Загалом же, якщо договором 1654-го політико-правовий статус Гетьманату означувався як автономія політична, а згідно з положеннями статей Ю. Хмельницького 1659-го — автономія адміністративна, то тепер вона стрімко звузилася до станової автономії козацтва, заперечуючи тим самим претензії козацтва на роль політичної еліти та передаючи некозацьке населення України — міщан, посполитих — під владу царських воєвод.
Аби «де его государ пожаловал, не женя, не отпущал».
Загадки одруження гетьмана-боярина
Як компенсацію за втрату реальної влади в Україні цар жалує гетьмана й козацьку старшину особистими почестями. Так, відразу ж після підписання Московських статей государ за вірну службу й за те, що «челом ударил всеми малороссийскими городами, и местечками, и слободами, и с узды и со всякими доходы», пожалував Брюховецького боярським чином. Саме з цього дня Брюховецький починає писатися винятково як «боярин і гетьман», а для означення своєї персони, згідно з московською традицією, винятково починає вживати — як це було заведено для бояр — ім'я та по батькові:«Іван Мартинович Брюховецький». З відісланого Приказу таємних справ до Розрядного довідуємося, що наданий Брюховецькому боярський чин не передбачав якоїсь особливої служби при царському дворі, а був почесним титулом, що спеціально «учинен для иноземного чину... как повелось в Московском государстве».
Слідом за гетьманом стрімкий соціальний злет у службовій структурі Російської держави здійснили й вищі козацькі старшини. Дворянським званням було удостоєно генерального обозного, генерального суддю, генеральних осавулів і полковників Війська Запорозького.
А ще Олексій Михайлович одружує свого вірного васала на знатній московській боярині. Ініціатива цього пошлюблення, як пам'ятаємо, належала самому Брюховецького, а плани такого одруження він виношував ще з літа 1663-го. Питання викликає лише те, кого вибрав цар у наречені для свого ближнього боярина?
До слова, гідну для Брюховецького наречену шукали в Білокам'яній майже місяць. Гетьманське весілля на Москві відіграли вже десь на початку листопада. У який день сталась ця доволі неординарна для козацької старшини подія? Вочевидь, уже 5 листопада. Адже під 6 листопада датовано запис такого змісту: «...был у великого государя боярин и гетман Йван Мартинович Брюховецкий в передней для того, что он вчерашняго числа женился». Наречена, як видно з розлого розпису приданого, як посаг принесла Брюховецькому образ Пречистої Богородиці, у срібному окладі, чеканений золотом, а також набір коштовностей — золотий хрест із зерню, золотий ланцюжок, «кика», чеканена з «яхонти и с лалы, гнезда золотые, низана жемчугом», золоті запони з алмазами, з яхонтами та смарагдами, сережки з великими ізумрудами, сережки з яхонтами червчатими на золоті, намисто велике з яхонтами і з ізумрудами, десять каблучок золотих з яхонтами, ізумрудами і з «лали» тощо.
Історик XIX ст. Дмитро Бантиш-Каменський був переконаний, що Олексій Михайлович, бажаючи якомога міцніше прикріпити козацького гетьмана до свого престолу, поєднав його родинними узами з домом одного з найбільш знатних московських вельмож — боярина Федора Петровича Шереметьева, хоча, визнає дослідник, при цьому обговорювалась і кандидатура доньки царського окольничого князя Дмитра Олексійовича Долгорукова. Однак більшість істориків називають сватом гетьмана саме його царського окольничого — князя Дмитра Олексійовича Долгорукова. Частина дослідників навіть називає ім'я нареченої — Дарія, при цьому наголошуючи: гетьманша доводилася родичкою цареві, оскільки її тітка, Марія Милославська, була першою дружиною Олексія Михайловича і відповідно матір'ю його наступника на троні Федора Олексійовича.
Певна річ, навіть погодившись, що наречена гетьмана була рідною дочкою Долгорукова, доведеться визнати: Брюховецький пошлюбився все ж не з бояринею, а лише з дочкою окольничого (до речі, чин як боярина, так і окольничого в Російській державі не успадковувався, а жалувався царем за службу). Але є й інша думка. Уперше вона була висловлена ще 1915 р. Вадимом Модзалевським і полягала в тому, що наречена гетьмана — справді на ім'я Дарія — доводилася князю Дмитру Долгорукову не рідною дочкою, а лише пасербицею, а конкретно дочкою четвертої дружини царського окольничого — Парасковії Ісканської, яка залишалася вдовою після смерті Олферія Ісканського. Підставою для сумнівів для Модзалевського послужила чолобитна голови московських стрільців Івана Єлагіна, адресована царю на початку 1670-х рр. У ній, зокрема, і вказувалося на факт видання заміж племінниці Єлагіна «Дарьи Олферьева дочери Исканского по великого государя указу за Івашку Брюховецького». Безумовно, гіпотетично можна визнати той факт, що з Дарією Ісканською гетьман міг одружитися вже у другому шлюбі, а восени 1665 р. він усе ж таки побрався з дочкою чи то Шереметьева, чи то Долгорукова. Але, по-перше, цей епізод ніде не відбитий у джерелах, а по-друге, тотожність імен рідної дочки останнього та його пасербиці також виступає не на користь цієї гіпотези. Крім того, є ще ряд опосередкованих свідчень пізніших часів (про них ітиметься далі), які заперечують цю можливість.
Погоджуючись із міркуваннями відомого історика-генеалога, підкріпленими власними спостереженнями, щодо відсутності прямих родинних зв'язків дружини Брюховецького з князем Дмитром Долгоруковим, водночас не можемо поділити скепсису стосовно недостатньої аристократичності походження Дарії. Адже її рідня по батьковій лінії — Ісканські, а тим паче по материній — Єлагіни — належала до досить відомих на той час у Росії дворянських родів. Їхні представники у XVII ст. обіймали високі посади й були удостоєні від царя високих посад — воєвод, бояр, стольників, стряпчих тощо.
«У нас де в предках бояр не бувало».
Реакція українських станів на домовленості гетьмана з царем
Закріплені в Московських статтях 1665 р. постанови були надто радикальними, аби їхнє впровадження в життя не викликало гострої реакції в Україні. Заради справедливості завважимо, що негативну реакцію козацтва на місію до Москви передбачав і сам лівобережний регіментар. Ще перебуваючи в царській столиці, він наполягав на виведенні людей окольничого князя Ромодановського з двору, пожалуваного гетьману Олексієм Михайловичем. Адже, як завважив Іван Мартинович, мине час, і, можливо, для нього самого там, в Украйні, «місця не буде, отож щоб йому було куди самому приїхати». Крім того, ще у вересні він поділився з Желябужським інформацією з приводу того, що в Україні «его, гетмана, изневесть хотели погубить». І невідомо, чим би ця лиха для нього затія не увінчалась, якби осавул вчасно не виявив ту змову й не попередив його («толко б есоул уберег, подметя тот завод, весть ему учинил»). Отож, Брюховецький волів мати при собі постійну залогу в чоловік з триста. В Україні ж він зумів знайти таких відданих йому вояків лише сто. Доукомплектувати ж особисту охорону український гетьман хотів би за рахунок царських ратників. Ось це прохання він і просив ясельничого донести до великого государя, аби той пожалував його, зволівши «московських людей к нему прибавить, кем бы ему ото всего оберечся». А без такої охорони, наполягав Іван Мартинович, «ему никакими мерами нелзя бить на шаткие времена».
Провісниками потрясінь, спричинених московськими домовленостями, стали виступи представників вищого українського духівництва, зокрема формально очолюваного на той час єпископом Мефодієм київського кліру. Двадцять другого лютого 1666 р. місцеблюститель, а також архімандрит Києво-Печерського монастиря Інокентій Гізель та ігумени інших київських обителей висловили перед київським воєводою боярином Петром Васильовичем Шереметьєвим протест проти узгоджених із українським гетьманом намірів Москви призначати московського святителя на Київську митрополію. Воєвода, повідомляючи про цей прикрий інцидент своєму урядові, наголошував, що церковні ієрархи протестували «с большой яростью» й навіть погрожували: «запремся в монастырях, и разве нас из монастырей за шею и ноги поволокут, тогда только московский митрополит в Києве будет».
А коли на початку травня 1666 р. на обіді у настоятеля Києво-Печерського монастиря Інокентія Гізеля, на якому були присутніми також єпископ Мефодій і київський полковник Дворецький, російський дяк Євстратій Фролов запропонував слідом за тостом за здоров'я царських бояр й окольничих підняти келихи і за здоров'я «боярина и гетмана Йвана Мартиновича, а он великому государю службою своєю во всем верен, и с ними духовными во всяком совете и любви пребывает, и Войску Запорожскому и всему малороссийскому народу добронравием своим и правым разсуждением угоден», то місцеблюститель і все вище київське духівництво відмовились пити за здоров'я Брюховецького, роздратовано зауваживши при цьому царському чоловіку, що він, гетьман, «им злодей, а не доброхот».
Наступний, вельми тривожний для Брюховецького дзвіночок пролунав із Січі. Будучи на Москві, гетьман серед іншого погодився й на розміщення залоги царських ратних людей на чолі з воєводою у фортеці Кодак, на Запорожжі. Це неабияк образило січовиків, які угледіли в цьому намагання встановити жорсткий контроль за їхнім життям. Колишній побратим Брюховецького, коли той ще був кошовим на Січі, її теперішній керманич Ждан Рог звернувся до гетьмана із вельми філософським листом-застереженням: «Нерозумно поступаєш, що з нами починаєш сваритись. Зброя не допоможе в полі, коли в домі не буде злагоди. Хоч ти від царської величності честю пожалуваний, але достоїнство своє отримав від Війська Запорозького; Військо не знає, що таке боярин, знає тільки гетьмана... Пам'ятай древню філософську притчу у що щастя на прудкому колесі дуже швидко обертається; умій, вельможність твоя, щастя цінувати».
Єпископ Мефодій доносив у Москву, що «запорожці і полтавці і всіх малоросійських міст полковники і старшина, і козаки, також і духівництво — всі боярина і гетьмана не люблять». Єпископу вторили й царські воєводи, котрі несли службу в Україні: «...боярина и гетмана все не любят, а говорять: у нас де в предках бояр не бывало, а он де заводит новой образец и волности де наши от нас все отходят».
«А то де толко за гетманом и дела, что ведми зжот».
Середньовічне мракобісся в ранньомодерному Гадячі
Апогеєм же цього невдоволення став вибух антиурядового повстання на Переяславщині. Місцеве товариство, як стверджував Самовидець, від самого початку не любило присланого їм гетьманом, а не обраного вільними голосами полковника Данила Єрмолаєнка. Ще більше ситуація в полку загострилась, коли царські воєводи почали обкладати податками маєтності. Зважаючи на близькість Єрмолаєнка до Брюховецького, саме на ньому й акумулювалось народне невдоволення. Вісімнадцятого липня переяславські козаки піднімають антиурядове повстання. Під час виступу Єрмолаєнко був убитий. На його місце товариство обрало Максима Хоменка.
Лише завдяки випадку трагічної участі зумів уникнути російський воєвода Григорій Вердеревський, оскільки повсталі, розправившись зі своїм полковником, «ночю поспішили, хотячи, в замок упавши, Москву вибити». Але через те, що воєвода «остерігся и своїх в город забрав и не дался», реалізувати задумане не вдалося. Тим часом саме місто Переяслав було спалено, а переяславські козаки, відступивши до Баришівки, закликали до себе правобережного гетьмана Петра Дорошенка. І лише вчасно прислане воєводою П. В. Шереметьєвим підкріплення з Києва дозволило приборкати виступ переяславців.
Варто сказати, 1666 рік, крім різних неприємностей, пов'язаних із реакцією людності на Московський договір, у житті Брюховецького позначився серйозними неприємностями і в особистому житті. Так, сотник московських стрільців Кирило Кокошев, котрий, відповідно до постанов Московських статей 1665 р., на чолі царських ратників охороняв лівобережного правителя в Гадячі, розповідав посланцю з Москви, що гадяцькі відьми «выкрали у гетмановой жени дитя из брюха». І саме з цим прикрим інцидентом — чи то з реальною втратою Дарією плоду, чи то з тим фізіологічним станом, який у спеціальній літературі з медицини називається «уявна вагітність», — пов'язується початок ініційованих гетьманом «відьмацьких процесів», коли за наказом Брюховецького в Гадячі було спалено «пять баб ведьм да шестую гадяцкова полковника жону».
