Євреї українських містечок організовували загони самооборони, що були ефективними в боротьбі з повстанськими отаманами, але не могли протистояти великим арміям. Єврейська молодь також масово вступала до лав Червоної армії, політичний керівник якої, Лев Троцький, був родом з України й часто розглядався як символ єврейського більшовизму. Але причина популярності Червоної армії серед євреїв виходила далеко за межі особи Троцького. Єврейські революціонери завжди брали активну участь у соціал-демократичних рухах — чи то більшовицьких, чи меншовицьких. Крім того, молоді євреї приєднувалися до армії, яка, якщо судити з кількості погромів, здавалося, доброзичливіше ставилася до них. З цієї точки зору історія Ісаака Бабеля, який після короткого перебування в ЧК (ленінській таємній поліції) приєднався до Кінної армії Будьонного як політичний комісар і журналіст, навряд чи була нетиповою для єврейської молоді з Одеси.
Погроми 1919 року поклали край українсько-єврейському альянсу перших місяців революції. Вони ж перетворили Симона Петлюру на жахливий символ українського антисемітизму. Його ототожнення з антисемітизмом ще більше посилилося, коли 1926 року, живучи в еміграції в Парижі, він був застрелений колишнім солдатом Червоної армії Шоломом Шварцбардом. Багато хто вважав, що Шварцбард ліквідував лідера української політичної еміграції за дорученням таємної поліції Йосипа Сталіна. Але той стверджував, що діяв сам і вбив Петлюру, аби помститися за єврейських родичів, які загинули під час українських погромів. Одне не суперечило іншому. Паризький суд залишив винного на волі.
Чи дійсно Петлюра був відповідальний за погроми? Симон Петлюра, соціал-демократ у дореволюційні роки й голова лівої Директорії, за своїми політичними переконаннями був інтернаціоналістом, як і його політичне середовище. Він поділяв думку Михайла Грушевського та інших членів Центральної Ради про те, що євреї є природними союзниками українців у боротьбі проти національного та соціального гніту Ця думка є лейтмотивом наказів, що їх він віддавав військам. «Час зрозуміти, що все єврейське населення — їхні жінки, їхні діти — було поневолене й позбавлене національної свободи, так само як і ми», — писав він у своєму наказі в серпні 1919 року. «Вони не повинні нікуди від нас іти; вони живуть із нами з давніх часів, розділяючи з нами наші біди й нещастя. Я рішуче наказую, що ті, хто підбурює вас здійснювати погроми, будуть вигнані з нашого війська й засуджені як зрадники Вітчизни».
У розумінні Петлюри напади на євреїв дорівнювали зраді України. Проблема полягала в тому, що, видаючи накази, він зрідка або із запізненням карав винних. Отаман Іван Семесенко, чий загін влаштував у лютому 1919 року погром у Проскурові, був засуджений і розстріляний за наказом Петлюри лише в березні 1920 року — занадто пізно, щоб це мало вплив на армію у розпал погромів. Петлюра неохоче впроваджував у життя свої накази, оскільки мав обмежений вплив на свою армію. Причини, з яких армія брала участь у погромах, були ті самі, що й причини програшу в боротьбі за незалежність: її підрозділи були часто некеровані й дезорганізовані. Такі соціалістичні українські лідери, як Петлюра, опинилися на гребені хвилі селянської революції, яка прийшла надто рано з точки зору українського національного руху. До того, як їхня країна запалала у вогні революції, іноземної інтервенції та громадянської війни, в українських діячів ніколи не було можливостей працювати з селянськими масами й виховувати їх в основах нової соціалістичної та інтернаціоналістичної віри. Напередодні Першої світової війни в Україні вільно вели пропаганду тільки прихильники малоросійської ідеї та активісти російських націоналістичних організацій, для яких антисемітизм був ключовим ідеологічним чинником. Правобережна Україна, що перед війною була бастіоном «Союзу російського народу», стала й місцем найжахливіших погромів 1919 року.
Єдиним отаманом, який намагався, хоч і з перемінним успіхом, стримувати свої війська від влаштування погромів та боровся з антисемітизмом у лавах своєї селянської армії, був Нестор Махно. Низенький худорлявий чоловік з вусами та довгим волоссям, він був харизматичним командиром найбільшої селянської армії у колишній Російській імперії, яка в найкращі часи налічувала 40 тисяч вояків. Селянин за походженням і анархіст за своїми політичними поглядами, Махно був найбільш ідейним серед повстанських отаманів. Його базою і місцем дій було містечко Гуляйполе на півдні України — селянська глибинка, розташована між вугільними шахтами Донбасу та залізорудними промислами Криворіжжя. На початку XX століття нова залізниця, що проходила через місто Олександрівськ (нині Запоріжжя), недалеко від батьківщини Махна, перетнула лінію Москва-Севастополь і з’єднала два індустріальні регіони України. Розташування залізниць поставило Махна та його військо в центр боротьби за контроль українського півдня.
Селянські вояки Махна мало поділяли його анархічні принципи та мрії і з презирством ставилися до ідеологічно мотивованих анархістів навколо їхнього «батька», як вони його називали за традицією селянського патерналізму. Селяни ненавиділи державний контроль будь-якого роду — ця позиція імпонувала анархістським ідеологам Махна — і прагнули експропріації та перерозподілу землі. Як і запорозькі козаки XVII століття, махновська армія, яка діяла в колишньому козацько-татарському прикордонні, дистанціювалася від українських урядів на півночі й часто воювала з ними. Хоча абсолютна більшість вояків Махна були етнічними українцями, а українська національна ідея не була для нього чужою (його дружина-вчителька активно пропагувала її), погляди вождя анархістської революції були в основному інтернаціоналістськими.
Серед усіх сил, що боролися за Україну, Махно вважав потенційними союзниками лише більшовиків, але вони повернули зброю проти нього, щойно він допоміг їм розгромити їхнього головного ворога — Білу армію під командуванням генерала Петра Врангеля, рештки якої перетворили Крим на останній бастіон передреволюційної Росії. Уряд Врангеля був восьмим кримським урядом менш ніж за три роки. Перший заснували кримські татари, які 25 грудня 1917 року проголосили Кримську Народну Республіку. Після двох великих хвиль еміграції до Османської імперії кримські татари становили близько 30% населення півострова (решту становили росіяни, українці, греки, болгари, євреї та представники інших національностей). Їхня республіка являла собою одну з перших спроб будь-якої мусульманської групи створити світську державу, що було наслідком культурної та освітньої діяльності попереднього покоління кримськотатарських діячів на чолі з Ісмаїлом Гаспринським, батьком новітньої кримськотатарської нації. Але Кримська Народна Республіка проіснувала недовго. У січні 1918 року влада на півострові перейшла до більшовиків, які оголосили незалежну Республіку Таврида (Крим), незабаром захоплену українськими та німецькими військами.
Під німецьким правлінням Крим залишався незалежним від України, але у вересні 1918 року гетьман Скоропадський оголосив економічну блокаду півострова і змусив кримський уряд приєднатися до Української держави на правах автономного регіону. Ця домовленість тривала недовго, оскільки після відступу німців до влади прийшов новий уряд на чолі з ліберальним політиком караїмського походження Соломоном Кримом. Його міністром юстиції був Володимир Набоков, батько відомого письменника. Але більшовики вже були на марші. Вони стратили імператора Миколу II з родиною на Уралі в липні 1918 року. Сьомого квітня 1919 року ті члени дому Романових, які ще лишилися живими, залишили свої маєтки в Ялті й були доставлені на безпечний Захід британським дредноутом «Мальборо». З червня 1919 року Крим був під контролем білогвардійців, спочатку під керівництвом генерала Денікіна, а потім, після його відставки у квітні 1920 року, під командуванням генерала Врангеля.
Врангель оголосив себе головою уряду півдня Росії, але насправді він контролював лише Кримський півострів та смужку землі на північ від нього. Він та його міністри хотіли відновити всю Російську імперію, що було легше сказати, ніж зробити. Незважаючи на підтримку Антанти, Врангель програв війну з більшовиками. Восьмого листопада 1920 року Червона армія і союзницькі загони Махна почали наступ на Крим з материка, рушивши в холодну осінню погоду через мілководдя Сиваської затоки та взявши штурмом укріплення білих на Перекопському перешийку — смузі завширшки 7 км, що з’єднував півострів з материком. Сімнадцятого листопада вони увійшли до Ялти. Генерал Врангель евакуював залишки своєї армії до Стамбула. Ті, хто залишився — близько 50 тисяч солдатів та офіцерів, — загинули під час наймасовішої різанини цієї війни. Це було не лише останнє масове вбивство кривавої революційної війни, а й прелюдія до не менш кривавого панування більшовиків над величезною країною, до складу якої силоміць включили більшість території України.
У березні 1921 року представники Російської Федерації, Радянської України та Польщі підписали мирний договір у Ризі, за яким встановлювався новий польсько-радянський кордон. Відповідно до умов договору, Польща не лише зберігала за собою Галичину, а й отримувала Волинь, що до того належала Росії. Україна виявилася поділеною не між двома державами, як напередодні Першої світової війни, а між чотирма. Буковина, захоплена Румунією 1918 року, залишилася під контролем Бухареста, у той час як Закарпаття було відібрано в ослабленої поразкою Угорщини й передано новоствореній Чехословацькій державі. Чехи та словаки, поляки та литовці — усі здобули власні незалежні держави, у той час як українці, незважаючи на неодноразові зусилля зі здобуття незалежності, отримали лише автономію в складі контрольованої росіянами радянської держави.
Як можна пояснити такий результат? Причин багато. Одна з них — це присутність більш могутніх та агресивних сусідів, які претендували на українські території. Але ключовим чинником була незрілість українського національного руху й пізнє сприйняття ідеї державності та незалежності і в австрійській, і в російській частинах України. Якщо в австрійській Галичині поділ на прихильників української та загальноросійської ідентичності був подоланий до 1918 року, то в Наддніпрянській Україні він тривав і під час війни та революції. Регіоналізм, що виник внаслідок різних історичних траєкторій окремих частин України, був серйозною перешкодою як в австрійській Україні, де динаміка національного будівництва значно відрізнялася в Галичині, Буковині та Закарпатті, так і в Наддніпрянській Україні, де ідея української державності мала набагато більшу підтримку в колишній Гетьманщині та колишньому польському Правобережжі, ніж у степових регіонах на сході та півдні. Міста, особливо великі, населені неукраїнцями, залишилися за межами українського руху за незалежність, який ґрунтувався майже виключно на підтримці селянських мас.
