Що чекало на Вільгельма, українського Габсбурга, у цій новій Європі расової ясности і класової війни? У Відні 1947 року він знайшов спосіб примирити дві свої тотожності — австрійську та українську. Він прийняв австрійську демократію і підтримав австрійську політичну партію. Тим часом він сподівався, що, всупереч шансам, Україну вдасться визволити від совєтів. Він облаштував собі австрійську домівку і зберіг українську мрію. Навіть коли совєти на вулицях Відня 1947 року полювали на українських шпигунів, він міцно поєднав свою долю з долею українських друзів. Якби Австрія поновила свій суверенітет, а чотири держави зняли з неї окупацію, він був би в безпеці. Якби Україну якимось чином вдалося визволити з під совєтської влади, він став би героєм.
Вільгельм мусив розуміти: якби совєтам вдалося залишитись в обох країнах надовше, він був приречений зникнути з вулиць Відня і зі сторінок історії.
Помаранчеве. Європейські революції
Відень — місто музики, якщо лише музика ця лунає не надто голосно. Віденці мають свої уявлення про вечірню тишу, давно закріплені у звичаях і законах, для виконання яких мешканці міста не баряться закликати поліцію. Впродовж тривалого часу різкий стукіт у двері зазвичай заставав іноземців саме в ту мить, коли вони починали розчинятися в забаві. Віденська поліція чемна, але наполеглива, і часом змушена забирати людей із собою. Саме це й сталося одного весняного вечора у 1947 році, коли українського біженця Василя Качоровського, приятеля Вільгельма та Романа, заарештували за порушення спокою. Молодий чоловік допізна не йшов на спочинок, співав і танцював, відзначаючи уродини, які стали для нього останніми.
Качоровський був шпигуном, українським націоналістом на службі у французької військової розвідки. Його історія була типовою для багатьох українців. 1939 року, не зрушивши ані на крок, він зненацька опинився в Совєтському Союзі. За умовами таємного протоколу, що додавався до пакту про ненапад між Берліном та Москвою від серпня 1939 року, Совєтський Союз зайняв ту половину Польщі, яка містила східну частину давньої габсбурзької Галичини, місто Львів і п’ять мільйонів українців. Після того, як ці землі уведено до складу совєтської республіки України, українські націоналісти втекли на захід. Якби вони залишилися в межах досяжности для Сталіна, то ризикували б багатолітніми засланнями до Сибіру чи в Казахстан.
Качоровський дістався до Відня 1940 року, де знайшов працю радіооператора в німецькій військовій розвідці. На той час, звісно, Австрію вже поглинула гітлерівська Німеччина, яка, подолавши Польщу і Францію, стала домінантною державою в Європі. Гітлер звертав свої думки на схід і планував вторгнення у Совєтський Союз, яке, як він вважав, закріпить його остаточну перемогу в Європі. Те, що Качоровський був носієм української мови, німці взяли на озброєння, коли увійшли в Совєтську Україну в ході масового вторгнення у Совєтський Союз у червні 1941 року.
Знищивши надії українських націоналістів, таких як Качоровський, Німеччина ані не відновила Україну, ані не поборола Червону армію. Совєтський наступ 1943 та 1944 років відкрив ще одну дилему. Розбивши німців на східному фронті, совєти знову приєднали до своїх територій цілу Совєтську Україну, разом із землями, що їх Німеччина колись надала їм за умовами договору. Східна Галичина, рідний край Качоровського, знову стала західною частиною Совєтської України. Після німецької капітуляції 8 травня 1945 року українці на кшталт Качоровського не могли повернутися додому. З погляду совєтського, їхня вина була тепер ще більшою, ніж раніше, бо ж вони були не лише націоналістами, а колаборантами німців. На них чекав допит і страта.
Як у плині війни розумів Вільгельм, єдина надія для таких чоловіків і жінок полягала в тому, щоб перейти на інший бік і знайти покровителів серед західних союзників. Звісно, факт колаборації з німцями не будив серед американців, французів і британців особливих симпатій. Та з поширенням комунізму східною Європою в 1946 році, західні держави зрозуміли, що їм треба було знати про Совєтський Союз значно більше; отож, вони, часом із Вільгельмовою допомогою, вербували українців, таких як Качоровський. Так само, як перед тим Ліда, Качоровський спершу познайомився з Романом, який привів його до Вільгельма, а той відтак допоміг йому вийти на зв’язок із французами.
Французи найняли Качоровського у серпні 1946 року, давши йому завдання спостерігати за рухами совєтського війська в Австрії, Угорщині та Румунії. В останніх двох країнах, що їх окупувала Червона армія, комуністичні партії вели боротьбу за владу, яка невдовзі мала завершитися їх перемогою. Хоча він скаржився, що не знає угорської та румунської мов, Качоровський робив усе, що міг, аби створити мережі з місцевих інформаторів. Отримавши від французів австрійські папери в грудні 1946 року, він і далі жив у Відні, а при потребі навідуватися до Будапешту та Бухаресту.
На початок 1947 року совєтська військова контррозвідка, грізний СМЕРШ, гналася за Качоровським по п’ятах. Принаймні раз совєтські солдати на віденській вулиці намагалися силоміць впхнути його на заднє сидіння автомобіля, але він зумів від них вирватися. Тепер, після забави, австрійська поліція передала його — збентеженого, змученого, мабуть, п’яного — совєтам. За випадком долі, віденська поліція заарештувала чоловіка, якого пильно розшукувало совєтське окупаційне керівництво, яке й мало справжню владу в місті. Совєти іноді розповідали австрійській поліції, на кого полюють, і залишали за собою право заарештовувати й допитувати всіх, кого їм заманеться. Так чи інакше, вони зазвичай ловили свою жертву, а тепер, завдяки гучній вечірці й нетерплячому сусідові, впіймали Качоровського.
Він заговорив і назвав імена. На допитах у советському штабі в Бадені, на південь від Відня, Качоровський надав совєтам надзвичайну інформацію. Він повідомив, що Вільгельм фон Габсбург разом із його приятелем Романом Новосадом звів його з французькою військовою розвідкою. Червоний Князь, ворог советів в Україні 1918 року та Австрії року 1921-го, жертва скандалу, який у 1935 році, здавалося, знищив його політичну кар’єру, був знову в дії. Вільгельм діяв проти советів понад рік, не викриваючи себе. Нарешті совєти знайшли собі першого охочого свідка. Можливо, Качоровський вважав, що видавши Вільгельма та Романа, збереже власне життя. Якщо так, то він помилявся. Совєти скарали його на смерть. Качоровський був однією з тисяч осіб, які безслідно зникли на вулицях Відня за роки окупації міста[323].
Наступним був Роман. 14 червня 1947 року совєтські солдати викрали його з британського сектору Відня. Як записала австрійська поліція, Романа «невідомі цивільні [забрали] в особисте авто з номерним знаком W2038 і відвезли геть». За номерним знаком з’ясували, що авто належить совєтському майорові — на цьому, звісно, розслідування австрійської поліції припинилося. В Австрії проводилися вільні вибори й існував демократичний уряд, але цей уряд не мав суверенітету над своєю територією. Совєтський майор, такий собі Гончарук, допитував Романа в Бадені. За три дні він визнав свій зв’язок із Вільгельмом і їхню працю на західні розвідні агентства. 19 серпня Роман означив свої стосунки з Вільгельмом так: «Ми довіряли одне одному як друзі»[324].
Без довіри їхні змови були б неможливими. Але тепер, коли їх видав третій чоловік, двоє друзів знову зустрінуться у совєтському полоні. Наступного дня, 20 серпня 1947 року, совєти вирішили заарештувати Вільгельма. Він, певно, вже був наляканий. Раптово зник Качоровський. Тоді пропав його приятель Роман. Йому, мабуть, було самотньо в помешканні на Fasangasse, і в нього були всі підстави побоюватися найгіршого. Одного серпневого дня Вільгельм покинув кабінет, у якому тримав папери трьох своїх невеликих справ, сказавши колегам, що йде обідати. Тоді, схоже, він подався до найближчої залізничної станції, Зюдбангофу. На поїзд він не сів. Австрійська поліція знову доповідала: «26 серпня 1947 року о 14:00 біля виходів відправлення Зюдбангофу чоловіка, чий зовнішній вигляд відповідав описові Вільгельма Габсбурга, схопили троє совєтських солдатів із червоними пов’язками на передпліччях, на чолі з майором, і повели до совєтського командного поста»[325].
Майор Гончарук допитував Вільгельма у Бадені впродовж наступних чотирьох місяців. Як на совєтські стандарти, з Вільгельмом поводилися добре. Тоді як інші ув’язнені їли зі спільних мисок, він отримав власну. Він мав навіть власну ковдру. Утім, вигляд він мав жахливий. Йому як особі, хворій на туберкульоз і серце, потрібне було регулярне лікування, якого він тепер не отримував. Через чотири місяці, коли 19 грудня 1947 року він разом із Романом та іншими ув’язненими сів на літак, вони завважили його поріділе волосся, налякані очі, тремтливий голос. Після того, як літак знявся в повітря з Аспернського злітного поля поблизу Відня, Вільгельм запитав у німецького ув’язненого, чи не починалася Третя світова війна.
У тому місці й у той час питання це зовсім не було дивним. Ніхто 1947 року не міг знати, що холодна війна не стане війною гарячою. Сполучені Штати запропонували європейським державам величезну допомогу у вигляді Плану Маршала, та Совєтський Союз наказав своїм державам-клієнтам у східній Європі відмовитися від неї. Президент Гарі Труман ствердив, що Америка вдасться до всіх можливих заходів, щоб запобігти поширенню комунізму до Греції. Сталін боявся, що американці й британці знайдуть спосіб утрутитися в події на Балканах. Проти встановлення комунізму в Польщі, західній Україні та балтійських країнах досі боролися тисячі партизанів. Усвідомлюючи свою потребу в допомозі ззовні, вони мріяли про Третю світову війну і британсько-американське вторгнення у Совєтський Союз. Сотням мільйонів європейців, які пережили Гітлерову імперію лише для того, щоб потрапити у володіння Сталіна, годі було змиритися з думкою про те, що американці і британці покинуть їх жертвами тоталітарного правління[326].
Заки літак приземлився у Львові, Вільгельм перестав думати про майбутнє і почав розважати над минулим. Тієї ночі у місті, яке тепер належало до совєтської України, Вільгельм бачив сни про Першу світову війну й не давав спати товаришам у камері, говорячи крізь сон про свої молодечі подвиги. Його подорож у совєтському полоні дивним чином повторила пригоди його молодості. Асперн, злітне поле, з якого полонені вирушили з Відня, було назване на честь найбільшої військової перемоги найвойовничішого предка Вільгельма, ерцгерцога Карпа. У Бадені, де Вільгельма з серпня по грудень 1947 року допитували совєти, під час Першої світової війни розташовувався штаб габсбурзького війська. Можливо, втрачаючи здоров’я на допитах, Вільгельм пригадав і те, що саме в Бадені він тридцять років тому лікувався від своїх хвороб.
