Вітошинському і оунівцям не сподобалися коментарі Сташинського про сутички між українцями і поляками та вбивство польських родин українськими націоналістами в його рідному селі. Але Сташинський говорив правду. Проти ночі на 27 лютого 1944 року загін Української повстанської армії, якою тоді повністю керувало бандерівське крило ОУН, оточив хутір Халупки під селом Борщовичі і спалив тридцять два польських двори. Серед убитих поляків був Міхал Обліцький, офіцер підпільної Армії Крайової. Лідери ОУН на Заході не хотіли, щоби подібні епізоди набули розголосу. Вітошинський відзначив у репортажі, що Сташинський не горів бажанням розповісти про боротьбу УПА з радянською армією. «Більше уваги він присвячує оповіданню як то українці ”палили села поляків” та “вистрілювали все мужеське населення” в багатьох місцевостях», — писав Вітошинський, але його незадоволення ніяк не спростовувало розповіді Сташинського[334].
Одкровення Сташинського про рідне село ставили під загрозу стратегію Степана Ленкавського, який хотів цим процесом винести символічний вирок Москві. Якихось кілька днів тому Нойвірт з Падохом ходили до редакції «Зюддойче цайтунґ» і переконували журналістів, що Бандеру нацисти ув’язнили не через поляків. Аж раптом Сташинський, пояснюючи мотиви співпраці з чекістами, так незручно почав згадувати насильства проти поляків. Треба було щось із цим робити, інакше суд закінчиться цілковитим фіаско, як це сталося з процесом Шварцбарда.
10 жовтня, на третій день суду, ОУН-б скликала другу прес-конференцію. На першій, 7 жовтня, йшлося про мету й завдання ОУН — про національне визволення; друга була присвячена головно польському питанню. Ярослав Бенцаль, голова прес-центру ОУН в Карлсруе, розкритикував Сташинського за перекручення історичних фактів. Він заявив, що польські села у Західній Україні справді палили, але не українські націоналісти. Відповідальність за це несуть радянські партизани, які діяли під виглядом УПА. Інші радянські загони, заявив Бенцаль, одягалися під бійців польської Армії Крайової і нападали на українські села.
Вина за насильство лежить на радянській владі, а не на українському чи польському підпіллі, доводив Бенцаль. Але тут він перекручував. Подібні випадки справді траплялися, але етнічні чистки поляків у Західній Україні провадили в першу чергу оунівці. Поляки відповідали подібними акціями, а в районах, де вони переважали, ініціювали їх. Бенцаль провів 1943-й і частину 1944 року в Україні й мусив це знати. Наступник Бандери Степан Ленкавський пішов іншим шляхом (під час війни він сидів в Освєнцімі і міг не знати всіх деталей). Він звернув увагу журналістів на випадки співпраці українського й польського опору у спільній боротьбі з комуністичним режимом. «Історична боротьба українського народу проти поляків втратила політичну доцільність, коли поляки перестали бути окупантами західноукраїнських земель», — відповів Ленкавський на питання кореспондента радіо «Вільна Європа» про перспективи польсько-українського порозуміння[335].
За іронією долі, польську проблему в Західній Україні розв’язав лютий ворог націоналістів Сталін: після війни він примусово переселив поляків у нову польську державу, суттєво меншу за розміром, ніж довоєнна. Чужинцям було важко зрозуміти всю цю історію. Західна преса здебільшого проігнорувала ці ремарки Сташинського і реакцію на них українських націоналістів. Якщо Сташинський сподівався здобути собі симпатії, заперечивши ідеологію і практику націоналізму, то прийом не спрацював. Західна преса переважно й далі вважала Бандеру лідером боротьби за українську незалежність і жертвою радянського тероризму.
«Гляжу на обличчя вбивці, — писав Вітошинський у репортажі про перший день суду. — Він часто усміхається, майже непомітно намагається робити “симпатичне враження”. Однак чи тільки нам українцям видається, що в його поведінці є щось відразливе?» Зрадив Сташинський свою сім’ю чи врятував її від репресій — це питання цікавило багатьох присутніх. Вітошинський давав чітку відповідь — зрадив. «Бо ж справді, — писав колишній в’язень Берези Картузької і Освєнціма, — чи батьки і сестри могли на момент припустити, що їхній син і брат їх перших зрадить під сновидним претекстом боронити їх перед більшовиками?»
Вітошинського підтримали й репортери-неукраїнці. Наприклад, Домінік Оклер, кореспондентка «Фігаро» і спеціалістка зі Східної Європи. Вона щойно опублікувала в Парижі книжку про «княжну Анастасію», жінку, яка видавала себе за доньку останнього російського царя. «Сташинський позує! Він поводиться, як у театрі, а крім того, справляє враження слабої характером людини. Я не дала б йому полегшувальних обставин. Він не лише вбив Бандеру, але перед тим зрадив власну родину, що її нібито хотів боронити», — сказала Оклер у перерві. Вітошинський охоче процитував її у своїх репортажах[336].
32. Перше вбивство
Вранці 9 жовтня, на другий день суду, Борис Вітошинський прийшов до Федерального карного суду задовго до відкриття. «Ранок цього дня був знову погідний, сонячний і приємно холодний і відсвіжив втомлені обличчя журналістів, які, певно, працювали ніч, приготовляючи статті інформації до своїх газет, — писав він у репортажі. — Двері будинку, де відбувається процес, ще замкнені, і біля них походжає молоденький поліціант. А тих, що чекають перед дверима, все більшає»[337].
Після ретельної перевірки документів журналістів і відвідувачів нарешті пустили в будинок і залу 232. За чверть до дев’ятої поліція ввела Сташинського. О дев’ятій нуль п’ять зайшли Ягуш у мантії й окулярі та решта суддів. Зібралися й усі адвокати: доктор Зайдель, доктор Мір і доктор Нойвірт — адвокати відповідно Сташинського, Дарії Ребет і Ярослави Бандери. Дарія Ребет і її двадцятирічний син Андрій чекали цього дня з особливими почуттями: Сташинський мав свідчити про убивство Лева Ребета. На відміну від бандерівців, які мали тісний зв’язок із західнонімецькою контррозвідкою, у Ребетів не було інсайдерської інформації про вбивцю. Як згадував потім Андрій Ребет, про те, що батька убив агент КДБ, вони дізналися з газет[338].
Багатьох цікавило питання, чому КДБ вирішив ліквідувати саме Лева Ребета, журналіста, який не мав зв’язку зі спецслужбами і не був причетний до таємних операцій у Радянському Союзі. Андрій згадував, що більшість батькових політичних союзників емігрували до США і його родина теж планувала переїхати до Північної Америки. Батько навіть почав учитися на слюсаря, але Дарія відмовилася їхати за океан, і тому вони лишилися в Німеччині. Це саме питання — чому Ребета ліквідували на два роки раніше — цікавило й бандерівців: вони роками доводили свою, а не Ребета, першість у боротьбі з радянським режимом. Мало того, заявляли, що Ребетова опозиція підриває єдність національного табору і грає на руку «совєтам». Після одкровень Сташинського в бандерівських колах ходила чутка, що Ребета вибрали просто тому, щоб агент потренувався перед убивством Бандери. Циніки прямо казали, що, випробувавши пістолет-спрей на собаці, чекісти перейшли на людей, і першим виявився Ребет[339].
У березні 1962 року Ганс Нойвірт у записці, адресованій слідчому судді Фріцу фон Енгельбрехнету, пояснював, чому Ребета вибрали першою мішенню Сташинського. Він писав, що лідери бандерівської фракції заперечують версію, ніби Сташинський убив Ребета тільки для практики. Вони виходили з раціональних міркувань, що «більшовики є занадто добрі і тверезі калькулятори, щоб виставляти себе на ризик передчасної компрометації без прямої мети і користі». Але іншої теорії у бандерівського проводу не було. Вони вважали, що виступ Ребета проти Бандери відповідає інтересам КДБ, і не могли пояснити мотивів комітету. «Отже, — писав Нойвірт, — немає прямого мотиву, чому більшовики мали б ліквідувати Ребета. Він для них був радше корисний через опозиційну діяльність». Ця записка зрештою потрапила до рук Дарії Ребет, була опублікована і спрацювала на утвердження атмосфери недовіри між двома націоналістичними групами[340].
Новий раунд запитань Гайнрих Ягуш почав з того, що показав Сташинському фотографію, на якій той упізнав Лева Ребета. Потім суддя зачитав коротку біографію Ребета — навчання у Львівському університеті, керівництво націоналістичним підпіллям після арешту Бандери 1934 року, участь в уряді незалежної України, проголошеної 1941-го проти волі німців, ув’язнення в Освєнцімі, розрив з Бандерою і редагування газети, яка стала платформою демократичної опозиції в націоналістичному таборі. Закінчивши з біографією, Ягуш поставив Сташинському відкрите запитання:
— Що ви можете сказати стосовно Ребета?
Богдан знав тільки те, що йому розповів Деймон: що Ребет ідеолог націоналістів і редактор газети. Ребет завжди фігурував у негативному контексті, мовляв, націоналістичні газети поширюють антирадянську пропаганду й закликають емігрантів не повертатися на батьківщину. Жодних статей Ребета Сташинський не читав. На відміну від колеги по ремеслу Ніколая Хохлова, який начитався статей російського емігранта Георгія Околовича і не виконав завдання, Сташинський не мав жодного інтелектуального чи емоційного зв’язку зі своєю майбутньою жертвою[341].
Присутні із затамованим подихом слухали сповідь убивці. У квітні 1957 року, отримавши від Деймона фотографію і характеристику Ребета, Сташинський під іменем Зіґфрід Драґер вилетів до Мюнхена. Він мав встановити, де Ребет живе. Планів начальства стосовно Ребета він не знав і, як було заведено в КДБ, не допитувався. Але знав, що Івану Бисазі, з яким Сташинський уже давно мав контакти, веліли підготувати ґрунт для викрадення Ребета. Бисага на той момент уже був у Радянському Союзі, і про намір підсипати щось Ребету зі Сташинським ніхто більше не говорив. Деймон хотів знати домашню адресу Ребета, і з кількох спроб Сташинський її з’ясував. Наступне завдання йому дали влітку 1957 року: Сташинського попросили перевірити, чи є в під’їзді будинку Ребета поштові скриньки. Можливо, чекісти думали підкласти бомбу в пошту або планували вбити його в під’їзді. Усієї картини Сташинський не знав.
Плани КДБ на Ребета змінилися навесні-влітку 1957 року. Бисаги вже не було, інших наближених до Ребета людей чекісти не мали і, ймовірно, вибрали «сценарій Околовича» — не викрадати, а ліквідувати незручного журналіста. У вересні вони визначилися зі зброєю — пістолет-спрей, заряджений ампулою з отрутою. Про нову технологію ще не знав ні Сташинський, ні його куратор Деймон. Але загадковий чоловік із Москви, який привіз пістолет у Карлсхорст, сказав їм, що зброю вже успішно використовували. Виникало враження, ніби він знає, що каже. Приїзд цього чоловіка збігся в часі із замахом на агента-зрадника Ніколая Хохлова. На конференції у Франкфурті йому підлили в каву радіоактивний талій — у ремеслі убивати це було щось нове. Хохлов дивом вижив[342].
