, змушували литовський уряд шукати різних шляхів до вирішення цієї проблеми. Намісницькі загони, іноземні найманці, «пенежні» дворяни, територіальні ополчення хоча й давали користь, проте надійно перекрити кордон внаслідок своєї оборонної стратегії не могли.
Але зрештою український народ спромігся утворити нову військову силу, здатну ефективно діяти саме в степових умовах та орієнтовану на наступ. Фактично, козацтво являло собою черговий варіант колонізаційного руху осілого населення України на південь. Але масштабний злет військово-політичної активності козацтва припадає вже на наступну добу історії України — час входження її земель до складу Речі Посполитої.
Україна в складі Речі Посполитої (В. Горобець)
Народження Речі Посполитої та входження до її складу українських земель
Передумови та приваби унійного процесу
Наприкінці січня 1558 р. війська московського царя Івана IV Грозного, плекаючи давню мрію тирана вийти на береги Балтійського моря, перейшли кордон колись грізного Лівонського ордену, що тепер нидів у скруті. Аби надати акту міжнародного віроломства сакрального звучання, у храмах Москви увесь день били у дзвони, а в державі оголосили Великий піст. За наказом царя розіслали грамоти, в яких причини вступу у війну пояснювали не інакше, як «відвоювання отчини» і покарання якихось міфічних «гонителів православної віри».
Успішно проведена підготовка до війни та вдало обраний момент для її початку забезпечили Москві переможний перебіг кампанії. Уже за півроку було здобуто Нарву, Дерпт (нині Тарту), Ревель (нині Таллінн), Раковор (нині Раквере), Ізборськ; царські війська стояли на берегах Балтійського моря, в полоні у них перебував великий магістр, а орден розвалювався на шматки. Отримавши повідомлення про вихід царських ратників на Балтику, Іван IV наказав здійснити гарматний салют із кремлівських стін, а московським кабакам — до пізньої ночі безоплатно пригощати всіх охочих. Під час же влаштованого у Великій палаті Кремля бенкету вигадливий деспот у розпал гуляння одним духом спустошив кубок із солоною балтійською водою і змусив зробити те саме і своїх гостей.
Проте ейфорія, що запанувала в Москві, виявилась трохи передчасною. Новий великий магістр ордену Ґотґард Кетлєр звернувся за підтримкою до свого більш потужного сусіда — великого князя литовського, і 31 серпня 1559 р. Орден перейшов під протекторат Зиґмунта II Августа. А коли й цього виявилось замало, 1561 р. магістр склав великому князю присягу вірності уже як його васал-ленник. За це він отримав у дідичне правління Курляндію і Земґалію (Семиґалію), на території яких постало ленно залежне від великого литовського князя (котрий одночасно був і польським королем) Курляндське герцогство. Таким чином орден припинив своє існування, а на його руїнах постала світська держава під протекторатом Зиґмунта II Августа. Тож Москва, замість близької перемоги, отримала потужного супротивника. Утім, така перспектива не вельми збентежила самовпевненого Івана IV. На повідомлення Зиґмунта II Августа про складання Кетлєром присяги вірності, а отже, неактуальності московських претензій до колишнього суверенного правителя ордену, цар відповідає вимогою... повернути йому Київ, Волинь і Поділля — «отчини його предка, святого Володимира»...
