У березні 1940 р. уряд О. Шульгина направив меморандум заступникові держсекретаря США С. Велсу, який здійснював дипломатичну місію у Європі. У цьому документі було засвідчено відданість УНР демократичним принципам та антигітлерівській коаліції, порушено питання про становище України під радянською окупацією й стверджено, що для встановлення справжнього миру в Європі необхідне відновлення української суверенної держави й держав інших поневолених Москвою народів. Копії меморандуму надіслали урядам Франції та Великої Британії.
У Франції діячі УНР мали сильного конкурента — ОУН. Націоналісти гостро критикували петлюрівське середовище за полонофільство й заперечували претензії Українського комітету на роль головного репрезентанта українців на Заході. ОУН мала власний проект організації-виразника національних інтересів перед антигітлерівською коаліцією — Українське політичне представництво. За задумом А. Мельника, Українське політичне представництво мало бути оформлене на загальному конгресі української діаспори й діяти на території Франції. Навесні 1940 р. націоналісти покладали сподівання, що така організація постане на об’єднавчому конгресі українців у Вашингтоні. Однак натомість американські українці створили Український конгресовий комітет Америки, про який ітиметься далі. Від імені Українського комітету В. Соловій намагався порозумітися з ПУН на переговорах у Римі в січні 1940 р., однак безуспішно.
Поки ідея Українського політичного представництва залишалася нереалізованою, ОУН провадила свою політику у Франції через Український народний союз (УНС). Це об’єднання українських громад і товариств у Франції заснували М. Сціборський та О. Бойков іще в 1932 р. Напередодні Другої світової війни союз об’єднував майже сто організацій по всій Франції. Спочатку УНС очолював генерал Армії УНР і член ПУН М. Капустянський. 1938 року французька влада звинуватила кількох діячів УНС, зокрема голову М. Капустянського та визначного публіциста й організатора М. Сціборського, у германофільстві та вислала з країни. Відтоді Союз очолював П. Заворицький, однак сильний вплив на УНС із боку ОУН зберігався. Заступником П. Заворицького був О. Бойків — голова Теренового проводу ОУН у Франції.
УНС друкував у Франції газету «Українське слово». На сторінках цього видання регулярно з’являлися публікації із засудженням німецької колоніальної політики та змови А. Гітлера з Й. Сталіним. Ще раніше «Українське слово» викривало темну роль Польщі в знищенні Карпатської України. У публікації за 18 червня 1939 р. було зазначено: «Ми, українці, не хочемо чути від вас повчання і не потребуємо вашого милосердя. Ми самі добре знаємо, що нам належить, хто наш ворог і що ми можемо виграти чи втратити. Ми ніколи не виношували ідею, що зможемо отримати якийсь подарунок від А. Гітлера, цього добре відомого хижака. Він — представник германської „вищої“ раси, заклятий ворог слов’янської раси... Але ще меншого ми чекаємо від наших сусідів, наших „добрих слов’янських братів“...»
У випуску за 24 вересня 1939 р. «Українське слово» звинуватило Німеччину в торгах українськими землями для задоволення власних інтересів. У жовтні газета наголошувала, що саме відсутність сильної української держави полегшує, з одного боку, домінування в Східній Європі Німеччини, а з другого, — поширення російсько-більшовицького впливу на Захід. Автори видання не вірили в намір А. Гітлера відновити українську державність і переконували, що Німеччина прагнула України лише як своєї колонії, населеної «народом-прислужником». В одній із публікацій було стверджено, що українці не хочуть від Німеччини нічого: ніякої незалежності й жодної допомоги. Єдине, чого вони вимагають, це щоб німці «припинили займатися українцями і щоб вони забули, що існує на світі український народ».
Перебуваючи у Франції, польський еміграційний уряд розгорнув активне військове будівництво. Уже навесні 1940 р. було сформовано 1-шу гренадерську дивізію генерала Б. Дуча, 2-гу стрілецьку піхотну дивізію генерала Б. Пругар-Кетлінга, окрему бригаду підхалянських стрільців генерала 3. Богуша-Шишки, 10-ту бронетанкову кавалерійську бригаду генерала С. Манка. Тривала організація нових піхотних дивізій, було створено дивізіон військово-повітряних сил, а також бригаду карпатських стрільців генерала С. Копанського в Сирії.
Для виконання мобілізаційних планів поляки вимагали призову у власні збройні сили українців — громадян Польщі, що жили у Франції[21]. На противагу цьому УНС намагався отримати дозвіл французького уряду на створення окремого Українського легіону. Для цього діячі УНС О. Бойків та Л. Гузар зв’язалися з міністерством закордонних справ Франції, домовлялися з політичними та військовими колами, зокрема із завідувачем «європейської секції» міністерства закордонних справ Опено та генеральним консулом Д. Леві. Домогтися від французів права на створення власної військової одиниці їм не вдалося. Натомість українцям надали право вибору: служити в польській армії чи у французькому Іноземному легіоні. Французи уповноважили УНС видавати призовникам-українцям посвідчення, які підтверджували б їхню національність і дозволяли уникнути польської мобілізації. Управа союзу розгорнула широку інформаційну кампанію за вступ українців до лав Іноземного легіону й проти мобілізації до польських збройних сил. Протоколи еміграційного уряду Польщі свідчать, що ця агітація була успішною.
З метою вироблення загальних підходів до розв’язання українського питання 13 листопада 1939 р. польський еміграційний уряд створив Комітет міністрів у справах краю на чолі з генералом К. Соснковським — прихильником активних дій проти Радянського Союзу й координатором СЗБ. Уже 28 листопада Комітет підготував для В. Сікорського декларацію, у якій пропонував організувати спільний польсько-український фронт проти окупантів. Декларація припускала можливість визнання української держави в Наддніпрянщині за умови її об’єднання на федеративних засадах із Польщею. При цьому питання проходження польсько-українського кордону ставили в залежність від ступеня пов’язаності суб’єктів федерації. В. Сікорський скептично поставився до сміливих пропозицій комітету.
Наприкінці листопада розпочалася підготовка до скликання Національної Ради Польщі — дорадчого органа еміграційного уряду з функціями парламенту. Тоді постало питання про включення до її складу представників національних меншин, зокрема українців. Незважаючи на рекомендації члена Комітету міністрів у справах краю Я. Станьчика, у створеній 9 грудня Національній Раді не знайшлося місця для українців. Пізніше польський уряд планував залучити лояльних українців до Національної Ради з допомогою В. Соловія. Деякий час польська влада фінансувала діяльність цього політика. Однак наприкінці 1940 р. уряд В. Сікорського вирішив припинити підтримувати В. Соловія й навіть відмовив йому в наданні візи з Португалії до Великої Британії.
Офіційні заяви еміграційного уряду в Анже в грудні 1939 р. проголошували лише загальні принципи дотримання прав національних меншин, які залишилися вірними польській державі. Та вже на початку 1940 р. різко зросли шанси збройного зіткнення антигітлерівської коаліції й Радянського Союзу. У зв’язку з цим польське еміграційне середовище у Франції почало активно обмірковувати українське питання в контексті можливого розпаду СРСР. Польські ендеки[22] сповідували традиційно антиукраїнські погляди. Послідовники Ю. Пілсудського згадали про федеративні ідеї покійного маршала й пропонували сприяти створенню буферної української держави східніше від Збруча. Найближче оточення В. Сікорського займало вичікувальну позицію й зважало на думку союзників. У лютому 1940 р. у донесеннях Анжерському уряду було відзначено, що українці розчарувалися в радянській владі, а їхні сподівання на Берлін не виправдалися. Отже, з’явилися передумови для польсько-українського зближення. Розкол ОУН польські аналітики сприйняли як початок занепаду цієї організації та послаблення її впливу на українців під німецькою окупацією.
Цікава дискусія польських експертних середовищ з українського питання цього періоду представлена в меморандумах до уряду О. Гурки та Б. Лонгхампса. Референт із міжнаціональних справ міністерства закордонних справ О. Гурка підготував 4 січня 1940 р. меморандум під назвою «Сучасний стан українських справ». 16 лютого доктор Б. Лонгхампс відреагував на нього «Зауваженнями до Меморандуму д-ра Гурки „Сучасний стан...“». У відповідь 24 лютого О. Гурка направив до уряду «Доповнення до Меморандуму...», а Б. Лонгхампс уже наступного дня знову подав критичні зауваження. У чому полягали розбіжності в поглядах експертів?
О. Гурка вважав, що під час війни проти СРСР українське питання неодмінно постане на порядку денному західних демократій. Польському уряду важливо перехопити ініціативу й стати головним провідником української політики союзників, незамінним посередником між українським політичним середовищем та урядами Франції й Великої Британії. Для цього польський уряд має першим виступити з офіційною декларацією про підтримку самостійницьких прагнень українців. На противагу ОУН, О. Гурка пропонував всіляко підтримувати еміграційний уряд УНР та представників легальних українських партій міжвоєнної Польщі, передусім УНДО. Експерт вважав, що прихильники УНР мають більший вплив на Центральну Україну, ніж «галицька» ОУН. На його думку, перемогти Росію й убезпечити Польщу зі сходу було можливо лише за допомогою українського фактору.
Б. Лонгхампс доводив, що відродження української державності — «справа безнадійна», а український фактор не відіграватиме важливої ролі в майбутньому протистоянні союзників із СРСР. Отже, польському уряду немає сенсу бути промоутером української справи. Українські емігрантські осередки Б. Лонгхампс вважав ненадійними й нелояльними до Польщі. На його думку, гіпотетична поява української держави не полегшила, а ускладнила міжнародне становище Польщі, оскільки призвела до нескінчених територіальних конфліктів між двома країнами.
Українському питанню були присвячені й меморандуми авторства Л. Гродліцького, Є. Клімковського, К. Александровича, Є. Стемповського та інших представників польської еміграції. Питання, порушені в цих документах, торкалися визнання або невизнання українського народу, його визвольних прагнень і представницьких політичних організацій; доцільності існування української держави на Наддніпрянщині, її політичного зв’язку з Польщею; проходження українсько-польського кордону та статусу української національної меншини в Польщі. Звернення до уряду В. Сікорського підготував також українець, капітан польської авіації С. Нагнибіда. Між іншим, він пропонував створити в Румунії спільний польсько-український штаб для координації антирадянської партизанської боротьби в Галичині.
