Два інші великі погроми в Східній Галичині коїлися в Тернополі та Золочеві. В обох випадках німецьким підрозділам сприяли українські міліціонери. 2 липня 1941р. в Золочеві міліціонери й інші погромники отримали в німців дозвіл на «акцію помсти». З липня євреїв чоловічої статі змусили витягувати тіла жертв НКВС з братської могили на подвір’ї Золочівського замку. По закінченню ексгумації всіх євреїв розстріляли. Зрештою, могила, з якої євреїв змушували витягувати тіла, незабаром заповнилася тілами убитих євреїв. Загалом у Золочеві німці і місцеві мешканці, підбурені ОУН(б), убили 3 тис. євреїв. Як і у Львові, активісти ОУН(б) вивішувала плакати і роздавали листівки, в яких вітали німців як союзників і визволителів (іл. 126)[1016].
Німецькі війська прибули до Тернополя 2 липня 1941р. Наступного дня у місцевій в’язниці виявили тіла жертв НКВС, відразу після чого кілька євреїв зазнали побиття, грабунку та знущань. Справжній погром почався вранці 4 липня і тривав до 6 липня[1017]. У Тернополі головними злочинцями були: особовий склад дивізії Waffen-SS Wiking та місцеві оунівці, зокрема міліціонери, яким допомагали численні погромники з міста і прилеглих сіл. Одна зі свідків, яка вижила під час цього погрому, згадувала: якась українка повідомила їй, що під час мітингу, який відбувся 3 липня, українці вимагали у німців дозволу помститися євреям[1018].
Інформацію про місця проживання євреїв німці отримували від українців. Євреїв зганяли на ринкову площу, а пізніше розстрілювали в підвалах чи на кладовищах[1019]. Іноді есесівці ґвалтували єврейських жінок[1020]. В інших випадках, євреїв змушували мити машини, припарковані на площі, виносити тіла з внутрішніх дворів в’язниць і мити їх. Близько однієї тисячі євреїв було вбито кийками і лопатами, про що німецький солдат повідомив у листі своїм батькам, що проживали у Відні[1021]. Соломон Хіршберг, який вижив у Голокост, у своїх спогадах особливо відзначав роль української міліції, що носила синьо-жовті нарукавні пов’язки та була «мобілізована з місцевих жителів, а також із жителів сусідніх сіл». Він згадував, що для підбурювання до насильства українці використовували місцеве радіо[1022]. За даними української медичної служби, під час цього погрому було вбито понад 4 тис. євреїв[1023]. Є відомості, що українські міліціонери діяли самостійно: 7 липня на одному з цвинтарів групу євреїв розстріляли без участі підрозділів СС[1024].
Погроми сталися також у багатьох інших населених пунктах, але у менших масштабах. Деякі з них виникали стихійно, інші були спровоковані ОУН(б) і німцями. Під час цих антиєврейських погромів селяни та містяни озброювалися залізними прутами, палицями, вилами, кийками, косами або молотами. Квартири євреїв згодом грабували, інколи їхні сусіди. У кількох місцях євреїв спалили в коморах, як це сталося у польському містечку Єдвабне[1025]. У багатьох місцях, де відбувалися погроми, ОУН(б) організовувала, як у Львові, міліцейські загони, які діяли відповідно до інструкцій, викладених в «Боротьбі й діяльності». Як і у Львові, в багатьох інших галицьких та волинських містах погроми відбувалися одночасно з проголошенням держави. На загальних зборах у Тернополі 3 липня 1941р. (за день до погрому) оунівці вітали німців та святкували звільнення від «єврейського більшовизму». Проголошення держави відбувалося на тлі портретів Бандери, Гітлера і Коновальця[1026].
Під час «Української національної революції» у багатьох населених пунктах місцеві українські активісти, які діяли відповідно до інструкцій ОУН(б), встановлювали та прикрашали тріумфальні арки, що давало німцям сигнал про ставлення до них з боку нової української держави[1027]. Арки різних видів прикрашали українськими та німецькими прапорами і написами, як-от: «Слава Україні — Слава Бандері!», «Хай живе німецька армія!», «Хай живе Вождь німецької нації Адольф Гітлер!», «Свобода Україні — Смерть Москві!», «Слава нашому Провіднику Степану Бандері!» тощо (іл. 137—138)[1028]. Тріумфальні арки отримали повсюдне поширення і на Волині, здебільшого на них розміщували транспаранти з написами «Хайль Гітлер!» і «Слава Україні!»[1029]. Член ОУН(б) Микола Чарторийський, який прибув в Україну у складі третьої похідної групи, згадував про ці пропагандистські акції так: «Скрізь, по селах і містах, на входових брамах, крім інших льозунгів, видніли великі написи: Слава Україні! — Героям Слава! Хай живе Провідник ОУН Степан Бандера! Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава!»[1030]
Міхал Собків згадував, що одну з вулиць Коропця місцева влада перейменувала на вулицю Бандери, а іншу — на вулицю Сеника, і що українські міліціонери вітали один одного фашистським жестом, зі словами: «Слава Україні!» — «Героям Слава!» Він також зауважив, що за деякий час прості українці перестали вітати один одного традиційним «Слава Ісусу Христу» і, подібно до революціонерів ОУН(б), узвичаїли фашистське салютування і гасла ОУН(б)[1031].
Іншим важливим елементом революції була урочиста зустріч німецьких військ (іл. 149—151). Для цього місцеве населення одягалося в народні костюми і подавало німцям традиційний хліб з сіллю. Одноманітні та постійно повторювані у багатьох містах постановочні церемонії проголошення української держави ОУН(б) не залишилися поза увагою німецьких військ[1032]. Під час кожного такого заходу оунівці збирали місцевих жителів на пропагандистські мітинги, закликали вивішувати на своїх будинках українські та німецькі прапори, а також вимагали, щоб на головних площах кожного міста й села були спалені портрети радянських лідерів та їхня література. На місця знищених портретів мали вивішувати портрети Степана Бандери та інших націоналістичних героїв. Крім того, накладали за обов’язок прикрашати квітами могили діячів ОУН і німецьких солдатів. Йдучи повз ці могили, люди мали підіймати праву руку та демонструвати фашистський салют[1033].
Інструкції ОУН(б) сприймалися серйозно: їх дотримувалися в багатьох населених пунктах. Зокрема, відразу після погрому у с. Пере-волока оунівці організували захід, на якому змусили «радянських діячів» спалити портрети своїх лідерів та відповідну літературу. Оунівці також підготували «чорні листи» (відповідно до інструкцій «Боротьби й діяльності») і вбили близько 25-ти осіб, вказаних у цих списках[1034]. Районний керівник Левко Західний заборонив вітатися з євреями і тиснути їм руки[1035]. Член ОУН(б) Степан Мечник згадував, що під час революції ОУН(б) українці споруджували солдатські могильні пагорби («Полеглим за свободу України»), біля яких священики проводили поминальні служби, а революціонери ОУН(б) виголошували патріотичні промови[1036].
З порядком денним ОУН(б) погодилася і частина патріотично налаштованих вчителів. В одній з листівок група таких учителів зверталася до своїх колег із заявою: «Нас примушували отруювати розум дітей жидівським інтернаціоналізмом, любов’ю до всього московського і презирством до своєї країни, мови, літератури і культури… Але ми, велика армія української культури, в страшному ярмі кріпацького большевизму, жодної хвилини не забували, що ми нащадки слави запорожців, що ми найживучіший нарід, ім’я якому — українці. В найлютіших тортурах, які чинили нам наїздники московсько-більшовицької імперії і прокляте усім світом юдове плем’я — жиди, ми зберегали чистоту і прозорість нашого слова, співучість нашої славної української пісні. Вітаймо німецьку армію, найкультурнішу армію світу, яка проганяє з наших земель жидівсько-комуністичну наволоч. Допомагаймо Організації Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери будувати велику Самостійну Українську Державу»[1037].
Своє ставлення до актуальних подій висловив і митрополит ГКЦ Адрій Шептицький, проте тими днями, як і під кінець війни, його позиція не була однозначною. Спочатку голова ГКЦ з ентузіазмом ставився до «Української національної революції» і, зокрема, до спроб ОУН(б) створити українську державу. З цієї причини він підтримав державу ОУН(б) в пастирському листі, але не схвалив політику ОУН(б) щодо етнічних меншин[1038]. Проте 1 червня 1941р., коли рабі Ієзекіїль Левін попросив Шептицького зупинити погромників, Шептицький не втрутився, хоча запропонував Левіну та його сім’ї притулок[1039]. Про позицію Шептицького залишив свої свідчення Едмунд Кесслер, який пережив Голокост. У своєму щоденнику за 1942—1944 рр. він писав: «Український архієпископ читає проповідь, у якій замість того, щоб заспокоїти і приручити варварські інстинкти, він демагогічно підбурює натовп, закликаючи населення вжити в ім’я священної віри відповідні міри проти євреїв — за те що вони, як вважається, по-звірячому вбили політичних в’язнів, хоча серед цих в’язнів теж були євреї»[1040]. Згідно з джерелами ОУН(б), усім греко-католицьким священикам Шептицький наказав прикрашати церкви німецькими прапорами і підкоритися німецькій і новій українській владам[1041]. Він також був стурбований конфліктом усередині ОУН і з цієї причини порадив Мельникові залагодити стосунки з Бандерою і Стецьком[1042]. Шептицький розкритикував ОУН за салют «Слава Україні!» — «Героям Слава!», бо цей салют вивів з ужитку релігійне вітання «Слава Ісусу Христу!»[1043]. За словами представників польського уряду у вигнанні, надалі Шептицький, оцінюючи наслідки «Української національної революції», був до кінця розчарований діями ОУН(б). Він називав її членів «несерйозними людьми» і «шмаркачами»[1044]. Митрополит урятував або допоміг урятувати від Голокосту понад сотню євреїв, яких прихистив в греко-католицьких монастирях, церквах та в його резиденції[1045]. Люди, яких врятував Шептицький, згадували його як дуже добру і шляхетну людину[1046].
Різною була й позиція греко-католицьких священиків. Наприклад, священик Гавдуник із с. Незвисько був одним із головних організаторів погрому 2 і 3 липня 1941р., під час якого вбили євреїв з декількох сусідніх сіл[1047]. Священик у Луці, селищі неподалік від Незвиська, погодився допомогти єврейській парі за умови, що вони охрестяться[1048]. За словами Матильди Гелернтнер, яка пережила Голокост, священник, виступаючи на зборах у м. Болехів, сказав, що «євреї — це проклята нація, проклятого походження, шкідливий елемент, і тому вони повинні бути знищені»[1049]. Елен Пресслер, ще одна з уцілілих у Болехові, згадала священиків, які підбурювали селян до насильства. Втім, вона також згадала священика, який спробував переконати місцевих націоналістичних лідерів припинити насильство проти євреїв. Оскільки вони не послухали його і продовжили погром, він зняв український прапор зі своєї церкви[1050]. У своїй проповіді в с. Коропець греко-католицький священик Скороход засудив вбивства, які чинили українські міліціонери, та арешт поляків. Коли служба закінчилася, міліціонери провели з ним коротку бесіду, після якої Скороход покинув Коропець. На його місце прибув інший священик, який у своїх проповідях прирівнював поляків до росіян і називав обидва народи «ворогами українського народу»[1051].
