Отже, мав рацію і гетьман Української Держави П. Скоропадський, який у своїх спогадах після поразки Української революції 1917—1921 рр. зазначав, що «сільські священики в турботах про насущний поживок своєї численної родини під впливом вищого духівництва, котре до цього часу лише за малим винятком все великоруське (московського напрямку), не висловлюється визначено. Але якщо пошукати, то в кожного з них знайдеться українська книжка і прихована мрія здійснення України»[130]. Треба відзначити, що потужний рух за автокефалію Української православної церкви в 1920-х рр. яскраво підтверджує роздуми Скоропадського. Негативним для цього руху як у XIX, так і в першій третині XX ст. було те, що загальне падіння авторитету православ’я призвело до соціальної ізоляції священиків від інших верств українського суспільства: місцеве духовенство виявилося переважно наодинці з роздумами про релігійну реформацію, без особливої підтримки селянства та інших груп інтелігенції.
Серед інших груп інтелігенції, що жили і працювали тоді в Наддніпрянській Україні, можна виокремити управлінську й гуманітарну, кожна з яких відповідала за сферу влади й управління та освіти, медицини, культури й мистецтва.
Стосовно гуманітарної інтелігенції зауважимо, що її представники, вирощені в місті (на відміну від духовенства та управлінців, які, напевно, менше відчували свій розрив із селянством, адже і жили поряд, і живилися за рахунок хліборобів), часто піддавалися розчаруванням у своєму «ходінні в народ». Наприклад, про таке «падіння ідеалів» навесні 1875 р. у листі до російських народників за кордоном відомий український учений і лікар С. Подолинський писав: «Ходіння в народ є, без сумніву, кращою формою діяльності, з тим, однак, щоб під словом „ходіння“ мався на увазі перехід у народ і міцне (звісно, наскільки поліція дозволить) поселення серед народу. З тих, хто досі ходив у народ, величезна більшість або попалась, або ж на зиму повернулась в інтелігенцію. Перше, звичайно, залежить або від випадку, або з необачності, друге ж діє дуже шкідливо, тому що вже встигло спаплюжити ходіння в народ, понизивши його до літньої прогулянки з сильними відчуттями»[131]. Цікаво зауважити, як Подолинський розрізняє два типи народників (народолюбців) — «поселені в народі» (інтегровані в селянський соціум) та «повернені в інтелігенцію» (ті, що обмежили свої реформістські прагнення кабінетною теоретичною роботою). Це підтверджує загальновивчену тенденцію, що в XIX ст. «справжньою інтелігенцією» (істотно свідомою своєї соціальної ролі) вважалася та, яка дбала про інтереси найбільш знедоленої частини суспільства — селянства. Усі інші інтелектуали в часи народолюбства (особливо в 1870—1880-х рр., потім у добу революції 1905—1907 рр.) вважалися «пасивною інтелігенцією».
Щодо етнокультурної характеристики управлінської інтелігенції Наддніпрянщини, то джерела дають підстави стверджувати, що в пореформений період більшість волосних і сільських старост і писарів була родом із села, тобто «з селян малоросів», як зазначається в одному з документів[132]. На Правобережжі України це було особливо поширеним явищем, коли уряд, побоюючись розвитку польського руху, навесні 1864 р. наказав звільнити всіх волосних писарів римо-католицького віросповідання, призначивши на їхні посади «руських людей»[133].
Етнічна свідомість переростала в національну в більш освічених верств управлінської інтелігенції та передавалася на місця. Яскравий приклад — діяльність батька Лесі Українки П. Косача, який, будучи предводителем дворянства й головою з’їзду мирових посередників на Волині, поширював через одного з волосних писарів книги, написані українською мовою[134].
Отже, у другій половині XIX — на початку XX ст. управлінська інтелігенція Наддніпрянської України (насамперед земські діячі, волосні старшини, судді й писарі, сільські старости й писарчуки, поліція, мирові посередники, агрономи, інженери, землеміри й інші категорії службовців) мала певні етнокультурні характеристики. Соціально-професійний і суспільний статус управлінської інтелігенції, який зумовлювався здебільшого причетністю до урядової або самоврядної влади, виявлявся, відповідно, у провладних (державно-консервативних) та опозиційних (ліберальних і радикальних) настроях різних груп службовців. Це простежується в характері діяльності різних інституцій, а на суспільно-політичному рівні добре засвідчується політичним дебютом управлінської інтелігенції під час революції 1905— 1907 рр. І хоча цей дебют завершився провалом опозиційної діяльності, здатність деякої частини управлінської інтелігенції до радикальних дій (точніше, дій, що виходили за рамки офіційних приписів) на початку XX ст. була дедалі очевиднішою.
Зауважимо, що представники різних владних структур на селі, на відміну від своїх міських колег, повільно засвоювали радикальні гасла, вважали їх безглуздими і лише зростання їхньої популярності в суспільній свідомості змінили цю тенденцію у зворотний бік. Це саме стосується етнокультурного виміру життєдіяльності управлінської інтелігенції наддніпрянського села тих часів. Будучи переважно українцями за походженням, представники цієї групи розумових працівників намагалися приховати його, і лише поширення національного проекту на село призвело до того, що етнічні чинники її самоідентифікації трансформувалися у національну свідомість групи.
Гуманітарній інтелігенції Наддніпрянської України, яка більше чи менше ідеалізувала «український народ» (селянство), потрібні були величезна сила волі, здоров’я і заповзятливість, щоб, як вони самі говорили, «вивести народ із темряви». Адже не випадково Б. Грінченко вкладає у вуста одному зі своїх персонажів таку фразу: «Одна річ — читати наших белетристів-мужикофілів, а зовсім інша — жити з тими ж таки мужиками»[135].
Не вдаючись до загалом відомих з української історіографії сюжетів діяльності культурно-мистецьких кіл національної інтелігенції України в XIX — на початку XX ст., зауважмо, що політична активність частини вчителів, лікарів, літераторів, журналістів із сільської місцевості дає підстави стверджувати про здатність цієї групи до об’єднання з міськими спеціалістами свого цеху на спільній політичній платформі. Зрештою, ця нездоланна, здавалося б, проблема розірваності інтелектуалів села й міста таки була подолана лише 1917 р., коли в Україні розгорнувся широкий національний рух. Варто було знайти національно свідомого селянина — і в ньому вгадувався досвід місцевого вчителя або лікаря.
Становленню національної ідентичності гуманітарної інтелігенції сприяв її переважно український етнічний склад. Цікаво, що внаслідок цього процесу з початком української національно-демократичної революції навіть у регіонах із сильними впливами русифікації (наприклад, Слобожанщині) яскраво виявлялася українська національна свідомість верстви[136].
Природно, що визначальною спонукою вибору національної ідентичності інтелігенції України був захист прав української мови. Описуючи ситуацію у навчальних закладах Наддніпрянщини другої половини XIX ст., О. Лотоцький слушно зауважив, як чинник рідної мови дедалі більше набував у них націоналізувального значення. Не в останню чергу це була реакція, як вважає діяч, на «грубий дотик» націоналістичної нетерпимості та зоологічних апетитів великоросів[137].
Складність самовизначення українських інтелектуалів за мовною ознакою полягала в тому, що основна їхня маса була розпорошена по місцях і користувалася різними діалектами. У зв’язку з цим на початку 1890-х рр. Б. Грінченко зазначав, що «наша вкраїнська інтелігенція живе здебільшого по містах, село бачить інколи та не довго, чує круг себе саму московську мову — се все робить такий вплив, що людина й сама не помічає, як форми чужі, московські стають їй немов своїми, вона починає вважати їх за свої і вживати в рідній мові. Через се мова, звісно, не кращає»[138]. Він же у своєму творі «Сонячний промінь» наголошував на тій обставині, що в Україні може виникнути феномен кількох «українських мов». Справді, часом й інтелігенція, і грамотне селянство пореформеного періоду вважали, що вони говорять різними мовами: зокрема, відрізняли степовика від полтавця, киянина[139].
Зауважимо також, що формування національної ідентичності селян та інтелігенції відбувалося на основі спільних історичних міфів та історичної пам’яті. Надзвичайно популярним залишався міф козацької України. Аналіз двох статей Г. Коваленка, надрукованих 1906 р. у «Рідному Краї» як своєрідна кореспонденція, адресована сільській людності Наддніпрянської України, дає можливість говорити, що найважливіше місце в історичній пам’яті наддніпрянських українців посідали події Хмельниччини і Переяславсько-Московської угоди 1654 р. Б. Хмельницький визнавався ними як «великий» і «славний» гетьман, однак його інтереси на початку війни з Польщею обмежувалися козацькими вольностями, тоді як народ прагнув волі й для себе. Переяславська рада 1654 р. уявлялась як наслідок усвідомлення гетьманом вимушеної необхідності військового союзу з Московською державою. Угода, яку уклали Б. Хмельницький і весь український народ із православним царем, не дозволяла останньому урядувати в Україні. З обох статей Г. Коваленка постає не надто привабливий образ історії Московщини у період до Хмельниччини. Незважаючи на це, він припускає, що співжиття українців і росіян в одній державі буде тривати й надалі, хоча основна біда українського народу полягає в тому, що, допустивши до України російський уряд, він потрапив у таку ж неволю, як і російський народ[140].
Отже, тема Хмельниччини й козаччини залишалася в українській історичній міфології привабливою і на початку XX ст. Водночас важко не помітити, як, з одного боку, «козацький міф» сприяв консолідації різних верств модерної української нації, а з іншого — ніс із собою психологічно неприємні або малозрозумілі почуття приреченості, поразки, безвиході, адже відродити козацтво як основу державності здавалося неможливим.
19 серпня 1906 р. помічник начальника Київського відділу охорони Кулябко дав загалом справедливу характеристику діяльності української інтелігенції за останні півстоліття: «Підйом, пережитий Російським суспільством у період „епохи реформ“ спричинив пожвавлення Української національної свідомості, даючи йому підпору в щойно народжуваній українській інтелігенції. Але розмірів дійсного політичного значення вона не досягла як через слабкість нового класу, так і внаслідок реакції, що припинила на довгий час революційний рух у Росії»[141].
